Жинь кліпнула.
— Що? Так скоро?
— Суньдзи вже набрав максимальну вагу, — вдова Маюн поплескала порося по боках. — Поглянь на ці складки. Жодне моє порося не виростало таким важким. Можливо, твій навіжений учитель мав рацію щодо гірської води. Може, й справді варто відправляти туди всіх свиней.
Жинь воліла сподіватися, що вдова Маюн цього не зробить. У грудях досі відчувалася важкість, і Жинь низько схилилася біля вікна.
— Дякую, що дозволили мені носити свого кабана.
Вдова Маюн пхикнула.
— От уже мені ці ненормальні з Академії, — ледь чутно пробурмотіла вона й почала заганяти Суньдзи назад до свинарника. — Та годі вже. Підготуймо тебе до м’ясника.
Суньдзи кувікнув і благально глянув на Жинь.
— Не дивися на мене, — промовила вона. — На цьому твій шлях обривається.
Жинь ніяк не могла позбутися відчуття провини. Що довше вона дивилася на Суньдзи, то дужче він нагадував їй мале поросятко, яким колись був. Вона відвела погляд від тупих наївних очей і попрямувала назад на гору.
— Уже? — Схоже, Дзян неабияк здивувався, коли Жинь розповіла йому про долю Суньдзи. Він сидів на віддаленій стіні саду, звісивши ноги й сіпаючи ними, мов непосидюча дитина. — О, а я покладав на ту свиню такі надії. Та що вдієш, свиня є свиня. Як почуваєшся?
— Спустошена, — відповіла Жинь. — Ми з Суньдзи нарешті почали розуміти одне одного.
— Ні, як ти? Як твої руки? Тулуб? Ноги? Як почуваються вони?
Жинь насупилася й захитала руками.
— Тулуб?
Дзян зістрибнув зі стіни й підійшов до неї.
— Зараз я тебе вдарю, — повідомив він.
— Зачекайте-но, що?
Вона вперлася п’ятками в землю і спромоглася лише виставити лікті за мить до того, як він зацідив їй кулаком в обличчя.
Це був удар неймовірної сили, сильніший, ніж будь-коли. Жинь знала, що треба відвести силу удару вбік, переспрямувати та розсіяти в повітрі, де нікому не буде шкоди. Але була така вражена раптовістю нападу, що спромоглася лише заблокувати удар прямо. Вона заледве згадала, що треба зігнутися, аби безпечно перенаправити кі через своє тіло в землю.
Під нею почувся тріск, немов удар блискавки.
Жинь відстрибнула, приголомшена. Від сили вивільненої енергії камінь під її ногами розколовся. Довга тріщина розійшлася від ніг до краю кам’яного блоку.
Вони обоє витріщилися на неї. Тріщина продовжувала розходитися кам’яною підлогою й сягнула кінця саду, де зупинилася біля стовбура верби.
Дзян закинув голову назад і засміявся.
Це був високий, шалений сміх. Дзян сміявся так, немовби його легені були ковальськими міхами. Немовби він узагалі не людина. Він розкинув руки й розмахував ними, танцював із запаморочливою нестримністю.
— Миле дитя, — сказав він і, обертаючись, попрямував до неї. — Ти дивовижне дитя.
Обличчя Жинь розпливлося в усмішці.
«До біса все», — подумалося їй, і дівчина підстрибнула, щоб обійняти свого вчителя. Він підхопив її й гойдав у повітрі, кружляючи серед калейдоскопічно барвистих грибів.
Вони сиділи разом під вербою, спокійно милуючись маком. Того дня було майже безвітряно. Сніг ще легко притрушував сад, але вже виднілися перші ознаки весни. Люті зимові вітри полетіли деінде, і повітря нарешті вгамувалося. Спокійно.
— Сьогодні вже ніяких тренувань, — сказав Дзян. — Ти відпочиваєш. Іноді треба відпустити тятиву, аби стріла могла полетіти.
Жинь зробила гримасу.
— Ти маєш обрати вірування, — захопливо продовжив Дзян. — Ніхто, ніхто, навіть Алтань не схоплював усього так швидко.
Жинь раптом стало дуже ніяково. Як сказати йому, що вона прагнула навчитися бойових мистецтв лише заради того, аби пройти Випробування та вчитися під керівництвом Ірдзяха?
Дзян ненавидів брехню. Жинь вирішила, що також може бути з ним відвертою.
— Я планувала обрати стратегію, — нерішуче промовила вона. — Ірдзях говорив, що може подати заявку на мене.
Дзян махнув рукою.
— Ірдзях не навчить тебе нічого такого, чого ти не можеш вивчити сама. Стратегія — обмежений предмет. Проведи вдосталь часу в полях із «Принципами» Суньдзи біля ліжка — і почерпнеш усе необхідне для перемоги.
— Але…
— Хто такі боги? Де вони мешкають? Чому роблять те, що роблять? Це основоположні питання вірувань. Я можу навчити тебе інших прийомів з кі. Можу показати шлях до богів. Можу зробити тебе шаманкою.
Боги? Шаманкою? Часто було важко зрозуміти, коли Дзян жартував, а коли говорив серйозно, але, схоже, він був щиро переконаний у тому, що мав здатність говорити з божественними силами.
Жинь зглитнула.
— Пане…
— Це важливо, — наполягав Дзян. — Будь ласка, Жинь. Це мистецтво вмирає. Червоному Імператору майже вдалося його вбити. Якщо ти його не вивчиш, якщо ніхто не вивчить, то воно взагалі зникне.
Від раптового відчаю в його голосі Жинь стало надзвичайно незатишно.
Вона перебирала між пальцями стеблинку. Безперечно, вірування вабили її, проте вона була не така дурна, аби змарнувати чотири роки навчання під керівництвом Ірдзяха в гонитві за предметом, в якому інші майстри давно зневірилися. Вона прийшла в Сінеґард не для того, щоб купитися на розповіді про забаганки, а надто розповіді, які зневажали всі інші мешканці столиці.
Жинь не приховувала свого зачарування міфами та легендами, але з вуст Дзяна вони звучали майже реальними. Але дужче її цікавило те, як пройти Випробування. Учнівство в Ірдзяха відчиняло їй двері до лав Міліції. Гарантувало офіцерську посаду й можливість обрати підрозділ. Ірдзях мав зв’язки з усіма дванадцятьма Воєначальниками, і його вихованці завжди отримували гарні посади.
Уже через рік після випуску Жинь змогла б очолити власний загін. А через п’ять років — стати відомим командиром. Вона не могла відмовитися від цього, поступившись лише витворам уяви.
— Пане, я просто хочу стати гарним солдатом, — сказала вона.
Обличчя Дзяна осунулося.
— Як і решта студентів у цій Академії, — пробурмотів він.
Роздıл 7
Дзян не з’являвся в саду ані наступного дня, ані через день по тому. Жинь сумлінно приходила туди, сподіваючись, що він повернеться, хоча глибоко всередині й знала, що Дзян покінчив з її навчанням.
Через тиждень Жинь побачила його в їдальні. Вона різко відставила миску й попрямувала просто до нього. Гадки не мала, що скаже, але розуміла, що треба з ним бодай поговорити. Вона вибачилася б, пообіцяла б займатися з ним, навіть ставши ученицею Ірдзяха, або сказала б бодай щось…
Але Жинь і підійти до нього не встигла, бо Дзян перекинув свою тацю якомусь учневі на голову й щез за дверима кухні.
— Велика Черепахо, — промовив Кітай. — Та що ж ти йому зробила?
— Не знаю, — відповіла Жинь.
Дзян був непередбачуваним і вразливим, немов полохливий дикий звір, і Жинь не розуміла, наскільки цінувала його увагу, аж доки не відлякала його.
Після того він поводився так, немовби взагалі її не знав. Як і всі інші, Жинь так само зрідка бачила його на території Академії, однак він її не визнавав.
Вона мала б докласти більше зусиль, щоб якось залагодити цю ситуацію. Активніше шукати Дзяна й визнати свою помилку, хай би якою туманною не була ця думка.
Але наприкінці семестру, коли конкуренція між першорічками сягнула шаленого розмаху, усе це видавалося їй другорядним.
Можливий виліт із Сінеґарда цілий рік мечем висів над їхніми головами. А тепер ця загроза стала реальністю. Через два тижні вони мали скласти низку іспитів, передбачених Випробуваннями.
Жабань пояснив правила. За проведенням Випробувань спостерігав і наглядав увесь факультет. Залежно від результатів майстри могли подавати заявки на те, щоб узяти обраних собі за учнів. Якщо студент не отримував жодної заявки, його чи її чекав ганебний виліт з Академії.