Жинь провела ніч у величезній кімнаті, яку відвели тільки їй. Від часу приїзду до Сінеґарда вона ще не спала так довго й так добре. Її тіло немовби вимкнулося після тижнів страждань. Прокинулася вона з таким гарним самопочуттям і ясним розумом, якого не мала вже багато місяців.
Поснідавши у мрійливій задумі солодким конґі та гострими гусячими яйцями, Кітай та Жинь вирушили на ринок до середмістя.
У середмісті Жинь не була ще відколи рік тому прибула до Сінеґарда разом з учителем Фейжиком. Вдова Маюн мешкала на іншому кінці міста, а жорсткий розклад занять в Академії не лишав Жинь часу самостійно дослідити Сінеґард.
Минулого року ринок її приголомшив. Але тепер, на піку активності під час Літнього фестивалю, складалося враження, що місто вибухнуло. Усюди виднілися пересувні торговельні ятки, які тіснилися в проходах так близько, що покупцям доводилося пересуватися заюрмленим строєм по одному. І що то було за видовище! Жинь бачила безліч разків перлових намист та нефритових браслетів. Камені розміром із яйце, на підставках, на яких проявлялися зображення персонажів чи й цілі поеми, щойно зануриш їх у воду. Столи, за якими майстри каліграфії писали імена на величезних гарних віялах, розмахуючи пензлями з обережністю та показною хоробрістю фехтувальників.
— А що вони роблять? — Жинь зупинилася перед стелажем із крихітними фігурками пишнотілих хлопчиків. Їхні туніки були підняті й оголювали пеніси. Жинь не вірилося, що в продажу можна знайти щось таке непристойне.
— О, це мої улюблені, — сказав Кітай.
Замість пояснень торговець підняв чайник і полив фігурки водою. Глина потемніла, коли фігурки намокли. З пенісів струменем забила вода, немовби бризки сечі.
Жинь засміялася.
— Яка ціна?
— Чотири срібняки за штуку. Два віддам за сім.
Жинь зблідла. З тих грошей, які їй допоміг виміняти учитель Фейжик, лишилися разок імперських срібняків та жменя мідяків. В Академії Жинь грошей не витрачала й ніколи не думала, наскільки дороге життя в Сінеґарді, коли не жити на забезпеченні Академії.
— Хочеш? — запитав Кітай.
Жинь квапливо замахала руками.
— Ні, все гаразд. Я справді не можу…
На обличчі Кітая майнуло розуміння.
— Подарунок, — він передав разок срібняків торгівцю. — Одну фігурку хлопчика-дзюркунчика для подруги, яку так легко розважити.
Жинь зашарілася.
— Кітаю, я не можу.
— Це мені нічого не коштуватиме.
— Але для мене це багато, — сказала Жинь.
Кітай вклав фігурку їй у руку.
— Якщо скажеш ще бодай слово про гроші, я тебе покину й ти заблукаєш.
Ринок був таким величезним, що Жинь зовсім не хотілося йти далеко від виходу. Якщо вона загубиться серед цих звивистих провулків, то як вибратись? А от Кітай орієнтувався на ринку з легкістю досвідченого знавця, показуючи їй, які крамниці йому до вподоби, а які ні.
Для Кітая Сінеґард був сповнений дивами, повністю доступний та завалений речами, які йому належали. Сінеґард його не лякав, бо в Кітая були гроші. Коли він прогулювався, половина власників крамничок на вулиці радо прислужилися б йому, сподіваючись на щедрі чайові. Якби в нього зрізали гаманець, то він повернувся б додому й узяв ще один. Кітай міг дозволити собі стати жертвою міста, бо мав право на помилку.
А Жинь цього права не мала. Їй довелося нагадати собі, що, попри абсурдну щедрість Кітая, усе це їй не належить. Академія — її єдиний квиток до цього міста, і треба важко працювати, щоб не втратити його.
Уночі ринок освітлювався ліхтарями: по одному в кожного крамаря. Усі разом ліхтарі нагадували юрби жуків-світляків і відкидали надприродні тіні на все, чого торкалося їхнє світло.
— Ти бувала в театрі тіней на ляльковій виставі? — Кітай зупинився перед великим тканинним наметом. Біля входу вишикувалася черга дітей, неохоче віддаючи мідяки за вхід. — Ну, це для дітей, але…
— Велика Черепахо, — очі Жинь розширилися від подиву. У Тікані розповідали про лялькові вистави в театрі тіней. Вона видобула дріб’язок з кишені. — Я заплачý.
У намет набилося без ліку дітей. Кітай та Жинь умостилися ззаду, намагаючись удавати, що не є щонайменше років на п’ять старшими за решту глядачів. Попереду звисав величезний шовковий екран, підсвічений ззаду м’яким жовтим світлом.
— Я розповім вам про відродження цього народу.
Лялькар говорив зі скрині позаду екрана, тож глядачі не бачили навіть його силуету. Заюрблений намет заповнював глибокий, спокійний та дзвінкий голос.
— Це казка про порятунок та об’єднання Нікані. Це розповідь про Тріаду — трьох легендарних воїнів.
Світло позаду екрана потьмяніло, а потім спалахнуло багряним.
— Воїн.
На екрані з’явилася перша тінь: силует чоловіка з великим мечем завдовжки майже з його зріст. На ньому була міцна броня, а на плечах виднілися зубчасті накладки. Пір’я, яке прикрашало його шолом, розвівалося в повітрі.
— Зміївна.
Поруч із Воїном з’явилася струнка жіноча постать. Одну руку вона кокетливо приставила до боку, а ліву зігнула, немов щось ховала за спиною. Може, віяло, а може, й кинджал.
— І Хранитель Воріт.
Хранителем Воріт була худорлява, сутула постать у мантії. Поруч із нею згорнулася велика черепаха.
Багрянець на екрані потьмянів і змінився жовтим світлом, яке повільно пульсувало, немов серцебиття. Тіні Тріади побільшали, а потім зникли. На їхньому місці з’явився силует гірської місцевості. Лялькар почав розповідь серйозним тоном.
— Шістдесят п’ять років тому, на зорі Першої Макової війни, народ Нікані потерпав під гнітом загарбників Федерації. Нікарці ослабли, їх лихоманило у хвилях макових наркотиків.
До обрисів сільської місцевості звісилися напівпрозорі стрічки, створюючи ілюзію диму.
— Люди голодували. Матері продавали своїх нащадків за кілограм м’яса чи бодай якусь одежину. Батьки вбивали дітей, щоб не бачити їхніх страждань. Отаких дітей, як ви! Нікарці вважали, що боги відвернулися від них, бо ж як інакше варвари зі сходу змогли б накликати на них таке лихо?
Екран набув хворобливо-блідого кольору, як щоки залежних від маку. Декілька нікарських селян стали в ряд навколішки й, немовби плачучи, припали головами до землі.
— Люди не знайшли захисту у Воєначальників. Колись могутні правителі дванадцяти провінцій тепер були слабкими та неорганізованими. Заклопотані давніми чварами, вони гаяли час та солдатів на міжусобиці, замість того щоб об’єднатися й вигнати муґенських загарбників. Вони розтринькували золото на пиятики та жінок. Дихали маковим наркотиком, як повітрям. Накладали на свої провінції непомірні податки й нічого не давали натомість. Навіть коли Федерація нищила їхні села та ґвалтувала жінок, Воєначальники нічого не робили. Вони й не могли нічого зробити. Люди молилися, щоб прийшли герої. Молилися двадцять років. І нарешті боги послали їм героїв.
У нижньому лівому кутку екрана з’явилися силуети трьох дітей. Хлопчик у центрі був вищим за інших. А в дівчинки праворуч було довге хвилясте волосся. Третя дитина стояла трохи віддалік від інших двох, профіль хлопчика розвернувся до краю екрана, немовби він дивився на щось, чого інші двоє не бачили.
— Боги не прислали цих героїв із небес. Вони обрали трьох дітей, сиріт війни, селян, чиїх батьків убили під час набігів на села. Діти мали скромне походження. Але їм судилося крокувати з богами.
Хлопчика, який стояв по центру, зумисне лишили посеред екрана. Інші йшли за ним трохи на віддалі, мов за лідером. Руки й ноги тіней рухалися так плавно, що, здавалося, за екраном не ляльки з паперу й ниток, а реальні маленькі люди в костюмах. Жинь захоплювалася цією технікою, хоча ще дужче її поглинула розповідь.
— Коли їхні села спалили, троє дітей домовилися знайти спосіб помститися Федерації та звільнити свою країну від загарбників, щоб іншим дітям не довелося переживати страждання, які пережили вони. Багато років вони тренувалися разом із монахами храму в горах Вудан. І коли подорослішали, досягли дивовижної майстерності в бойових мистецтвах. У своїх уміннях могли позмагатися з дорослими чоловіками, які тренувалися десятиліттями. Наприкінці учнівства вони помандрували на вершину найвищої гори в цілій країні — гори Тяньшань.