— Просто… Послухай, я намагаюся тебе застерегти…
— Ні, ти намагаєшся мене обманути. Не вдасться, — дуже голосно сказав Кітай. — Я бачив міста у вогні. Я бачив, як ти робила те, чого смертні вміти не повинні. Я бачив, як ти вивільнила вогонь. Я думаю, що маю право знати. Дай мені шанс.
— Гаразд.
Жинь усе йому розповіла.
Дивно, але він повірив.
— Це план, у якому чимало може піти не так, як задумано, — сказав Кітай, коли вона закінчила. — Звідки Алтань узагалі знає, що ця армія битиметься за нього?
— Вони нікарці, — сказала Жинь. — Вони мусять. Раніше вони вже билися за Імперію.
— Імперію, яка й поховала їх живцем?
— Не поховала живцем, — відповіла Жинь. — Ув’язнила.
— Ну вибач, — виправився Кітай, — ув’язнила. Замкнула під каменем якоїсь магічної гори, бо вони стали такими могутніми, що тільки ця довбана гора могла завадити їм нищити цілі села. Оце і є та армія, яку ви зібралися випустити в країну? Оце і є те, що врятує Нікань? Хто до цього додумався? Ти чи твій пропахлий опіумом командир? Бо я достоту впевнений, що такий план у тверезу голову не прийшов би, ось що я скажу.
Жинь міцно схрестила руки на грудях. Кітай не говорив такого, про що б вона не замислювалася. Чи можна передбачити, як поведуться збожеволілі душі, що роками були заточені у в’язниці? Шамани Чулуу Корікх могли взагалі нічого не зробити. А могли в пориві гніву знищити пів країни.
Та Алтань був певен, що вони битимуться за нього.
«Вони не мають права висловлювати невдоволення Імператрицею, — сказав Алтань. — Усі шамани знають про ризик, коли мандрують до богів. Усі в Цике знають, що такий кінець шляху, що всім їм судилось опинитися в Кам’яній горі».
Альтернативою цьому було винищення всіх живих нікарців. Різанина в Ґолінь Ніїс беззаперечно свідчила, що Федерація не хоче брати полонених. Вона хоче величезний шмат землі, яким для неї є Нікарська імперія. Муґенців не цікавить співжиття з колишніми мешканцями. Жинь знала про ризики, обміркувала їх і дійшла висновку, що їй байдуже. Вона поставила на Алтаня, хай яким буде результат.
— Ти не змусиш мене передумати, — сказала вона. — Розповідаючи про це, я роблю тобі послугу. Коли ми повернемося з тієї гори, я не знаю, який контроль ми матимемо, лише знаю, що ми будемо могутніми. Не намагайся нас зупинити. Не намагайся приєднатися до нас. Коли ми прийдемо, тобі варто тікати.
— Зустріч біля підніжжя гір Кукхонінь, — сказав Алтань, зібравши Цике. — Якщо ми не зустрінемося там з вами через сім днів, вважайте, що нас убили. Не заходьте в гору. Чекайте птаха від Цари й виконуйте наказ у посланні. Чаґхань лишається командиром замість мене.
— А де Чаґхань? — ризикнув запитати Унеґень.
— Із Царою. — З виразу Алтаневого обличчя нічого не можна було зчитати. — Пішли на північ за моїм наказом. Ви знатимете, коли повернуться.
— І коли це буде?
— Коли виконають своє завдання.
Жинь чекала біля їхнього коня, спостерігаючи, як Алтань говорить, оточений аурою самовпевненості, — таким вона не бачила його ще з Сінеґарда. Алтань, яким він показував себе зараз, не був зламаним хлопчиськом з опіумною люлькою. Він був відчайдушним спірлійцем, який оплакував геноцид свого народу. Він не був жертвою. Тепер Алтань був інакшим, ніж навіть у Кхурдалайні. Він не сумував, не міряв штаб кроками, немов загнана тварина, не діяв під примусом Дзюневих указівок. Тепер Алтань мав накази, місію, мету. Він уже не мусив стримуватися. Він відпустив ланцюг. Алтань збирався використати свій гнів для останньої жахливої розплати.
Жинь не сумнівалася, що в них усе вийде. Вона просто не знала, чи переживе країна їхній план.
— Щасти вам, — сказав Енькі. — Передавайте Фейленю від нас привіт.
— Чудовий був хлопець, — з тугою в голосі промовив Унеґень. — Доки, ну знаєш, не спробував зрівняти з землею все в радіусі двадцяти миль.
— Не перебільшуй, — сказав Жамса. — Лише десяти.
Алтань і Жинь їхали так швидко, як тільки міг старий кінь. Опівдні вони проминули брилу з двома викарбуваними лініями. Жинь не помітила б цього знака, якби Алтань не показав.
— Це Чаґхань зробив, — сказав Алтань. — Як доказ того, що шлях безпечний.
— Ти відправляв Чаґханя сюди?
— Так. Ще до того, як ми вирушили з Замку Ночі до Кхурдалайна.
— Навіщо?
— У нас із Чаґханем… у Чаґханя була теорія, — сказав Алтань. — Щодо Тріади. До того, що сталося в Сінеґарді, коли він зрозумів, що Туйр загинув, він бачив щось на обрії духів. Йому здалося, ніби він побачив Хранителя Воріт. Через тиждень помітив такий самий неспокій, а потім усе вгамувалося. Чаґхань подумав, що, мабуть, Хранитель Воріт із власної волі замкнув себе в Чулуу Корікх. Нам спало на думку, що ми могли б витягти його, відшукати правду. Можливо, з’ясувати правду про Тріаду, зрозуміти, що сталося з Хранителем Воріт та Імператором, а також дізнатися, що Імператриця з ними зробила. Чаґхань не знав, що я хотів звільнити всіх інших.
— Ти йому збрехав.
Алтань знизав плечима.
— Чаґхань вірить у те, у що хоче вірити.
— А ще Чаґхань… він сказав… — Жинь не договорила, не впевнена, як сформулювати.
— Що?
— Він сказав, що тебе тренували, немов собаку. У Сінеґарді.
Алтань сухо засміявся.
— Отак і сказав?
— Він сказав, що тебе годували опіумом.
Алтань напружився.
— У Сінеґарді тренують солдатів, — сказав він. — Зі мною вони просто виконували свою роботу.
«Можливо, вони виконали її аж надто добре», — подумалося Жинь. Як і Цике, майстри Сінеґарда прикликали страхітливішу силу, ніж були здатні контролювати. Вони зробили дещо більше, ніж натренували спірлійця. Вони створили месника.
Алтань — командир, який випалить світ, щоб знищити ворога.
Це мало б її непокоїти. Три роки тому, якби Жинь знала про Алтаня те, що зараз, побігла б від нього в протилежному напрямку.
Але тепер вона забагато побачила й вистраждала. Імперії не потрібен хтось розважливий. Їй потрібен достатньо божевільний для того, аби спробувати її врятувати.
Вони зупинилися, коли стало занадто темно, щоб розгледіти шлях попереду. Якби вони ризикнули продовжити рухатися шляхом, який заледве можна було назвати дорогою, то їхній кінь міг би легко поранити копита об гострий камінь або ж скинути їх в ущелину. Коли вони спішилися, скакун похитувався збоку в бік. Алтань налив йому миску води, але кінь почав нерішуче пити лише після того, як Жинь його штурхнула.
— Якщо ми ще більше його навантажимо, він помре, — сказала Жинь.
Про коней вона знала небагато, але розуміла, коли тварина на межі. Будь-який військовий кінь із Кхурдалайна легко здолав би цю відстань, але їхній був стражденною в’ючною твариною, старою шкапою, такою худою, що ребра просвічувалися крізь матову шкуру.
— Він потрібен нам ще на день, — сказав Алтань. — А після того нехай помирає.
Жинь згодувала коню жменю вівса з запасів. Алтань тим часом із суворою, методичною майстерністю розбив табір. Зібрав опалі соснові голки та сухе листя, щоб відокремитися від прохолоди. Склав каркас зі зламаних гілок і накинув поверх них вільну ковдру, аби вберегтися від нічного снігопаду. Витягнув зі свого мішка запалювач та масло, швидко викопав ямку та спорудив усередині вогнище. Простягнув руку. Полум’я спалахнуло миттю. Буденно, немовби просто розмахуючи віялом, Алтань збільшив силу вогню, аж доки перед ними не розгорілося бурхливе багаття.
Жинь витягла руки, дозволила жару просочитися крізь кістки. Вона не помічала, як змерзла за день, і усвідомила, що до цього часу вже не відчувала пальців.
— Тобі тепло? — запитав Алтань.
Жинь швидко кивнула.
— Дякую.
Якийсь час він мовчки дивився на неї. Вона відчувала на собі жар від його погляду й намагалася не зашарітися. Було нелегко витримувати повну увагу Алтаня. У Кхурдалайні, ще до їхньої сварки, він постійно відволікався на Чаґханя. Але тепер усе змінилося. Чаґхань покинув Алтаня, а його місце поруч зайняла Жинь. Подумавши про це, вона відчула захват від мстивої радості. І раптову провину, яку намагалася придушити.