Кітай знизав плечима:
— Їх вигадав якийсь поет, а потім персонажів підхопили інші. У таку версію повірити неважко. Принаймні це ймовірніше, ніж існування шаманів.
— Але раніше шамани існували, — сказала Жинь. — Ще до того, як Червоний Імператор завоював Нікань.
— Переконливих доказів не існує. Це лише байки.
— Літописці Червоного Імператора відстежували весь імпорт до останньої в’язки бананів, — заперечила Жинь. — Сумніваюся, що вони перебільшували б дані про ворогів.
На Кітаєвому обличчі читалася недовіра.
— Звісно, але все це не означає, що члени Тріади й справді були шаманами. Імператор Драконів загинув, а про Хранителя Воріт ніхто не чув ще від Другої Макової війни.
— Можливо, він просто переховується. Можливо, він досі десь там, чекає наступного вторгнення. А може бути й так, що Цике — шамани? — раптом сяйнуло Жинь. — Ось чому ми нічого про них не знаємо. Можливо, вони єдині вцілілі шамани…
— Цике — просто наймані вбивці, — глузливо заперечив Кітай. — Вони ріжуть, убивають і труять. А не прикликають богів.
— Це з того, що знаєш ти, — сказала Жинь.
— А ідея про шаманів таки міцно тебе зачепила, еге ж? — запитав Кітай. — Жинь, це просто дитяча казочка.
— Літописці Червоного Імператора не вели б докладних записів про дитячу казочку.
Кітай зітхнув:
— Саме тому ти обрала вірування? Гадаєш, що зможеш стати шаманкою? Що зможеш прикликати богів?
— Я не вірю в богів, — заперечила Жинь. — Але вірю в силу. І вірю в те, що шамани мають джерело сили, не доступне решті. Вірю, що цього можна навчитися.
Кітай похитав головою.
— Я розповім тобі, що таке шамани. На певному етапі деякі майстри бойових мистецтв були по-справжньому могутніми, і що більше перемог вони здобували, то більше ширилося історій. Цілком можливо, що й вони самі підбурювали ці байки, вважаючи, що так наженуть страху на ворогів. Я не надто здивувався б, якби виявилося, що Імператриця вигадала ці розповіді про те, що члени Тріади були шаманами. Це допомогло б їй утримувати владу. А зараз вона потребує цього як ніколи. Воєначальники все більше збурюються. Ми за лічені роки від перевороту. Але якщо вона й справді Зміївна, чому ж просто не прикличе гігантських змій, щоб підкорити Воєначальників своїй волі?
Жинь не змогла вигадати достойного контраргументу для такої теорії, тож змовчала. Сперечатися з Кітаєм було марно. Він був такий переконаний у власній раціональності, в енциклопедичних знаннях із більшості тем, що йому було важко осягнути прогалини у своєму розумінні.
— Я зауважила, що лялькар не згадав, як насправді ми перемогли в Другій Маковій війні, — промовила Жинь трохи згодом. — Ну, знаєш. Спір. Різанина. Тисячі загиблих за ніч.
— Ну, зрештою, це була дитяча казка, — сказав Кітай. — А геноцид не приносить радості.
Наступні два дні Жинь та Кітай били байдики, віддавшись усім лінощам, на які не мали змоги в Академії. Вони грали в шахи. Відпочивали в саду, ліниво роздивляючись хмари та пліткуючи про однокурсників.
— А Нян таки нічогенька, — промовив Кітай. — І Венка теж.
— Венка сохне за Неджею ще від початку навчання, — сказала Жинь. — Навіть я це бачу.
Кітай звів брови.
— А хтось скаже, що це ти сохнеш за Неджею.
— Не мели дурниць.
— Та справді. Ти завжди розпитуєш мене про нього.
— Бо мені цікаво, — сказала Жинь. — Суньдзи вчить знати свого ворога.
— До біса Суньдзи. Ти просто вважаєш його привабливим.
Жинь стукнула Кітая по голові шахівницею.
Виконуючи наполегливе прохання Кітая, Лань приготувала їм гарячі горщики з гострим перцем, і хоча страва й була смачною, Жинь уперше в житті довелося плакати під час їжі. Більшість наступного дня вона провела навпочіпки в туалеті з пекучим відчуттям у прямій кишці.
— Може, саме так почувалися спірлійці? — запитав Кітай. — Раптом пекуча діарея — ціна довічної відданості Феніксу?
— Фенікс — мстивий бог, — простогнала Жинь.
Вони скуштували всі вина з шафки Кітаєвого батька, і їх охопила приємна, дурманлива п’янкість.
— Ми з Неджею майже все дитинство здійснювали набіги на цю шафку. Ось, спробуй, — Кітай передав їй глиняну пляшечку. — Біле соргове вино. П’ятдесят відсотків спирту.
Жинь зробила ковток. Рідина ковзнула горлом униз із чудесним пекучим відчуттям.
— Та це ж рідке полум’я, — промовила вона. — Сонце в пляшці. Це напій спірлійців.
Кітай тихо реготнув.
— А хочеш знати, як його роблять? — запитав він. — Секретний складник — сеча.
Жинь виплюнула вино. Кітай засміявся.
— Тепер використовують усього лише лужний порошок. Але подейкують, що невдоволений чиновник помочився в одному з винокурних заводів Червоного Імператора. Можливо, це найкраще випадкове відкриття доби Червоного Імператора.
Жинь перекотилася на живіт, щоб збоку поглянути на Кітая.
— Чому ти не на горі Юелу? Ти мав би бути вченим. Мудрецем. Стільки всього знаєш про що завгодно.
Кітай міг годинами докладно розповідати про щось одне й не виказував зацікавленості їхнім навчанням. Він склав Випробування лише завдяки тому, що з ейдетичною пам’яттю вчитися необов’язково, але здався Неджі, щойно турнір став небезпечним. Кітай був надзвичайно розумним, але Сінеґард був не для нього.
— Я хотів, — визнав Кітай. — Але я єдиний син у батька. А батько в мене міністр оборони. То що ж лишалося?
Вона хильнула з пляшки.
— Виходить, ти єдина дитина?
Кітай похитав головою.
— Є старша сестра. Кіната. Зараз вона в Юелу. Вивчає геомантію, щось таке.
— Геомантію?
— Мистецтво розміщення будівель та речей, — Кітай змахнув руками в повітрі. — Усю цю естетику. Немовби це має якесь значення, якщо найбільше тебе надихає бажання вийти заміж за когось впливового.
— І ти не прочитав про це всіх книг?
— Я читаю лише про цікаве. — Кітай перекотився на живіт. — А ти? Маєш братів чи сестер?
— Ні, — сказала вона. А потім спохмурніла. — Насправді, так. Не знаю, як сказати. У мене є брат, гм, зведений брат. Кесеґі. Йому десять. Було. Тепер уже одинадцять.
— Ти сумуєш за ним?
Жинь підтягла коліна до грудей. Їй не сподобалося відчуття, що раптом з’явилося в животі.
— Ні. Я маю на увазі… Не знаю. Він був таким малим, коли я поїхала. Я змалку піклувалася про нього. Здається, я рада, що більше не мушу цього робити.
Кітай підняв брову.
— Ти йому писала?
— Ні, — Жинь вагалася. — Не знаю чому. Певно, припустила, що Фани не захочуть отримувати звістки від мене або, можливо, що він швидше оговтається, якщо просто мене забуде.
Спочатку вона хотіла написати хоча б учителю Фейжику, але в Академії було так нестерпно, що вона не змогла насмілитися розповісти йому про це. А потім, із плином часу, коли заняття стали ще виснажливішими, навіть думати про домівку було боляче, тож вона просто припинила це робити.
— Тобі не подобалося вдома, так? — запитав Кітай.
— Мені не подобається так думати, — пробурмотіла вона.
Вона не хотіла думати про Тікані. Хотіла вдавати, що ніколи там не жила, що його навіть не існує. Бо якби вона могла стерти минуле, то написала б себе якою завгодно в теперішньому. Студенткою. Ученою. Солдатом. Будь-ким, лише не тією, ким була раніше.
Кульмінацією Літнього фестивалю став парад у центрі Сінеґарда.
Жинь прибула на місце з членами дому Чен — батьком Кітая, тендітною матір’ю, двома дядьками з дружинами та його старшою сестрою. Жинь забула, який поважний батько Кітая, доки не побачила все сімейство, вбране в кольори їхнього дому: бордовий та золотий.
Раптом Кітай схопив Жинь за лікоть.
— Не дивися ліворуч. Удавай, що говориш зі мною.