— Ти вже бував у горах?
— Лише раз, — сказав Алтань. — Рік тому. Допомагав Туйру привести сюди Фейленя.
— Фейлень один із тих, хто збожеволів?
— Зрештою, всі ми божеволіємо, — відповів він. — Цике помирають у бою, або їх ув’язнюють. Більшість командирів приймають командування, коли приводять до гори своїх колишніх майстрів. Якби Туйр не загинув, то, ймовірно, я власноруч замкнув би його. Коли таке трапляється, це завжди боляче.
— А чому їх просто не вбивають? — запитала вона.
— Не можна вбити повністю одержимого шамана, — сказав Алтань. — Коли таке трапляється, шаман перестає бути людиною. Він уже не смертний. Він посудина для божества. Його можна обезголовити, зарізати, повісити, але тіло все одно рухатиметься. Тіло можна розчленувати, але шматки ворушитимуться, щоб возз’єднатися з іншими. Найкраще, що можна зробити, — це зв’язати шамана, знерухомити й переважати силою, доки не доставиш у гору.
Жинь уявила, як її зв’язують, засліплюють, силоміць тягнуть цим самим гірським шляхом до вічної кам’яної в’язниці. Вона здригнулася. Жинь могла зрозуміти таку жорстокість Федерації, але від власного командира?..
— І тобі це видається нормальним?
— Звісно, що ні, — різко відповів він. — Але це робота. Це моя робота. Я маю привести Цике до гори, коли вони вже не здатні служити. Цике контролюють себе. Цике — це знаряддя Імператриці для знищення загрози надломлених шаманів. — Алтань переплів пальці. — Кожен командир Цике має два обов’язки: коритися волі Імператриці й відбраковувати силу, коли настає час. Дзюнь мав рацію. У сучасній військовій справі Цике вже немає місця. Нас надто мало. Ми не можемо зробити чогось такого, на що не здатні добре треновані загони Міліції. Порох, гармати і сталь — ось що виграє війни, а не жменька шаманів. Єдина унікальна роль Цике в тому, щоб робити те, на що не здатна жодна військова сила. Ми можемо придушувати себе, і це єдина причина, чому нам дозволяють існувати.
Жинь подумала про Суні, бідолашного, доброго і страхітливо сильного Суні, який був так очевидно нестабільним. Скільки часу мине, доки його спіткає та сама доля, що й надломленого Фейленя? Коли божевілля Суні переважить його корисність для Імперії?
— Але я не стану схожим на попередніх командирів, — сказав Алтань. Його пальці стиснулися в кулаки. — Я не відвернуся від своїх людей лише тому, що вони мають більше сили, ніж повинні. Хіба це справедливо? Суні та Бадзі відправили до пустелі Баґхра, бо Дзян їх боявся. Ось що він робить — стирає свої помилки, тікає від них. Але Туйр їх навчив, повернув їм частку здорового глузду. Тож має бути спосіб приборкати богів. Фейлень, якого я знав, не вбив би своїх людей. Має бути спосіб повернути його з божевілля. Мусить бути.
Алтань говорив із такою переконаністю. Він видавався таким упевненим, цілковито впевненим у тому, що зможе контролювати цю заснулу армію так само, як заспокоїв Суні в їдальні, повернув його у світ смертних лише шепотом і словами.
Жинь змусила себе повірити йому, бо альтернатива була надто жахливою, щоб її осягнути.
Наступного дня вони дісталися до Чулуу Корікх, коли ще навіть не почало вечоріти. Алтаня це порадувало. Тоді він був усім задоволений і крокував уперед із шаленою, запаморочливою енергією. Він поводився так, немовби багато років чекав цього дня. І з того, що знала Жинь, таки справді чекав.
Коли місцевість стала надто непевною для того, щоб їхати верхи, вони спішилися й відпустили тварину. Зі зболеним виглядом кінь пішов шукати місце для смерті.
Значну частину дня вони йшли пішки. Що вище підіймалися, то товщими ставали крига і сніг. Жинь згадала небезпечні заледенілі сходи в Сінеґарді, коли один неправильний крок міг означати зламаний хребет. Але тут не було першокурсників, які посипали б кригу сіллю, щоб убезпечити шлях. Якщо вони підсковзнуться зараз, то їм гарантована швидка крижана смерть.
Алтань використовував тризуб замість посоха, встромляючи його в землю перед тим, як ступити. Жинь обережно йшла за ним уже перевіреним шляхом. Вона запропонувала просто розплавити кригу спірлійським вогнем. Алтань спробував. Це було надто довго.
Небо тільки почало темнішати, коли Алтань зупинився перед міткою на стіні.
— Зачекай. Ось воно.
Жинь завмерла на місці, у неї шалено цокотіли зуби. Вона роззирнулася. І не побачила ані позначок, ані вказівок, що тут є якийсь особливий вхід. Але Алтань говорив упевнено.
Він відступив на декілька кроків, а потім почав розчищати гірський схил, стираючи сніг, щоб дістатися до гладенької поверхні каменю під ним. Він щось роздратовано пробурчав і притиснув охоплену полум’ям руку до каменю. Полум’я поступово розтопило чисте коло в кризі з Алтаневою рукою по центру.
Тепер Жинь побачила тріщину в скелі. Під товстим шаром снігу й криги вона була майже непомітна. Мандрівник міг проминути тріщину зо двадцять разів, так і не зауваживши її.
— Туйр сказав зупинитися, коли дійдемо до скелі, схожої на орлиний дзьоб, — сказав Алтань. Він показав на кручу, під якою вони стояли. А й справді, вона скидалася на профіль одного з Цариних птахів. — Я мало не забув.
Жинь витягла з дорожньої сумки дві смужки сухої тканини, полила їх олією зі скляної пляшечки й заходилась обмотувати кінці двох дерев’яних палиць.
— Ти не бував усередині?
— Туйр лишив мене чекати ззовні, — сказав Алтань.
Він відступив від входу. Алтань начисто розтопив кригу на камені, і погляду відкрились округлі двері, вбудовані у схил гори.
— Із нині живих Чаґхань єдиний бував усередині. Я й гадки не маю, як він відчинив ці двері. Ти готова?
Жинь міцно затягнула останній вузол зубами й кивнула.
Алтань обернувся, прихилився спиною до кам’яних дверей, уперся ногами й штовхнув. Його обличчя напружилося від зусилля.
Якусь мить нічого не відбувалося. А потім із масивним скреготом камінь відхилився у своєму ложі на певний кут.
Коли камінь зупинився, Жинь і Алтань опинилися перед великою дірою темряви. Тунель був таким темним зсередини, що здавалося, немовби він геть поглинав сонячне світло. Глянувши на темні нутрощі гори, Жинь відчула благоговійний жах, ніяк не пов’язаний із темрявою. Всередині гори не було поклику Фенікса. Вони не мали доступу до Пантеону. Не могли прикликати силу.
— Останній шанс відступити, — сказав Алтань.
Вона пхикнула, передала йому смолоскип і ступила вперед.
Жинь заледве пройшла метрів три, коли ступила надто широко. Темний прохід виявився небезпечно вузьким. Вона відчувала, як щось розкришилося під ногами, і знову притиснулася до стіни. Жинь простягла смолоскип над прірвою — і її миттю охопило страшенне запаморочення. Прірва не мала видимого дна й немовби сягала в порожнечу.
— Гора порожня аж до низу, — сказав Алтань, стоячи дуже близько позаду неї. Він поклав їй руку на плече. — Тримайся біля мене. Дивися, куди ступаєш. Чаґхань казав, що ми дійдемо до ширшого майданчика десь через двадцять кроків.
Жинь притиснулася до скелястої стіни й дозволила Алтаню прослизнути повз неї, а потім пішла вслід за його обережними кроками.
— Про що ще розповідав Чаґхань?
— Про те, що ми знайдемо ось це, — Алтань простягнув свій смолоскип уперед.
Посеред гори висів самотній блок. Жинь простягла смолоскип, доки могла, і світло вихопило на платформі щось чорне та блискуче.
— Олія. Це лампа, — усвідомила Жинь і відсмикнула руку.
— Обережно, — просичав Алтань, коли Жинь кинула свій смолоскип на блок.
Давня олія миттю спалахнула живим полум’ям. Вогонь пробирався крізь темряву викарбуваними олійними візерунками з гіпнотичною послідовністю, відкриваючи погляду такі самі лампи, підвішені на різній висоті. Уся гора освітилася лише через кілька довгих хвилин, явивши їм складну архітектуру кам’яної в’язниці. Під проходом, на якому вони стояли, Жинь побачила кола й кола постаментів, які простягалися, доки ставало світла. Усередині гори закручувався спіральний прохід до безлічі кам’яних могил.