— І часто ти таке вигадуєш? — поцікавилася вдова Маюн.
Дзян пхикнув, вражений, і поплескав Жинь по спині.
— Ситуація така. Вдові Маюн потрібно, щоб Суньдзи пив цю дуже особливу воду. На щастя, таку свіжу, кришталево чисту воду можна знайти в потічку на вершині гори. Суть у тому, що Суньдзи треба підняти на цю гору. Ось це вже твоя справа.
— Та ви жартуєте, — обурилася Жинь.
Дзян засяяв.
— Щодня ти бігтимеш у місто, щоб навідатися до вдови Маюн. Ти нестимеш це обожнюване поросятко на гору й даватимеш йому напитися. А потім нестимеш назад і повертатимешся до Академії. Зрозуміла?
— Це двогодинна мандрівка на гору й назад!
— Це зараз двогодинна мандрівка, — радісно промовив Дзян. — Вона стане довшою, щойно малюк почне рости.
— Але в мене заняття, — заперечила дівчина.
— Тоді раніше вставай, — сказав Дзян. — І вранці в тебе наче немає занять із бою? Не забула? Когось же наче вигнали?
— Але…
— Хтось, — протягнув Дзян, — не надто й прагне лишитися в Сінеґарді.
Вдова Маюн голосно пхикнула.
Насупившись, Жинь узяла порося Суньдзи на руки і спробувала не морщити носа від запаху.
— Думаю, бачитимемося ми часто, — пробурчала вона.
Суньдзи вигнувся та обнюхував згин її руки.
Наступні чотири місяці Жинь щодня вставала до сходу сонця, чимдуж бігла з гори вниз, а потім до м’ясного кварталу, щоб забрати Суньдзи. Далі дівчина прив’язувала порося собі на спину й бігла на гору. Вона довго піднімалася, обходячи Сінеґард, щоб однокурсники не побачили, як вона біжить із верескливим поросям.
Вона часто спізнювалася на медицину.
— Де в біса тебе носить? І чому від тебе тхне свиньми? — Кітай скривився, щойно вона ковзнула на сусіднє з ним сидіння.
— Я носила свиню на гору, — сказала вона. — Корюся примхам навіженого. Шукаю вихід.
Це був відчайдушний учинок, але для Жинь і настали відчайдушні часи. Щоб зберегти місце в Сінеґарді, тепер вона могла розраховувати лише на тутешнього божевільного. Повертаючись із м’ясної крамниці вдови Маюн, Жинь почала сідати на задні парти, щоб ніхто не внюхав від неї смороду Суньдзи. Але всі обминали її, і Жинь не була певна, що від того виходить якась користь.
Дзян не лише змушував її носити свиню. З приголомшливою постійністю він щодня чекав на неї в саду в зазначений час.
— Знаєш, бойові мистецтва, засновані на тваринних принципах, були створені не для бою, — сказав Дзян. — Спершу їх створили для уславлення здоров’я та довголіття. «Витівки п’ятьох звірів», — він підняв сувій Їньмена, який Жинь так довго шукала, — це насправді система вправ для покращення циркуляції крові та відстрочення турбот старечого віку. Так було доти, доки ці форми не адаптували для бою.
— То навіщо мені їх учити?
— Бо у своєму курсі Дзюнь абсолютно нехтує «Витівками». Дзюнь учить спрощеної версії розбавлених бойових мистецтв, пристосованих лише до біомеханіки людського тіла. А такий підхід забагато відкидає. Він не бере до уваги століття розвитку та шліфування — і це заради військової ефективності. Дзюнь може зробити з тебе гарного солдата. А я можу дати тобі ключ до всесвіту, — пишномовно виголосив Дзян і вдарився головою об низьку гілку.
Тренування з Дзяном були зовсім не схожі на тренування з Дзюнем. Дзюнів навчальний план будувався за очевидним принципом ієрархії, чітким зростанням: від базових технік до досконаліших. Натомість Дзян учив Жинь усього, що раптом зринало в його дуже непередбачуваному розумі. Він повторював урок, який здався йому цікавим, а якщо ні, то вдавав, що того ніколи й не було. Зрідка він без спонукання виголошував довгі тиради.
— У всесвіті існує п’ять основних елементів… Зітри з обличчя цей вираз — це не так абсурдно, як може здаватися. Давні майстри вірили, що все у світі створено з вогню, води, повітря, землі й металу. Безперечно, сучасна наука спростувала це твердження. Проте це однаково корисна техніка для розуміння різних типів енергії. Вогонь: жар крові в самий розпал битви, кінетична енергія, що змушує серце битися частіше, — Дзян поплескав себе по грудях. — Вода: перетікання сили з м’язів до цілі, від землі вгору й через талію в руки. Повітря: подихи, які підтримують у тобі життя. Земля: те, як ти заземляєшся, як спрямовуєш енергію залежно від своєї пози. І метал — для зброї, якою володієш. У гарного знавця бойових мистецтв ці п’ять елементів будуть урівноважені. Якщо зможеш контролювати кожен із них однаково вправно, тебе вже ніхто не спинить.
— А звідки я знатиму, що здобула над ними контроль?
Він почухав себе за вухом.
— Слушне запитання. Насправді, я не впевнений.
Прохання пояснити детальніше неминуче дратували Дзяна. Його відповіді завжди були химерно багатослівними та абсурдно сформульованими. Значення деяких із них ставало зрозумілим лише далеко по тому, а деяких — і взагалі ніколи. Якщо Жинь просила його пояснити, він змінював тему. Якщо пропускала повз вуха найабсурдніші коментарі («У тебе не врівноважений елемент води!»), він штурхав її й дорікав, чому вона не ставить більше запитань.
Дзян дивно говорив: або швидко, або повільно, роблячи незвичні паузи між словами. Він сміявся двома способами: перший сміх був неврівноваженим — знервованим, пронизливим, вимушеним, а другий — чудовим, глибоким, гучним. Перший сміх Жинь чула постійно, а другий — дуже рідко і вражено завмирала, коли Дзян так сміявся. Він нечасто дивився їй у вічі, натомість завжди зосереджувався радше на точці над бровами між очима.
Дзян крокував світом так, наче вже не був його частиною. Він поводився так, немовби походив із країни майже людей, майже таких, як нікарці, але не зовсім, проте його поведінка скидалася радше на поведінку спантеличеного гостя, який зупинився, заморочившись наслідуванням тих, хто був навколо. Він не був частиною не лише Сінеґарда, а й самої ідеї фізичної землі. Поводився так, немовби закони природи його не обходили.
Можливо, так і було.
Якось вони піднялися на найвищий ярус Академії, проминувши помешкання майстрів. Єдиною будівлею на тому ярусі була висока спіральна пагода з дев’яти поверхів, які вишукано здіймались один над одним. Жинь ніколи не бувала всередині.
З екскурсії, яку їй провели багато місяців тому, вона пригадала, що Сінеґардську академію побудували на місці старого монастиря. Пагода на найвищому рівні досі могла бути храмом. Зовні біля входу до пагоди був старий камінь із виїмками для куріння пахощів. По обидва боки від дверей, немовби вартові, стояли два великі циліндри, розташовані на високих прутах, щоб вони могли обертатися. Придивившись ближче, Жинь побачила на поверхні циліндрів викарбувані зображення давніх нікарських героїв.
— Навіщо це? — запитала вона, ліниво прокручуючи циліндр.
— Це молитовні колеса. Але сьогодні нам ніколи заглиблюватися в це, — пояснив Дзян. Він жестом указав їй іти за ним. — Сюди.
Жинь очікувала, що дев’ять поверхів пагоди виявляться звичайними, будуть з’єднані рівними сходовими маршами, але всередині сходи були звивисті й вели до самісінької верхівки, а посередині була порожнина. Крізь квадратний отвір у стелі пробивався самотній сонячний промінь, освітлюючи порошинки в повітрі. На стінах вздовж сходів висіли вицвілі картини. Схоже, їх не чистили десятиліттями.
— Раніше тут стояли статуї Чотирьох Богів, — сказав Дзян, вказуючи на темну прогалину.
— Де вони тепер?
Дзян знизав плечима.
— Захопивши Сінеґард, Червоний Імператор обдер більшість релігійних скульптур. Левову частку переплавили на коштовності. Але це неважливо. — Він кивнув Жинь, аби та підіймалася сходами вслід за ним.
Дорогою вгору він читав лекцію:
— Бойові мистецтва з’явилися в Імперії завдяки воїну на ім’я Бодхідхарма з Південно-Східного континенту. Коли, мандруючи світом, Бодхідхарма знайшов Імперію, він вирушив до монастиря й вимагав права зайти, але настоятель відмовив. Тоді Бодхідхарма всівся в печері неподалік храму й дивився на стіну дев’ять років, слухаючи крики мурах.