— Слухаючи що?
— Крики мурах, Жунінь. Не відволікайся.
Вона пробурмотіла щось, чого повторювати було не можна. Дзян не звернув уваги.
— За легендою, сила його погляду пробила в стіні печери отвір. Монахи були такі зворушені його релігійною відданістю або такі вражені наполегливістю, що врешті таки впустили його до храму. — Дзян зупинився біля картини з зображенням смаглявого воїна та групи блідошкірих чоловіків у мантіях. — Оцей посередині — Бодхідхарма.
— А в того чоловіка ліворуч кровоточить обрубок руки, — помітила Жинь.
— Ага. За легендою, одного монаха так вразила відданість Бодхідхарми, що на знак прихильності він відрубав собі руку.
Жинь пригадала міф про Май’жиннень Теардзу, яка наклала на себе руки задля об’єднання Спіру з материком. Схоже, історія бойових мистецтв рясніла випадками, коли люди вдавалися до безглуздих жертв.
— Ну от, монахи з храму зацікавилися розповіддю Бодхідхарми, але через малорухливий спосіб життя та погане харчування вони були дуже слабкими. Навіть ще худорлявішими за тебе. Вони засинали під час його лекцій. Бодхідхарму це неабияк дратувало, тож він розробив три комплекси вправ для покращення їхнього здоров’я. А оскільки монахи постійно були в небезпеці фізичної розправи з боку грабіжників та злочинців, а релігійні приписи забороняли їм носити зброю, вони пристосували значну частину тих вправ, щоб створити систему беззбройного самозахисту.
Дзян зупинився біля ще однієї картини. На ній був стрій монахів, які вишикувалися біля стіни й завмерли в однакових позах.
Жинь була вражена.
— Це ж…
— Перша форма Сідзіня. Ага, — Дзян схвально кивнув. — Бодхідхарма попередив монахів, що бойові мистецтва мають удосконалювати людину. Бойові мистецтва, застосовані на благо, викують мудрого командира, людину, здатну ясно бачити в тумані та розуміти волю богів. За задумом бойові мистецтва мали стати не лише військовим інструментом.
Жинь силкувалася уявити техніки, яких Дзюнь навчав її, як оздоровчі вправи.
— Але мистецтва еволюціонували, — сказала вона.
— Правильно.
Дзян чекав запитання, яке хотів почути. Вона підкорилася.
— А коли мистецтва стали пристосовувати для масового військового використання?
Дзян задоволено хитнув головою.
— Невдовзі після приходу Червоного Імператора на Імперію напали вершники Внутрішніх держав на півночі. Загарбники ввели багато репресивних заходів для контролю місцевого населення, зокрема заборонили нікарцям носити зброю.
Дзян знову зупинився біля картини з ордою вихідців із Внутрішніх держав верхи на дебелих конях. Їхні обличчя викривлювали несамовиті, варварські гримаси. Вони тримали луки, довші за власний тулуб. Унизу картини були зображені нікарські монахи, зіщулені від страху, з різними каліцтвами.
— Храми, які колись були раєм без насилля, перетворилися на святилища для повстанців проти вихідців із півночі та центром революційних планувань і навчань. Солдати й прихильники цього руху вбралися в мантії монахів та поголили голови, але на території храму готувалися до війни. У таких священних місцях, як оце, вони планували, як здолати загарбників.
— І оздоровчі вправи заледве допомогли б їм у цьому, — сказала Жинь. — Бойові техніки потрібно було переробити.
Дзян знову кивнув.
— Саме так. Мистецтва, яких тоді навчали в храмах, вимагали поступового опанування сотень довгих і складних форм. На це могли знадобитися десятиліття. На щастя, лідери повстанців усвідомили, що такий підхід непридатний для швидкого створення бойової армії.
Дзян повернувся до Жинь. Вони дійшли до верхівки пагоди.
— Так зародилися сучасні бойові мистецтва: системи, засновані радше на біомеханіці людського тіла, аніж на рухах тварин. Величезну різноманітність технік (а деякі з них були лише побіжно корисними для солдата), викристалізували в ядро основних форм, які вояки могли опанувати за п’ять років, а не за п’ятдесят. Саме вони лягли в основу того, чого навчають у Сінеґарді, а також Імперської Міліції. І саме цього навчають твоїх однокласників, — Дзян широко всміхнувся. — А я покажу тобі, як це долати.
Дзян був ефективним, хоча й нетрадиційним учителем бою. Він змушував її після удару затримувати ногу високо в повітрі й тримати так довгі хвилини, аж доки нога не починала тремтіти. Змушував ухилятися, кидаючи в неї всю зброю, що була на стійці. Змушував виконувати ті самі вправи наосліп, а потім визнавав, що йому це просто здалося кумедним.
— Ви справжній придурок, — сказала вона. — Ви це знаєте?
Щойно Дзян був задоволений її основами, вони почали битися. Билися щодня, часом годинами. Билися голими руками, а потім зі зброєю, іноді вона була голіруч, а він озброєний.
— Стан твого розуму не менш важливий за стан тіла, — наставляв Дзян. — У сум’ятті битви розум має лишатися спокійним і непорушним, як камінь. Він повинен заземлювати тебе в центрі, аби ти бачила все та контролювала. Кожен із п’яти елементів має бути врівноважений. Забагато вогню — і ти з необачності поранишся. Забагато повітря — і битимешся норовисто, завжди обороняючись. Забагато землі і… ти взагалі мене слухаєш?
Вона не слухала. Їй було важко зосередитися, коли Дзян штурхав її незахищеною алебардою та змушував витанцьовувати, щоб її раптом не проштрикнули.
Загалом метафори Дзяна небагато важили для Жинь, але вона швидко навчилась уникати поранень. І можливо, в тому й був сенс. Вона розвивала м’язову пам’ять. Засвоїла, що людське тіло може рухатися багатьма способами, і дізналася безліч дієвих варіацій нападу, яких цілком розважливо могла очікувати від суперника. Навчилася реагувати автоматично. Навчилася передбачати рухи Дзяна за секунду, з напруження тулуба та кліпання очей зчитувати його подальші наміри.
Дзян безжально тиснув на неї. Найсильніше наступав, коли вона була вже виснажена. Жинь падала, а він атакував, щойно вона підводилася. Вона навчилася ніколи не втрачати пильності, щоб реагувати на найменші рухи, вловлені периферійним зором.
Настав день, коли Жинь підштовхнула вчителя стегном, він втратив рівновагу, а вона спрямувала всю силу під таким кутом, що перекинула його через праве плече.
Дзян ковзнув кам’яною підлогою і врізався в садову стіну, струсонувши полиці так, що кактуси в горщику мало не попадали й не розбилися.
Якийсь час Дзян просто лежав приголомшений. А потім глянув угору, перехопив її погляд і осяйно всміхнувся.
Останній день із Суньдзи став для Жинь найважчим. Той був уже не милим поросятком, а розжирілим чудовиськом, яке на додачу до всього ще й страшенно смерділо. Язик не повернувся б назвати його гарненьким. Якщо Жинь і відчувала якусь любов до тих довірливих карих оченят, то ці почуття переважалися розмірами тварини.
Піднімати Суньдзи на гору було мукою. Суньдзи більше не влазив у підв’язку чи кошик. Жинь доводилося закидати його на плечі й хапати за передні ноги.
А коли Суньдзи гойдався на руках, то Жинь заледве й крок ступити могла достатньо швидко, одначе мусила, якщо не хотіла лишитися без сніданку, навіть гірше — пропустити заняття. Вона вставала раніше. Бігала швидше. Хиткою ходою дерлася на гору, хапаючи ротом повітря на кожному кроці. Суньдзи лежав у неї на спині, поклавши морду на плече, і ніжився в променях ранкового сонця, доки м’язи Жинь волали від напруження. Коли вона доносила Суньдзи до водопою, то опускала кабана додолу й падала.
— Пий, ненажеро, — бурчала Жинь, доки Суньдзи бавився в потічку. — Я вже не можу дочекатися того дня, коли тебе заріжуть та з’їдять.
Коли вона спускалася з гори, сонце світило вже прямо зі сходу, і, попри холодну зиму, по тілу Жинь текли цівки поту. Вона прочовгала через м’ясний квартал до халупи вдови Маюн і безсоромно скинула Суньдзи додолу.
Він перекотився, голосно верескнув і почав бігати колами за власним хвостом.
Вдова Маюн вийшла з відром помиїв.
— Я прийду завтра, — захекано промовила Жинь.
Вдова Маюн похитала головою.
— Завтра його тут уже не буде. Цього точно, — вона потерла Суньдзи за рило. — Вирушить сьогодні до м’ясника.