Жинь робила все можливе, щоб цього не допустити.
Вона нізащо не дозволить йому себе скалічити. Але вона тут не лише щоб вижити. Вона тут, щоб перемогти.
«Вибуховий дракон». «Припалий до землі тигр». «Випростаний журавель». Вона циклічно повторювала необхідні їй рухи з «Витівок» Сідзіня. Відпрацьовані безліч разів, тепер вони злилися в єдину страхітливу форму, і тіло виконувало їх автоматично.
Але якщо Неджу і вразила техніка бою Жинь, то він ніяк не виказав цього. Суперник лишався спокійним і зосередженим, атакуючи з методичною ефективністю.
Минуло чотири хвилини бою. Жинь відчувала, як легені розширюються, намагаючись постачати кисень її стомленому тілу. Але вона знала, що якщо втомилася вона, то й Неджа також.
— Втомившись, він впадає у відчай, — сказав Кітай. — А у відчаї він найнебезпечніший.
Неджа починав впадати у відчай.
Він більше не контролював кі. Завдавав удару за ударом. Йому було начхати на заборону тяжких травм. Якби йому вдалося повалити Жинь на землю, він був готовий її вбити.
Неджа вдарив Жинь під коліно знизу. Жинь скрикнула й підпустила його ближче, пірнувши назад і вдаючи, що втратила рівновагу. Він миттю кинувся вперед, нависаючи над нею. Жинь уперлася в підлогу й ударила вгору.
Вона дістала його просто в сонячне сплетіння з більшою силою, ніж била будь-коли раніше. Вона відчула, як із його легень виходить повітря. Жинь рвучко скочила на ноги і з неабияким подивом побачила, що Неджа, похитуючись, відходить і хапає ротом повітря.
Вона кинулася вперед і люто вдарила його в голову.
Неджа впав.
Поміж глядачами пробігла хвиля перешіптувань.
Жинь кружляла навколо Неджі, сподіваючись, що він не підведеться, але знала, що їй так не пощастить. Вона хотіла покінчити з цим. Врізати п’ятою йому в потилицю. Але майстри шанували честь. Якби вона вдарила Неджу, доки він не підвівся, то за лічені хвилини після того її відправили б пакувати речі.
І байдуже, що, якби так учинив він, Жинь навіть не сумнівалася — ніхто й оком не змигнув би.
Минуло чотири секунди. Неджа підняв тремтливу руку й ударив нею по землі. Потягнувся вперед. З його чола стікала кров, заливаючи очі. Він кліпнув і пильно глянув на Жинь.
У його очах ясно читалося бажання вбити.
— Продовжуйте, — скомандував Соннень.
Жинь обережно обійшла Неджу. Він припав до землі, немов звір, немов поранений вовк, що став на задні лапи.
Коли Жинь ударила наступного разу, він схопив її за руку і притягнув до себе. Їй забракло повітря. Неджа дряпнув її нігтями по обличчю й униз до ключиці.
Жинь висмикнула руку й позадкувала, стрімко відступаючи. Під лівим оком аж до шиї відчувала пекуче садно. Неджа подряпав її до крові.
— Обережно, Їнь, — застеріг Соннень.
Жоден з них не звернув на нього уваги. «Немовби від попередження щось зміниться», — подумалося Жинь. Коли Неджа кинувся на неї наступного разу, вона потягла його за собою на підлогу. Вони качалися в куряві, і кожен намагався притиснути іншого, проте марно.
Неджа нестямно молотив кулаками повітря, безладно б’ючи її в обличчя.
Від першого удару Жинь ухилилася. Неджа відвів кулак і вдарив навідліг — їй стало нічим дихати. У Жинь заніміла нижня половина обличчя.
Неджа дав їй ляпаса.
Він дав їй ляпаса.
Жинь могла стерпіти удар ногою. Витримала б удар ребром долоні. Але в ляпасі крилася безжальна інтимність. Натяк на вищість.
Щось усередині Жинь надломилося.
Їй забракло повітря. Очі заслала чорна, а потім кривава пелена. Її охопив шалений гнів, який повністю поглинув думки. Помста була їй потрібна, як повітря. Вона хотіла нашкодити Неджі. Хотіла його покарати.
Жинь відступила, скрючивши пальці, немов пазурі. Неджа відпустив її й відстрибнув, але Жинь кинулася за ним із подвоєним натиском. Вона була повільнішою за нього. Неджа відплатив їй тим самим, Жинь занадто повільно закрилася — і він ударив її у стегно, у руку, але тіло не відчувало травм. Біль був сигналом, який вона ігнорувала, щоб відчути його згодом.
Ні, біль — це шлях до успіху.
Неджа вдарив її в обличчя раз, двічі, тричі. Бив немов звір, але вона все одно відбивалася.
— Та що ж із тобою? — просичав він.
Та важливіше, що було з ним. Страх. У Неджиних очах вона бачила страх.
Він відтіснив її до стіни, стиснув руками шию, але вона схопила його за плечі, вдарила коліном у грудну клітку й урізала ліктем у потилицю. Важко дихаючи, Неджа впав. Жинь кинулася вниз і вдарила його ліктем у поперек. Неджа голосно закричав, вигинаючи спину від болю.
Жинь наступила на Неджину ліву руку, притискаючи її до землі, і правим ліктем притримувала його шию. Коли він спробував вирватися, вона вдарила його кулаком у потилицю і товкла обличчям у куряву, аж доки не стало зрозуміло, що він не підведеться.
— Розійтися, — сказав Соннень.
Жинь заледве його чула. У вухах із ритмом військових барабанів бухкала кров. Зір застилала немовби червона пелена, крізь яку виднілися лише ворожі цілі.
Жинь згребла в жменю волосся Неджі, підняла його голову і знову вдарила нею об підлогу.
— Розійтися!
Соннень обхопив її руками за шию, обмежуючи, відтягуючи від обм’яклого Неджі.
Жинь силкувалася вирватися з рук Сонненя. Її тіло наче горіло в лихоманці. Вона спіткнулася від раптового запаморочення. Почувалася так, немовби вибухне від того жару. Вона мусила розвіяти його, випустити кудись, інакше точно помре, але випустити цей жар вона могла лише в тіла тих, хто був навколо…
Щось глибоко всередині її розуму закричало.
Жабань потягнувся до неї, коли вона піднялася з арени.
— Жинь, що…
Вона відмахнулася від його руки.
— Геть з дороги, — важко видихнула вона. — Геть з дороги.
Але навколо неї з’юрмилися майстри, чувся гул голосів, до неї тяглися руки, вуста рухалися. Їхня присутність була задушливою. Жинь відчула, що якби закричала, то розвіяла б їх, хотіла розвіяти, але її стримувала якась дуже маленька частинка, що лишалася раціональною і спонукала шукати виходу.
Якимось дивом їй дали пройти. Вона проштовхалася крізь натовп учнів і побігла до сходів. Жинь швидко вибігла вгору сходами, з розмаху розчинила двері головної зали в холодне вуличне повітря й глибоко вдихнула.
Цього виявилося замало. Вона досі горіла.
Не звертаючи увагу на крики майстрів позаду, Жинь кинулася бігти.
Дзян знайшовся в першому ж місці, куди вона зазирнула: у саду вірувань. Він сидів схрестивши ноги, заплющивши очі, спокійний, немов камінь під ним.
Затинаючись і хапаючись за одвірки, Жинь пройшла крізь ворота до саду. Світ навколо йшов обертом. Усе здавалося червоним: дерева, каміння, а Дзян найбільше. Він майорів перед нею, наче смолоскип.
Коли вона ввалилася до саду, Дзян розплющив очі, відреагувавши на шум.
— Жинь?
Вона розучилася розмовляти. Полум’я всередині неї рвалося до Дзяна, тягнулося до нього, як вогонь тягнеться до палива, жадаючи поглинути його.
Жинь упевнилася, що якщо не вб’є його, то вибухне.
Вона ворухнулася, щоб напасти на Дзяна. Той скочив на ноги, вивернувся з-під простягнутих рук, а потім збив її з ніг одним точним ударом. Жинь упала горілиць. Дзян притиснув її до землі руками.
— Ти вся гориш, — вражено промовив він.
— Допоможіть мені, — важко відповіла вона. — Допоможіть.
Він нахилився вперед і обхопив її голову руками.
— Подивися на мене.
З великими труднощами вона підкорилася. Його обличчя перед нею розпливалося.
— Велика Черепахо, — пробурмотів він і відпустив її.
Дзянові очі закотилися під лоба, і він почав промовляти нерозбірливі звуки, склади, не схожі на жодну відому їй мову.
Він розплющив очі й притиснув долоню до її чола.