Дівчина відповідала неправильно щоразу, коли майстри викликали її. Завалила всі іспити. Але не скаржилася. Цілий тиждень мовчки мирилася зі ставленням майстрів.
Дивно, але в неї не було бажання опустити руки, навпаки, здавалося, що з очей упала пелена. Перші тижні в Сінеґарді скидалися на мрію. Затьмарена чарівністю міста й Академії, вона дозволила собі розслабитися.
А тепер отримала болісне нагадування, що легко може втратити місце тут.
Кедзю нічого не означав. Кедзю перевіряв її вміння декламувати, немов папуга, вірші з пам’яті. Чому їй узагалі спало на думку, що це якось допоможе підготуватися до навчання в такому закладі, як Сінеґард?
Але якщо Кедзю чогось її навчив, то це того, що ціна успіху — біль.
І що вона вже давно себе не обпікала.
В Академії вона стала надто задоволена своїм життям. Розлінилася. Втратила розуміння того, що стоїть на кону. Їй потрібно було нагадати, що вона — порожнє місце, що її можуть будь-якої миті відіслати додому. Що в Сінеґарді вона була жалюгідною, але в Тікані на неї чекало гірше, значно гірше життя.
«Він дивиться на тебе і облизує губи. Веде тебе до ліжка. Просуває руку між ногами. Ти кричиш, але ніхто не почує».
Вона залишиться. Залишиться в Сінеґарді, навіть якщо це її вб’є.
Жинь занурилася в навчання. Заняття стали схожими на війну, кожна відповідь — на битву. З кожною піднятою рукою та кожним домашнім завданням вона виступала проти Неджі, Венки та всіх інших сінеґардців. Жинь мусила довести, що заслуговує лишитися, заслуговує продовжити підготовку.
Знадобилася невдача, аби нагадати, що вона не схожа на сінеґардців, вона з дитинства не володіла мовою призахідників, не знала системи командування в Імперській Міліції, не знала політичних відносин між дванадцятьма Воєначальниками, як пальці на своїй руці. Сінеґардці всотували ці знання з самого дитинства. Вона мала їх набути.
Кожну годину неспання, яку Жинь проводила не в класі, вона просиджувала в архівах. Обов’язкові тексти читала вголос, обгортаючи язиком незнайомий сінеґардський діалект, аж доки не прибрала зі своєї вимови навіть натяк на південну говірку.
Жинь знову почала себе обпікати. У болю вона знаходила звільнення, біль був затишним, знайомим. Це був добре проторований шлях. Успіх вимагає жертв. Жертва означає біль. Успіх означає біль.
Жинь відмовилася від сну. Вона сиділа в першому ряду, тож шансів покуняти не мала. У неї постійно боліла голова. Її завжди нудило. Вона відмовилася від їжі.
Жинь змушувала себе страждати. Але всі її варіанти однаково вели до страждань. Вона могла втекти. Могла сісти на човен і податися до іншого міста. Могла продавати наркотики для інших опіумних контрабандистів. А якщо до цього дійде, могла навіть повернутися до Тікані й вийти заміж, приховавши, що вона не може мати дітей, аж доки не стане запізно.
Але страждання, які вона переживала зараз, були гарними стражданнями. Були радісними, бо вона сама обрала їх для себе.
Через місяць Жинь отримала найвищий бал в одному з частих іспитів Дзіми з лінгвістики. Вона обійшла Неджу на два бали. Коли Дзіма оголосила п’ять найвищих результатів, Жинь різко підскочила, приємно вражена.
Вона ночами ниділа над дієслівними часами мови призахідників, неймовірно заплутаними. Сучасна призахідницька була з тих мов, у яких ні закону, ні сенсу. Правила майже випадкові, вимова — безладна, ще й безліч винятків.
Жинь не розуміла призахідницької, тож завчала її напам’ять, як і все, чого не розуміла.
— Добре, — сухо промовила Дзіма, передаючи Жинь екзаменаційний сувій.
Жинь вразило те, як хороше їй стало від цього «добре».
Вона усвідомила, що похвала майстрів додає сили. Похвала означає, що Жинь нарешті, нарешті отримує підтвердження того, що вона — не порожнє місце. Вона може бути розумною, гідною чиєїсь уваги. Жинь обожнювала похвалу, прагнула її, потребувала, а потім усвідомила, що знаходить полегшення, лише отримуючи її.
Жинь усвідомила й те, що до похвали відчуває те саме, що відчувають залежні від опіуму. З кожним свіжим вливанням лестощів усі думки зосереджуються лише на тому, як отримати ще. Досягнення п’янять. Невдача гірша за ломку. Гарна оцінка за контрольну дарує лише недовге полегшення й тимчасовий привід для гордощів: вона насолоджувалася періодом слави кілька годин, а потім починала панікувати через наступну контрольну.
Вона так сильно прагнула похвали, аж відчувала це прагнення кістками. І, як усі залежні, робила що завгодно, аби її отримати.
За наступні кілька тижнів Жинь пробилася з числа гірших і стала однією з найкращих студенток з усіх предметів. І щоразу за найвищі оцінки вона змагалася з Неджею та Венкою. А в лінгвістиці тепер стала другою після Кітая.
Особливо їй подобалася стратегія.
Сивовусий майстер Ірдзях став її першим учителем, який у методах навчання не покладався на чисте запам’ятовування. Він змушував студентів розв’язувати логічні задачі. Спонукав давати визначення поняттям, які вони сприймали як належне, наприклад: перевага, перемога, війна. Він відмовлявся приймати нечітко сформульовані відповіді або ж відповіді з множинними тлумаченнями. Він розширював їхній розум, ущент розбивав уявлення, а потім складав їх заново.
Ірдзях хвалив украй рідко, але коли таки хвалив, то так, щоб усі точно почули. Його похвали Жинь прагнула понад усе.
Вони вже закінчили аналізувати «Принципи війни» Суньдзи, і тепер другу половину кожного заняття Ірдзях відводив на створення гіпотетичних військових ситуацій та спонукав усіх присутніх міркувати над пошуком виходу з різних скрутних становищ. Іноді таке моделювання включало лише питання логістики («Підрахуйте, скільки часу і припасів знадобиться, щоб перевести війська зазначеного розміру через цю протоку»). Іноді він розгортав перед ними мапи, позначав символами, зі скількома загонами вони можуть працювати, а потім спонукав розробляти план битви.
— Ви застрягли за цією річкою, — пояснив Ірдзях. — Ваші війська у вигідній позиції для віддаленого бою, але в основної колони закінчилися стріли. Що робитимете?
Більшість класу запропонувала захопити ворожі вози зі зброєю. Венка хотіла й зовсім відмовитися від ідеї віддаленого бою й розпочати безпосередню фронтальну атаку. Неджа запропонував доручити навколишнім фермерам масово взятися за виготовлення стріл.
— Треба зібрати опудала в тамтешніх фермерів, — сказав Кітай.
Неджа пхикнув.
— Що?
— Нехай говорить, — сказав Ірдзях.
— Одягти на них запасні форми, посадовити в човни й відправити річкою вниз, — продовжив Кітай, ігноруючи Неджу. — Ця територія — гірська, славиться стрімкою течією. Можемо припустити, що недавно йшов дощ, тож має бути й туман. Ворогу буде важко чітко розгледіти річку. Їхні лучники помилково сприймуть опудала за солдатів і стрілятимуть, доки ті не стануть схожими на гольниці.
У цьому завданні Кітай переміг.
Іншого дня Ірдзях показав їм мапу району біля гори Вудан з двома червоними хрестиками, які позначали два батальйони Федерації, що оточили нікарську армію з обох боків долини.
— Ви опинилися в пастці в цій долині. Більшість селян евакуювали, але генерал Федерації тримає заручниками повну школу дітей. Він стверджує, що відпустить їх, якщо ваші батальйони здадуться. У вас жодних гарантій, що він дотримає слова. Якою буде ваша відповідь?
Вони довго та пильно розглядали мапу. Їхні війська не мали переваг, легко вибратися теж не вийшло б.
Навіть Кітай був спантеличений.
— Спробувати атакувати з лівого флангу? — запропонував він. — Евакуювати дітей, поки вони будуть під наглядом невеликої групи бійців?
— Вони на височині, — сказав Ірдзях. — І застрелять вас раніше, ніж ви матимете шанс дістати зброю.
— Підпалити долину, — спробувала Венка. — Відволікти їх димом?
— Гарний спосіб спалити й себе, — гмикнув Ірдзях. — Пам’ятайте: ви не на височині.
Жинь підняла руку.
— Розділити війська на дві частини й одну відправити на дамбу. Зруйнувати дамбу. Затопити долину. Нехай усі всередині потонуть.