— «Опера»? — Учитель Фейжик неуважно почухав бороду. — Багато років не чув про них. Вони ще не вимерли й досі діють?
— За останнє десятиліття вони притихли, проте до мене доходили чутки, що їх бачили на межі гірського хребта Кукхонінь. Однак якщо пощастить, ми не побачимо навіть їхнього сліду. — Голова каравану поплескав по паску. — Я завантажу ваші речі. Хочу вирушити, доки не стало ще спекотніше.
Їхній караван пробув у дорозі три тижні, повзучи на північ, як здавалося Жинь, нестямно повільно. Під час мандрівки вчитель Фейжик частував її розповідями про свої пригоди в Сінеґарді десятки років тому, проте від захопливих описів міста її нетерплячість лише посилювалася.
— Столиця — біля підніжжя гір Вудан. Палац та Академія споруджені на гірському схилі, а саме місто лежить у долині внизу. Іноді в туманні дні ти зазиратимеш за край, і здаватиметься, що стоїш понад хмарами. Сам лишень столичний базар більший за все Тікані. Там легко заблукати. А ще ти побачиш музик, які гратимуть на гарбузових сопілках, вуличних торгівців, які вміють засмажити млинець у формі твого імені, майстрів каліграфії, які лише за два мідяки розмалюють віяло просто в тебе на очах. До речі. Це десь треба обміняти, — учитель Фейжик поплескав по кишені, де тримав гроші, що в них лишилися.
— На півночі не беруть таелів та мідяків? — запитала Жинь.
Учитель Фейжик здавлено засміявся.
— Ти й справді ніколи не виїздила з Тікані? У цій імперії ходить зо два десятки валют: черепашачі панцирі, мушлі каурі, золоті, срібні, мідні зливки… Кожна провінція має власну валюту, бо не довіряє імперській бюрократії, а в більших провінціях їх дві чи й три. Єдине, що беруть скрізь, — це стандартні сінеґардські срібні монети.
— Скільки нам вдасться за це отримати? — запитала Жинь.
— Небагато, — відповів учитель Фейжик. — Але обмінний курс гіршатиме, що ближче будемо до міста. Краще зробити це до того, як виїдемо з провінції Півня.
А ще вчитель Фейжик мав численні перестороги щодо столиці.
— Постійно тримай гроші в кишені спереду. Злодії в Сінеґарді безстрашні та відчайдушні. Колись я спіймав хлопчика, який заліз рукою мені в кишеню. Він намагався вихопити монету навіть після того, як я спіймав його на гарячому. Усі спробують щось тобі продати. Коли зустрінеш прохачів, дивися тільки вперед і вдавай, що не чуєш їх, інакше вони не відчепляться до кінця вулиці. Їм платять за те, щоб вони тебе діставали. Тримайся подалі від дешевого спиртного. Якщо хтось пропонує соргове вино дешевше, ніж зливок за кухоль, це підробний алкоголь.
Жинь це неабияк вразило:
— Як можна підробити алкоголь?
— Змішавши соргове вино з метанолом.
— Метанолом?
— Деревний спирт. Отруйний, від великої дози можна осліпнути, — учитель Фейжик почухав бороду. — Поки будеш у місті, тримайся подалі й від вуличних торгівців соєвим соусом. У деяких місцях, щоб зробити соус кислішим із найменшими витратами, у нього додають людське волосся. Я чув, що волосся також знаходили в хлібі й тісті для локшини. Гм… тож краще тримайся подалі від усієї вуличної їжі. Тобі пропонуватимуть поснідати млинцями по два мідяки за штуку, але їх смажать у стічній олії.
— Стічній олії?
— Тобто в тій, яку зібрали з вулиці. Великі ресторани зливають у стічні канави олію, що лишилася після приготування страв. Вуличні торгівці їжею відфільтровують її та використовують повторно.
Жинь замлоїло.
Учитель Фейжик потягнувся і смикнув за одну з тугих кісок Жинь.
— Варто знайти когось, щоб обрізати їх ще до того, як ти дістанешся Академії.
Жинь торкнулася волосся, ніби обороняючись.
— Сінеґардки не відрощують волосся?
— У Сінеґарді жінки так панькаються з волоссям, що ладні втирати в нього сирі яйця, аби зберегти блиск. Мова не про красу. Я не хочу, щоб хтось затягнув тебе в провулок. Від тебе й сліду не лишиться, а тоді через кілька місяців опинишся в борделі.
Жинь неохоче опустила погляд на коси. Вона була смаглява та худа, а тому її вважали не дуже привабливою. Однак їй завжди здавалося, що довге й густе волосся — одна з її найбільших переваг.
— Це обов’язково?
— Цілком імовірно, що в Академії тебе однаково змусять постригтися, — сказав учитель Фейжик. — Ще й вимагатимуть за це плату. Сінеґардські перукарі недешеві. — Він пошкріб бороду, немовби думаючи, про що ще застерегти Жинь. — Остерігайся фальшивих грошей. Ти зможеш зрозуміти, що срібняк — не імперський, якщо він упаде знаком Імператора догори десять разів поспіль. Якщо бачиш когось на землі без видимих поранень, не допомагай підвестися. Вони скажуть, що це ти його штовхнула, відведуть тебе до суду й позиватимуться за порваний одяг. І тримайся подалі від гральних закладів, — у голосі вчителя Фейжика чулася гіркота. — Тамтешні свого не втратять.
Жинь починала розуміти, чому він поїхав із Сінеґарда. Та жодні слова вчителя Фейжика не могли послабити її захвату. Навпаки, від його розповідей їй ще дужче кортіло туди потрапити. У столиці вона вже не буде невдахою. Не їстиме вуличної їжі й не житиме в міських нетрях. Не битиметься за недоїдки й не цупитиме монети, щоб прохарчуватись. Вона виборола для себе певний статус — студентка найпрестижнішої академії в усій імперії. Звісно, це вбереже її від небезпек міста.
Того вечора Жинь власноруч обрізала коси заіржавілим ножем, позиченим в одного з охоронців каравану. Приставила лезо так близько до вух, як тільки насмілилась, і ялозила туди-сюди, аж доки волосся не впало. Воно виявилося довшим, ніж вона уявляла. Покінчивши з цим, дівчина хвилину вдивлялась у дві товсті коси, що лежали на колінах.
Якщо раніше вона думала, що збереже їх, то тепер не бачила в цьому жодної сентиментальної цінності. Це лише купа мертвого волосся. На півночі його навіть не продаси, бо ж сінеґардки славилися своїм тонким та шовковистим волоссям, і ніхто не схотів би придбати грубі пасма тіканійської селянки. Жинь шпурнула коси з фургона й побачила, як вони впали позаду на курний шлях.
До столиці караван прибув тоді, коли Жинь уже починала божеволіти від нудьги.
Вона ще здалеку побачила славнозвісні Східні ворота Сінеґарда — величну сіру стіну, увінчану триярусною пагодою, з присвятою Червоному Імператору: «Вічна сила, вічна гармонія».
Іронічно, подумалося Жинь, як для країни, яка більше часу воювала, ніж жила в мирі.
Щойно вони наблизилися до округлих дверей унизу, караван різко зупинився.
Жинь чекала. Нічого не відбувалося.
Коли минуло вже хвилин двадцять, учитель Фейжик висунувся з фургона й гукнув до одного з охоронців каравану:
— Що відбувається?
— Попереду делегація Федерації, — промовив охоронець. — Якісь суперечки щодо кордону. Біля воріт перевіряють їхню зброю, ще декілька хвилин.
Жинь виструнчилася.
— То солдати Федерації?
Вона ніколи не бачила муґенських солдатів, бо наприкінці Другої Макової війни всіх муґенців змусили покинути окуповані території й відіслали на батьківщину або ж переселили до обмежених дипломатичних і торговельних контор на материку. Для тих нікарців, які народилися вже після окупації, вони були примарами сучасної історії — завжди біля кордонів, вічна загроза з невідомим обличчям.
Учитель Фейжик простягнув руку і схопив її за зап’ясток раніше, ніж вона встигла вистрибнути з фургона.
— Повернись.
— Але я хочу подивитися!
— Не треба. — Він стиснув її за плечі. — Не треба тобі зустрічатися з солдатами Федерації. Якщо заступиш їм шлях, якщо вони бодай подумають, що ти з них кепкуєш, вони можуть нашкодити тобі, і навіть не сумнівайся, нашкодять. У них усе одно дипломатичний імунітет. І їм нічого не буде. Затямила?
— Ми перемогли у війні, — пхикнула Жинь. — Окупація закінчилася.
— Ми заледве перемогли у війні. — Він знову всадовив її. — І всі викладачі Сінеґарда зовсім не безпідставно переймаються лише тим, щоб виграти наступну.
Попереду каравану хтось вигукнув команду. Жинь відчула ривок, а потім фургони знову почали рухатися. Вона перехилилася через бортик фургона, намагаючись хоч мигцем розгледіти, що там попереду, але побачила лише сині форми, які зникли за важкими дверима.