Жинь пирснула.
— Суньдзи назвав би це лайном собачим.
Першорічкам не дозволяли тренуватися після відбою, тож підготовчий період перетворився на змагання, хто знайде найвигадливіший спосіб прослизнути повз майстрів. Звісно ж, учні почали пильно патрулювати територію після відбою, щоб відловлювати студентів, які прокралися надвір потренуватися. Нохай розповів, що в чоловічій спальні натрапив на аркуш із детально розписаними очками за спійманих.
— Схоже, це їм подобається, — пробурмотіла Жинь.
— Звісно, подобається, — сказав Кітай. — Вони спостерігають, як ми переживаємо те, що переживали й вони. Наступного року в цей час ми будемо так само нестерпними.
Демонструючи приголомшливу відсутність будь-якого співчуття, учні ще й використовували занепокоєність першорічок, аби створити успішний ринок «допоміжних засобів для навчання». Жинь розсміялася, коли Нян повернулася до гуртожитку з тим, що, як вона думала, було корою столітньої верби.
— Це імбирний корінь, — зі сміхом промовила Жинь. Вона оцінила вагу кореня в руці. — Тобто, гадаю, у чаї смакуватиме як треба.
— А ти звідки знаєш? — Нян дуже стривожилась. — Я заплатила за нього двадцять мідяків.
— Ми постійно копали імбирний корінь у саду позаду будинку, — сказала Жинь. — Поклади його на сонці — і продаси старому, який шукає ліки для чоловічої сили. Користі ніякої, але від цього їм кращає на душі. А ще ми продавали пшеничне борошно, називаючи його порошком з рогів носорога. Закладаюся, учні продають і ячмінне борошно.
Декілька вечорів тому Жинь бачила, як Венка поклала під подушку мішечок із порошком. Тепер вона закашлялась та відвернулася.
А ще учні продавали першорічкам інформацію. Здебільшого це були фальшиві відповіді на тести, але дехто пропонував перелік можливих екзаменаційних питань, начебто дуже вірогідних, проте з очевидних причин перевірити це до Випробувань було неможливо. Однак найгіршими були ті, які прикидалися продавцями, щоб з’ясувати, хто з першорічок хоче схитрувати на іспиті.
Менда, хлопець із провінції Коня, погодився після відбою зустрітися з учнем у храмі на четвертому ярусі, щоб придбати в нього перелік екзаменаційних питань Дзіми. Жинь не знала, як учневі вдалося так підгадати з часом, але тієї ночі у згаданому храмі медитувала Дзіма.
Наступного дня відсутність Менди не лишилася непоміченою.
Споживання їжі перетворилося на мовчазну та потаємну справу. Усі їли, тримаючи перед носом книжку. Якщо хтось намагався завести розмову, решта столів швидко й шалено шикали на нього.
— Іноді мені здається, що зараз не краще, ніж було під час Спірлійської різанини, — весело прощебетав Кітай. — А потім такий думаю… та ні. Не може бути гіршого за геноцид цілої раси! Але й зараз досить погано.
— Кітаю, будь ласка, стули пельку.
Жинь і далі тренувалася в саду сама. Дзяна вона вже не бачила, але це було на краще. Майстрам заборонялося займатися зі студентами, готуючи їх до турніру, хоча Жинь підозрювала, що Неджа досі отримував рекомендації від Дзюня.
Якось, підійшовши до воріт саду, вона почула чиїсь кроки. Усередині хтось був.
Спочатку вона сподівалася, що то Дзян, але, відчинивши двері, побачила худорляву, граційну постать із синювато-чорним волоссям.
Жинь не одразу збагнула, хто перед нею.
Алтань. Вона завадила тренуванню Алтаня Тренсиня.
Він вправно розмахував тризубом, ні, не просто розмахував, а ніжно тримав його й вимальовував ним у повітрі, ніби стрічкою. Тризуб був водночас і продовженням руки, і партнером у танці.
Жинь варто було розвернутися й піти геть, знайти для тренування інше місце, але вона не змогла втримати допитливості. Було несила відвести від нього очі. Звіддаля Алтань здавався надзвичайно вродливим. А зблизька — просто заворожував.
Алтань обернувся, зачувши кроки, побачив Жинь і зупинився.
— Вибач, — затинаючись, пробурмотіла вона. — Я не знала, що ти тут…
— Це сад Академії, — спокійно промовив він. — Не йди через мене.
Його голос виявився сумовитішим, ніж вона очікувала. Жинь уявляла неприємний, грубий тон, який би личив його жорстоким рухам на арені, але Алтанів голос виявився несподівано мелодійним, м’яким і глибоким.
Його зіниці були химерно звужені. Жинь не знала напевно, чи то через світло в саду, але тієї миті його очі не були червоними. Радше карими, як у неї.
— Ніколи не бачила цієї форми, — промовила Жинь.
Алтань підняв брову в здивуванні. Жинь миттю пожалкувала про те, що взагалі розкрила рота. Навіщо вона це сказала? Навіщо вона існує? Їй хотілося перетворитися на порох і розвіятися в повітрі.
Але Алтань був просто здивованим, а не роздратованим.
— Приклейся до Дзяна на досить довгий час — і вивчиш немало арканних форм.
Він переніс вагу на ногу, відведену назад, і підняв руки в плавному круговому русі до протилежного боку тулуба.
Жинь залилася рум’янцем. Вона почувалася дуже незграбною та широкою, немовби займала простір, який належав Алтаню, хай навіть і стояла на іншому краю саду.
— Майстер Дзян не говорив, що сюди ще хтось полюбляє приходити.
— Дзян любить багато чого забувати. — Алтань нахилив голову, не зводячи з Жинь очей. — А ти, мабуть, виняткова студентка, якщо тобою зацікавився Дзян.
То в його голосі гіркота чи вона собі навигадувала?
А потім Жинь згадала, що Дзян відкликав заявку на Алтаня одразу після того, як той оголосив, що хоче обрати вірування. Вона замислилася, що ж трапилося і чи досі це тривожить Алтаня. Замислилася, чи не роздратувала його, згадавши Дзяна.
— Я поцупила з бібліотеки книжку, — спромоглася відповісти вона. — Йому це видалося кумедним.
Чому вона досі говорить? Чому вона взагалі досі тут?
Кутики Алтаневих вуст піднялися вгору в страшенно привабливій усмішці, від якої її серце шалено затріпотіло в грудях.
— Яка бунтарка.
Жинь зашарілася, але Алтань просто розвернувся й закінчив форму.
— На мене не зважай, починай тренування, — сказав він.
— Ні, я… Я прийшла сюди подумати. Але якщо ти тут…
— Вибач. Я можу піти.
— Ні, усе гаразд, — вона не знала, що ще сказати. — Я збиралася… Я хотіла сказати, що просто… Бувай.
Жинь квапливо вибігла з саду. Алтань більше не промовив ані слова.
Щойно за нею зачинилися садові ворота, Жинь затулила обличчя руками й застогнала.
— Чи є в бою місце смиренності? — запитав Ірдзях.
Це було вже сьоме запитання від нього. Жинь щастило. Майстер міг поставити щонайбільше сім запитань, і якщо вона впорається з цим, то успішно складе іспит Ірдзяха. І вона знала відповідь — про це безпосередньо йшлося у двадцять другому правилі Суньдзи.
Вона підняла підборіддя і відповіла голосно й чітко.
— Так, але лише як хитрість. Суньдзи писав: якщо у твого опонента холеричний характер, намагайся роздратувати його. Прикинься слабким, щоб він став зарозумілим. Гарний тактик грається з ворогом, як кіт із мишею. Удає слабкість та нездатність рухатися, а потім накидається на нього.
Усі семеро майстрів щось занотували у своїх сувоях. Жинь ледь помітно погойдувалася на п’ятах, чекаючи продовження.
— Добре. Більше не маю запитань, — Ірдзях кивнув і змахнув рукою в бік колег. — Майстре Їм?
Їм відсунув стільця назад і повільно підвівся. На якусь мить звірився з сувоєм, а потім глянув на Жинь поверх окулярів.
— Завдяки чому ми перемогли в Другій Маковій війні?
Жинь затамувала подих. До цього запитання вона не готувалася. Воно було таким простим, що, на її думку, аж зайвим. Це запитання Їм поставив на першому занятті, і в нього закралася логічна омана. Не «завдяки чому», бо Нікань узагалі не перемогла в Другій Маковій війні. Перемогла Призахідна республіка, а Нікань просто долучилася до домовленостей, укладених після перемоги.
Жинь розмірковувала над тим, щоб відповісти прямо, але потім їй сяйнуло, що можна ризикнути з оригінальнішою відповіддю. Спроба була лише одна. І Жинь хотіла вразити майстрів.