Вона намагалася стояти. Ноги тремтіли. Щоразу, коли руки торкалися каменю, з них виривалося полум’я. Жинь іскрила за кожного руху. Дар, який їй підніс Фенікс, вона не могла контролювати, не могла вмістити в собі чи використовувати частинами. Це був потік божественної сили з небес — і Жинь просто виконувала роль каналу. Вона заледве могла стриматися, щоб і собі не розчинитися в полум’ї.
Вогонь був повсюди: у її очах, він струменів із ніздрів та рота. Пекуче відчуття охопило горло. Жинь розкрила рота, щоб закричати. Звідти вирвалося полум’я, яке все не гасло й не гасло, зависнувши над нею палахкотливою кулею.
Якимось чином їй таки вдалося вибратися з храму. А потім вона впала на пісок.
Роздiл 26
Прокинувшись у ще одній незнайомій кімнаті, Жинь так запанікувала, що їй перехопило подих. Невже знову? Ні. Її знову спіймали, вона в лапах муґенців, і вони збираються порізати її на шматки, препарувати, немов кролика.
Але коли вона смикнула руки вгору, їх ніщо не стримувало. А коли спробувала сісти, ніщо не заважало. На ній не було пут. Вага, яку вона відчувала на грудях, була ковдрою, а не путами.
Жинь лежала на ліжку. А не прив’язана на операційному столі. Не прикована до підлоги.
То було просто ліжко.
Вона скрутилася, підтягла коліна до грудей і вдихала, видихала, аж доки дихання не сповільнилося й вона не заспокоїлася настільки, щоб роззирнутися.
Кімната була невеликою, темною й без вікон. Дерев’яна підлога. Дерев’яна стеля, дерев’яні стіни. Підлога під нею рухалася, м’яко коливаючись уперед і назад, ніби мати заколисувала дитя. Спершу Жинь подумала, що знову тоне, бо як ще можна пояснити ритмічний рух кімнати, коли сама Жинь лежала спокійно.
Вона не одразу зрозуміла, що могла бути в морі.
А потім обережно розпрямила руки й ноги, і тілом прокотилася нова хвиля болю. Вона спробувала знову — і цього разу боліло менше. Дивовижно, але жодна кінцівка не була зламана. Жинь була ціла. Неушкоджена.
Жинь перекотилася на бік і обережно спустила босі ноги на прохолодну підлогу, але коліна миттю підігнулись, і вона знову впала на невелике ліжко. Вона ніколи не бувала у відкритому морі. Раптом її почало нудити й, хоча шлунок був порожній, із сухими ривками вона перегнулася через край ліжка на кілька хвилин, аж доки не опанувала себе.
Її заплямованої, порваної форми не стало. Хтось перевдягнув її у свіже. Вона подумала, що одяг здається химерно знайомим, аж доки не оглянула тканину й не зрозуміла, що вже носила такі туніки раніше. Це були туніки Цике.
І їй уперше спало на думку, що вона не в руках ворога.
Сподіваючись супроти надії, не сміючи бажати, Жинь вислизнула з ліжка і знайшла в собі сили стояти. Вона підійшла до дверей. Рука затремтіла, коли вона взялася за клямку.
Клямка вільно провернулася.
Жинь піднялася першим-ліпшим сходовим маршем і вилізла на дерев’яну палубу. Коли побачила над головою відкрите небо, пурпурове від вечірнього світла, то мало не заплакала.
— Вона прокинулася!
Спантеличена Жинь повернула голову. Вона впізнала той голос.
Жамса махав їй з іншого кінця палуби. В одній руці він тримав швабру, а в другій відро. Він широко всміхнувся їй, кинув швабру й побіг назустріч.
Бачити його було так несподівано, що якусь мить Жинь стояла нерухомо, збентежено витріщаючись на нього. А потім підійшла до хлопця, простягнувши руку вперед. Вона так давно не бачила нікого з Цике, вона була майже впевнена, що Жамса — ілюзія, якийсь жахливий трюк, влаштований Шіро, щоб помучити її.
Жинь усе одно зраділа міражу, принаймні вона могла чогось торкнутися.
Та Жамса був реальним. Підбігши до Жинь, він відкинув її руку й міцно обійняв. Коли Жинь притиснулась обличчям до його худорлявого плеча, усе в Жамсі видавалося до болю реальним: кістлява постать, тепла шкіра, рубець навколо очниці. Він був справжнім. Він був там.
Вона не спала.
Жамса розімкнув обійми й, насупившись, глянув їй у вічі.
— Чорт, — пробурмотів він. — Чорт.
— Що?
— Твої очі, — сказав він.
— А що з ними?
— Вони такі ж, як у Алтаня.
Від звуку цього імені Жинь розридалася.
— Ну. Ну годі, — сказав Жамса, ніяково гладячи її по голові. — Усе гаразд. Ти в безпеці.
— Як ви… де? — Жинь проковтнула нескладні запитання між схлипуваннями.
— Ну, ми були на відстані кількох миль від південного узбережжя, — сказав Жамса. — Аратша вів нас. Ми думали, що краще на якийсь час затриматися біля узбережжя. На материку все ускладнилося.
— Ми?.. — повторила Жинь зі збитим диханням.
«Це можливо?»
Жамса кивнув, широко всміхаючись.
— Ми всі тут. Решта в каютах. Ну, за винятком близнюків, але вони приєднаються до нас за кілька днів.
— Як? — вимогливо запитала Жинь.
Цике не знали, що сталося в Чулуу Корікх. Вони не могли знати, що трапилося на дослідній базі. Звідки вони дізналися, що треба прибути на Спір?
— Ми чекали на місці зустрічі, як і наказав Алтань, — пояснив Жамса. — А коли ви не з’явилися, зрозуміли — щось трапилось. Унеґень відстежував солдатів Федерації весь шлях до… того місця. Ми ризикнули всім, відправили Унеґеня спробувати якось витягти вас… — Жамса замовк. — А решту ти знаєш.
— То був Алтань, — сказала Жинь.
Вимовивши його ім’я, вона відчула нову хвилю скорботи, і її лице скривилося.
— Ми бачили, — м’яко сказав Жамса. — Ми зрозуміли, що то був він.
— Він мене врятував.
— Ага.
Жамса вагався.
— То він точно…
Жинь почала схлипувати.
— Бляха, — тихо промовив Жамса. — Чаґхань… Хтось мусить сказати Чаґханю.
— Де він?
— Близько. Цара надіслала нам повідомлення з вороном, але там було небагато, лише те, що вони йдуть. Невдовзі ми з ними зустрінемося. Вона знатиме, як нас знайти.
Жинь підняла очі на Жамсу.
— А як ви знайшли мене?
— Перелопатили гору трупів, — Жамса непевно їй усміхнувся. — Два дні шукали вцілілих. І нічого, а потім твоєму другові спало на думку попливти на острів, і там ми натрапили на тебе. Ти лежала на шматку скла, Жинь. Навколо лише пісок, а ти лежала на листі прозорого скла. То було щось незвичайне. Казкове.
«Навіть близько не казкове», — подумалося їй. Вона горіла так гаряче, що розплавила пісок навколо себе. Це була не казка. Це було жахіття.
— Як довго я там була?
— Десь три дні. Ми перенесли тебе до каюти капітана.
Три дні? Це ж скільки вона пробула без їжі? Її ноги майже підігнулися, вона квапливо схилилася до поруччя. У голові було дуже-дуже легко. Вона повернулась обличчям до моря. Бризки в морському тумані потрапляли на обличчя, й це було неймовірне відчуття. На хвилину вона забулася, ніжачись у сонячних променях, аж доки не згадала, що сталося.
Стиха запитала:
— Що я зробила?
З обличчя Жамси зникла посмішка.
Він збентежено намагався добирати слова, але потім позаду неї заговорив знайомий голос:
— Ми сподівалися, що це ти нам розкажеш.
А потім Жинь побачила Кітая.
Любого, чудового Кітая. Навдивовижу неозброєного Кітая.
У його очах був якийсь важкий блиск, якого вона ніколи в них не бачила. Здавалося, він постарів років на п’ять. Він був схожий на свого батька. Тепер Кітай нагадував нагострений меч, загартований метал.
— З тобою все гаразд, — прошепотіла вона.
— Я змусив їх узяти й мене з собою, після того як ви з Алтанем пішли, — криво всміхнувся Кітай. — Довгенько ж довелося їх умовляти.
— Добре, що він це зробив, — сказав Жамса. — Це він додумався пошукати на острові.
— І не помилився, — сказав Кітай. — Я ще ніколи так не радів, що не помилився. — Він кинувся вперед і міцно обійняв Жинь. — Ти не здалася зі мною в Ґолінь Ніїс. Я не міг здатися з тобою.
Жинь хотілося вічно стояти в тих обіймах. Забути все, забути війну, забути богів. Просто бути, знати, що її друзі живі і що зрештою цілий світ не такий похмурий.