Жинь подумала, що це безвідповідальний підхід до викладання, але їй хотілося, щоб Дзян продовжував говорити. Він стояв перед нею в рідкісному моменті ясності й пропонував навчити її бойових мистецтв, яких самотужки вона опанувати не могла. Жинь непокоїлася, що варто їй сказати щось не те, і вона сполохає його, як лякливого зайця.
— А я, виходить, вам цікава? — повільно запитала вона.
— Ти ходяче нещастя, — відверто відповів Дзюн. — Вивчаєш таємні техніки з таким рівнем підготовки, що це неминуче призведе до травми, причому такої, що одужати ти вже не зможеш. Ти так хибно трактуєш тексти Сідзіня, що, впевнений, спромоглася б вигадати нову форму.
Жинь сердито глянула на нього.
— Тоді чому ви мені допомагаєте?
— Передусім щоб дошкулити Дзюню. — Дзян почухав підборіддя. — Ненавиджу його. Ти знаєш, що минулого тижня він подав клопотання про моє звільнення?
Жинь здивувало радше те, що Дзюнь не зробив цього раніше.
— А ще тому, що така наполегливість заслуговує певної уваги, хоча б заради того, аби переконатися, що ти не станеш ходячою загрозою для свого ж оточення, — продовжив Дзян. — А ще ти непогано б’єшся ногами.
Жинь миттю розчервонілася.
— Справді?
— Ідеальне розміщення. Красиві кути, — він закинув голову. — Але, звісно, все, що ти робиш, марно.
Жинь спохмурніла.
— Ну, якщо ви не збираєтеся мене вчити, тоді…
— Цього я не говорив. Ти досягла певних успіхів, працюючи лише з текстом, — визнав Дзян. — Більших успіхів, ніж спромоглися чимало інших студентів. Твоя проблема в силі верхньої частини тулуба. Точніше, в її відсутності. — Він схопив Жинь за зап’ясток і підняв її руку, немовби оглядав манекен. — Така худорлява. Хіба ти не працювала в полі чи щось таке?
— Не всі вихідці з півдня — фермери, — огризнулася вона. — Я була продавчинею.
— Гм. Жодної важкої праці. Зніжена. Від тебе ніякої користі.
Вона схрестила руки на грудях.
— Я не зніжена…
— Ну так, так, — він підняв руку, щоб змусити її замовкнути. — Байдуже. Річ ось у чім: жодна техніка у світі не прислужиться тобі, якщо не матимеш сили скористатися нею. Тобі не потрібен Сідзінь, дитино. Тобі потрібна кі. Тобі потрібні м’язи.
— То що ж, по-вашому, я маю робити? Займатися гімнастикою?
Дзян довго стояв непорушно, поринувши у свої думки. А потім його осяяло.
— Ні. У мене краща ідея. Завтра на заняття приходь до воріт Академії.
Жинь не встигла й слова сказати, як він швидко вийшов із саду.
— Ого, — Жабань відклав палички. — Мабуть, ти йому справді сподобалася.
— Він назвав мене дурною та нестриманою, — заперечила Жинь. — А потім наказав не спізнюватися на заняття.
— Точно сподобалася, — не вгавав Жабань. — За весь мій рік Дзян мені й слова доброго не сказав. Він переважно горлав на нас, щоб ми трималися подалі від його нарцисів. А Кужел заявив, що через її коси складається враження, немовби в неї з потилиці ростуть змії.
— Я чув, що минулого тижня він перепив рисового вина й насцяв Дзюню у вікно, — вліз у розмову Кітай. — Звучить неймовірно.
— Як довго Дзян уже тут? — запитала Жинь.
Майстер вірувань видавався надзвичайно юним, майже вдвічі молодшим за Дзюня. Їй не вірилося, що інші майстри стерпіли б таку поведінку від когось помітно молодшого.
— Точно не знаю. Коли я вступив на перший курс, він уже був тут, але це нічого не означає. Я чув, що він прийшов із Замку Ночі років двадцять тому.
— Дзян був одним із Цике?
З-поміж усіх підрозділів Міліції лише Цике мали кепську репутацію. До цього підрозділу належали солдати, яких навчали окремо в Замку Ночі високо в горах Вудан, і вони передусім служили найманцями Імператриці. Цике билися без почесті. Не шанували правил бою, славилися жорстокістю. Працювали в темряві, виконували брудну роботу Імператриці й не отримували за це визнання. Більшість учнів радше взагалі відмовилися б від військової служби, аніж пішли б до Цике.
Жинь ніяк не могла примирити образ примхливого майстра вірувань із закостенілим убивцею.
— Ну, це лише чутки. Жоден майстер про нього нічого не розповідає. У мене таке відчуття, що Дзяна вважають соромом для Академії. — Жабань почухав потилицю. — Але учні люблять чутки. Кожен курс грає в гру «Хто такий Дзян?» Мій клас був переконаний, що це він створив «Оперу червоних лахмітників». Правду перекручували стільки разів, що сказати напевне можна єдине: ми геть нічого про нього не знаємо.
— Але ж колись учні в нього таки були, — промовила Жинь.
— Дзян — майстер вірувань, — повільно протягнув Жабань, немовби розмовляв із дитиною. — Вірувань ніхто не обирає.
— Бо Дзян не бере собі учнів?
— Бо вірування — це суцільна вигадка, — сказав Жабань. — Будь-який інший напрям Сінеґарда — шлях до урядової посади або командування Міліції. А вірування — це… навіть не знаю, ну, химерна штука. Гадаю, спершу цей предмет замислили для вивчення вихідців із Внутрішніх держав, щоб дізнатися, чи використовували вони якісь речовини у своїх відьомсько-магічних ритуалах, але всі швидко втратили до цього інтерес. Я знаю, що Їм та Соннень зверталися до Дзіми з клопотанням скасувати цей курс, але його однаково щороку пропонують для вивчення. Не знаю чому.
— Раніше точно бували студенти вірувань, — сказав Кітай. — Що вони розповідали?
Жабань знизав плечима.
— Це новий предмет, решту викладають ще відколи Червоний Імператор заснував цю Академію, а вірування з’явилися років двадцять тому, і ніхто не пройшов цей курс повністю. Я чув, що декілька років тому якісь дурники купилися на це, але вилетіли з Сінеґарда, й більше про них ніхто не чув. Ніхто при здоровому глузді не обере вірувань. Алтань — виняток, але хто ж знає, що у того Алтаня в голові.
— Я думав, що Алтань обрав стратегію, — сказав Кітай.
— Алтань міг обрати що хотів. Він з якоїсь причини напосівся на вірування, але потім Дзян передумав, і Алтань перейшов до Ірдзяха.
Для Жинь це була новина.
— А таке часто трапляється? Ну, що студенти самі обирають майстра?
— Дуже рідко. Більшість із нас зітхають з полегшенням, отримавши хоч одну заявку, і лише суперрозумні отримують дві.
— Скільки заявок отримав Алтань?
— Шість. Сім, якщо враховувати вірування, але останньої миті Дзян свою заявку відкликав, — Жабань із розумінням кивнув Жинь. — А чого це ти питаєш про Алтаня?
— Просто цікаво, — швидко відповіла Жинь.
— Сяйво нашого червоноокого героя засліпило й тебе, еге ж? Ти не перша, — широко всміхнувся Жабань. — Але будь обережна. Алтань не надто люб’язний із прихильниками.
— Який він? — не стрималася Жинь. — Маю на увазі як людина.
Жабань знизав плечима.
— Спільних занять у нас не було ще з першого курсу. Я не дуже добре його знаю. І не думаю, що бодай хтось знає. Здебільшого він тримається самітником. Тихий. Тренується сам і насправді не має друзів.
— Дуже нагадує одну нашу знайому, — Кітай штовхнув Жинь ліктем.
Вона наїжачилася.
— Стули пельку. У мене є друзі.
— У тебе є друг, — відповів Кітай. — В однині.
Жинь штовхнула Кітая під руку.
— Але Алтань такий вправний, — сказала вона. — У всьому. Його всі обожнюють.
Жабань знизав плечима.
— Певною мірою Алтань у цій Академії бог. Але це не означає, що він щасливий.
Щойно розмова перейшла на Алтаня, Жинь забула половину запитань, які хотіла поставити про Дзяна. Вони з Кітаєм підбурювали Жабаня розповідати про Алтаня аж до кінця обідньої перерви. Увечері Жинь спробувала розпитати Кужел та Арду, але жодна не сказала нічого суттєвого.
— Іноді я бачу Дзяна в лікарні, — розповіла Арда. — Еньжо тримає ліжко для нього біля стіни. Він щомісяця лишається на день-два, а потім іде. Може, хворіє на щось. А може, йому просто подобається запах дезінфекційних засобів, не знаю. Якось Еньжо впіймала його за спробою накуритися лікарськими травами.