— Дзюню він не подобається, — сказала Кужел. — Неважко зрозуміти чому. Який майстер так поводиться? А надто в Сінеґарді? — На її обличчі з’явилося несхвалення. — Я вважаю, що він ганьбить Академію. А чому питаєш?
— Без причини, — відповіла Жинь. — Просто цікаво.
Кужел знизала плечима.
— Спочатку на це ведеться кожен курс. Усі вважають, що в Дзяні є щось більше, що вірування — це справжній предмет, вартий вивчення. Але там нічого немає. То Дзянів жарт. Ти гаєш час.
Але майстер вірувань був справжнім. Дзян був членом факультету Академії, навіть якщо здебільшого лише тинявся та дратував інших майстрів. Нікому іншому так просто не минулося б провокування Дзюня так часто, як це робив Дзян. Тож якщо Дзян не завдавав собі клопоту навчанням першорічок, то що він узагалі робив у Сінеґарді?
Жинь трохи здивувало, що наступного дня Дзян таки чекав на неї біля воріт Академії. Вона цілком допускала, що він міг і забути про неї. Жинь уже відкрила рота, щоб запитати, куди вони йдуть, але він просто змахнув рукою, наказуючи йти за ним.
Дівчина припустила, що їй доведеться звикати просто йти за Дзяном без будь-якого чіткого пояснення.
Вони тільки-но почали спускатися, як раптом наштовхнулися на Дзюня, що повертався з патрулювання міста з гуртом своїх учнів.
— О. Блазень і селючка. — Дзюнь сповільнив крок і зупинився. Його учні насторожилися, немовби раніше вже чули такі розмови. — І куди ж ви прямуєте цієї погожої днини?
— Не твоє діло, Ложаню, — весело відказав Дзян. Він спробував обійти Дзюня, але той заступив йому шлях.
— Майстер покидає територію Академії разом зі студенткою. Цікаво, що про це скажуть, — Дзюнь примружився.
— Та певно, що майстер такого рівня та рангу може займатися чимось кориснішим, аніж никатися десь зі студентками, — радісно відповів Дзян, дивлячись просто на учнів Дзюня.
Схоже, його слова неабияк дошкулили Кужел. Дзюнь нахмурився.
— Їй заборонено покидати територію Академії. Потрібен письмовий дозвіл Дзіми.
Дзян простягнув уперед праву руку й закотив рукав до ліктя. Спочатку Жинь подумала, що він хоче вдарити Дзюня, але Дзян просто підніс лікоть до рота й видав гучний непристойний звук.
— Це не письмовий дозвіл. — Схоже, на Дзюня цей вибрик враження не справив. Жинь підозрювала, що таку виставу він уже бачив не раз.
— Я майстер вірувань, — сказав Дзян. — А це дає певні привілеї.
— Привілей не проводити занять?
Дзян задер підборіддя й самовпевнено промовив:
— Я вчив її клас спустошливого відчуття розчарування, а також важливішого уроку: що вони означають не більше, ніж, на їхню думку, роблять.
— Ти вчив її клас і всі класи до нього, що вірування — це маячня, а майстер вірувань — незграбний ідіот.
— То скажи Дзімі, нехай мене вижене, — Дзян звів брови догори. — Знаю, що ти намагався.
Дзюнь поглянув у небо з виразом вічного страждання. Жинь підозрювала, що це лише незначна частина суперечки, яка точилася між ними роками.
— Я доповім про це Дзімі, — попередив Дзюнь.
— Щоб згаяти час, у Дзіми знайдуться важливіші справи. І якщо я поверну малу Жунінь вчасно до вечері, то сумніваюся, що Дзімі буде до цього діло. Тож дай пройти.
Дзян клацнув пальцями й жестом наказав Жинь іти за ним. Жинь стиснула вуста й закрокувала стежкою слідом.
— Чому він так вас ненавидить? — запитала Жинь, коли вони спускалися з гори до міста.
Дзян знизав плечима.
— Кажуть, що під час Другої війни я перебив половину людей, які були під його командуванням. Це й досі йому болить.
— Це правда? — Жинь не могла не запитати.
Він знову знизав плечима.
— Не маю й найменшого уявлення.
Жинь не надумала, що на це відповісти, а Дзян не став заглиблюватися в деталі.
— То розкажи мені про свій курс, — заговорив Дзян трохи згодом. — Такий же натовп титулованих шмаркачів?
— Я не дуже близько знайома з ними, — визнала Жинь. — Вони всі… Я маю на увазі…
— Розумніші? Краще підготовлені? Важливіші за тебе?
— Неджа — син Воєначальника Дракона, — вирвалося в Жинь. — Як мені з ним конкурувати? Венчин батько — міністр фінансів. Батько Кітая — міністр оборони чи хтось такий. Родина Нян — лікарі Воєначальника Зайця.
Дзян пхикнув.
— Типово.
— Типово?
— Сінеґард любить збирати якомога більше нащадків Воєначальників. Тримати їх під пильним наглядом Імперії.
— Навіщо?
— Важелі впливу. Навіювання певних ідей. Це покоління Воєначальників занадто ненавидить одне одного, аби співпрацювати заради справи національної ваги, а імперська бюрократія має надто обмежену владу на місцях, щоб змусити їх до цього. Лишень поглянь на стан імперського військового флоту.
— А в нас є військовий флот? — запитала Жинь.
— Ото ж бо й воно, — пхикнув Дзян. — А раніше був. Хай там як, Дадзі сподівається, що Сінеґард викує покоління лідерів, які подобатимуться одне одному або ще краще — коритимуться трону.
— Тоді в моєму випадку вона вцілила в яблучко, — пробурмотіла Жинь.
Дзян осяяв її кривою посмішкою.
— А ти не хочеш бути гарним солдатом для Імперії?
— Хочу, — квапливо відповіла Жинь. — Просто сумніваюся, що подобаюся більшості однокурсників. Або колись подобатимуся.
— Це тому, що ти смагляве мале сільське щеня, яке не вимовляє р, — весело промовив Дзян. Він звернув у вузький провулок. — Нам сюди.
Дзян привів її в район м’ясників із загромадженими, заюрбленими вулицями, на яких задушливо пахло кров’ю. Поки вони йшли, Жинь затисла рот і прикрила рукою ніс. М’ясні лавки вишикувалися вулицею, побудовані так близько, що майже налазили одна на одну нерівними рядами, немовби криві зуби. Через двадцять хвилин поворотів і кружлянь вони зупинилися біля невеликої халупи наприкінці кварталу. Дзян тричі постукав у недолугі дерев’яні двері.
— Що там таке? — проскреготів голос ізсередини.
Жинь підскочила.
— Це я, — відповів Дзян, аніскілечки не збентежившись. — Наймиліша тобі людина в цілому світі.
Зсередини почувся металевий дзенькіт. За мить двері відчинила висохла тендітна пані в пурпуровому халаті. Вона привіталася з Дзяном, коротко кивнувши, а на Жинь глянула з недовірою.
— Це вдова Маюн, — сказав Дзян. — Вона дещо мені продає.
— Наркотики, — пояснила вдова Маюн. — Я постачаю йому наркотики.
— Вона хотіла сказати женьшень, корінці й усяке таке, — промовив Дзян. — Для здоров’я.
Вдова Маюн скривилася. Жинь зачаровано спостерігала за розмовою.
— У вдови Маюн проблема, — радісно продовжив Дзян.
Вдова Маюн прочистила горло і сплюнула густу грудку мокротиння в бруд поруч із тим місцем, де стояв Дзян.
— Нема в мене проблеми. Ти сам її вигадав з невідомих мені причин.
— Коротше кажучи, — сказав Дзян, так само ідилічно всміхаючись, — вдова Маюн люб’язно дозволила тобі допомогти їй розв’язати цю проблему. Мадам, принесете звіра?
Вдова Маюн зникла в крамниці. Дзян жестом показав Жинь іти за ним усередину. Жинь почула гучний вереск з-за стіни. Через декілька секунд вдова Маюн повернулася, тримаючи в руках тварину, яка щосили намагалася вирватися. Жінка поклала її на прилавок перед ними.
— Ось порося, — сказав Дзян.
— Це порося, — погодилася Жинь.
Порося було крихітне, завдовжки не більше за передпліччя Жинь. Шкіра в чорних та рожевих плямах. Рило вигиналося так, немовби порося всміхалося. Воно було на диво милим. Жинь почухала його за вухами, і воно лагідно обнюхало їй руку.
— Я назвав його Суньдзи.
Здавалося, що вдові Маюн кортіло якнайшвидше здихатися Дзяна.
Дзян квапливо пояснив:
— Вдові Маюн треба щодня поїти Суньдзи. Проблема в тому, що Суньдзи потрібна дуже особлива вода.
— Суньдзи може напитися й зі стічної канави, нічого йому не зробиться, — відказала вдова Маюн. — Ти просто вигадуєш усе це для тренування.
— Ми можемо просто зробити все так, як домовлялися? — наполегливо спитав Дзян. Уперше Жинь побачила, що хтось по-справжньому його дістав. — Ти псуєш весь настрій.