Але вона не могла лишатися всередині цієї щасливої ілюзії.
Могутнішим за її бажання забути було бажання дізнатися. Що скоїв Фенікс? Що саме вона зробила в храмі?
— Мені треба знати, що я зробила, — сказала вона. — Просто зараз.
Схоже, Жамсі було ніяково. Було щось, чого він їй не говорив.
— Чому б тобі не повернутися в каюту? — запропонував він, зиркнувши на Кітая. — Решта в їдальні. Мабуть, буде краще, якщо ми обговоримо це разом.
Жинь пішла за ним, але Кітай потягнувся до її зап’ястка. Він суворо глянув на Жамсу.
— Взагалі-то, — сказав Кітай, — я волів би поговорити з нею наодинці.
Жамса спантеличено глянув на Жинь, але вона, вагаючись, кивнула на знак згоди.
— Добре, — Жамса відступив назад. — Ми чекатимемо внизу, коли ви будете готові.
Кітай мовчав, доки Жамса не відійшов так далеко, що вже їх не чув. Жинь дивилася на вираз його обличчя, але не могла зрозуміти, про що він думав. Що з ним? Чому він не зрадів, побачивши її? Їй здавалося, що від тривоги вона збожеволіє, якщо він чогось не скаже.
— То це правда, — нарешті промовив він. — Ти справді можеш прикликати богів.
Він не відводив погляду від її обличчя. Вона воліла б мати дзеркало, щоб і самій побачити власні багряні очі.
— У чому річ? Чого ви мені не кажете?
— Ти й справді не знаєш? — прошепотів Кітай.
Вона відсахнулася від нього, раптово злякавшись. Вона знала. Вона більше ніж знала. Але їй потрібне було підтвердження.
— Я не розумію, про що ти, — сказала вона.
— Ходи зі мною, — сказав Кітай.
Вона пішла за ним уздовж палуби, доки вони не стали на іншому боці корабля. Він указав на обрій.
— Там.
Далеко над водою здіймалася найнеприродніша на вигляд хмара, яку Жинь будь-коли доводилося бачити. Величезний, щільний стовп пороху розповзався над землею, ніби повінь. Скидалося на грозову хмару, але виривався цей стовп угору з темної землі, а не зосереджувався в небі. Великі клуби сірого та чорного диму опускалися, немов гриб, який повільно ріс. Хмара підсвічувалася зсередини червоними променями сонця на заході, тому здавалося, що вона кровоточить яскравими цівками крові в океан.
Вона видавалася живою, наче мстивий димний гігант повстав із глибин океану. У якомусь сенсі вона була прекрасною так само, як була прекрасна Імператриця: мила і жахлива водночас. Жинь не могла відвести погляду.
— Що це? Що сталося?
— Я не бачив, як це сталося, — сказав Кітай. — Лише відчув. Навіть на відстані багатьох миль від узбережжя. Сильне тремтіння під ногами. Раптовий поштовх, а потім усе заспокоїлося. Коли ми вийшли назовні, небо було димно-чорне. Порох затьмарив сонце на кілька днів. Це перший захід сонця, який я бачу, відколи ми тебе знайшли.
У Жинь усе нутро стиснулося. Та невелика темна смуга землі на віддалі… то Муґень?
— Що це таке? — стиха запитала вона. — Хмара?
— Пірокластичний потік. Порохові хмари. Ти пам’ятаєш виверження старого вулкана, коли ми були на занятті в Їма? — запитав Кітай.
Жинь кивнула.
— Ось що трапилося. Земля під островом була стабільною тисячоліттями, а потім раптово вивергнулася. Я декілька днів намагаюся розгадати, як це сталося, Жинь. Намагаюся уявити, що відчували люди на острові. Певен, більшість населення згоріли у власних домівках. А ті, хто вижив, протрималися не набагато довше. Весь острів опинився в полоні вогняної бурі з отруйних випарів та подрібнених решток, — сказав Кітай. Його голос був химерно спокійним. — Ми не змогли наблизитися, хоч як намагалися. Ми б задихнулися. Від жару корабель згорів би ще за милю від острова.
— То з муґенцями покінчено? — видихнула Жинь. — Вони всі померли?
— Якщо ні, то скоро помруть, — сказав Кітай. — Я уявляв це так багато разів. Складав зі шматків того, що ми вивчали. Вулкани вивергають лавину розпеченого повітря та вулканічних газів. Вони повністю охопили їхню країну… Якщо муґенці не згоріли, то задихнулися. Якщо не задихнулися, то їх поховало під камінням. А якщо й це їх не вбило, то вони помруть із голоду, бо тепер на острові вже точно нічого не ростиме, адже попіл цілковито знищив сільське господарство острова. Коли лава затвердіє, острів перетвориться на єдину могилу.
Жинь вглядалася в хмару попелу, дивилася на дим, який ще не розвіявся, нашаровуючись, немов у печі, яка ніколи не погасне.
Якоюсь мірою Федерація Муґень перетворилася на Чулуу Корікх. Острів через вузьку протоку став кам’яною горою. Мешканці Федерації тепер в’язні: захоплені за буденними справами, вони вже ніколи не прокинуться.
Вона й справді знищила той острів? Жинь відчула, як усередині зринає панічне збентеження. Неможливо. Не може бути. Це природна катастрофа, до якої вона не причетна. Це страшний збіг. Випадковість.
Чи й справді вона це зробила?
Але Жинь це відчула, точно в мить виверження. Вона запустила його. Вона воліла, щоб це сталося. Вона відчула, як обірвалося кожне з тих життів. Відчула радість Фенікса, пережила злостивість його завмерлої жаги крові.
Вона знищила цілу країну силою гніву. Вона зробила з муґенцями те, що Федерація — зі Спіром.
— Мертвий острів небезпечно близько до тієї хмари попелу, — нарешті сказав Кітай. — Це диво, що ти вижила.
— Ні, не диво, — сказала вона. — Це воля богів.
Здавалося, Кітай не міг дібрати слів. Жинь дивилася на нього, збентежена. Чому Кітай не відчув полегшення, побачивши її? Вона вижила! З нею все гаразд! Вона вибралася з храму!
— Я маю знати, що ти зробила, — нарешті сказав він. — Ти побажала цього?
Жинь затремтіла, сама не знаючи чому, а потім кивнула. Який сенс брехати Кітаю тепер? Який сенс брехати комусь іншому? Вони всі знали, на що вона здатна. І вона усвідомила, що хоче, аби вони знали.
— Такою була твоя воля? — наполягав Кітай.
— Я вже сказала тобі, — прошепотіла вона. — Я пішла до свого бога. Сказала йому, чого хочу.
Кітай був вражений.
— Ти кажеш… То твій бог… Це він змусив тебе до цього?
— Мій бог ні до чого мене не змусив, — сказала вона. — Боги не можуть вирішувати замість нас. Вони можуть лише запропонувати свою силу, а ми можемо її прийняти. І я прийняла, і саме це обрала. І ні про що не шкодую.
Кітай страшенно зблід.
— Ти вбила тисячі невинних людей.
— Вони катували мене! Вони вбили Алтаня!
— Ти зробила з муґенцями те саме, що вони зробили зі Спіром.
— Вони на це заслужили!
— Як хтось міг на це заслужити? — скрикнув Кітай. — Як, Жинь?
Вона була вражена. Як він міг тепер на неї гніватися? Він хоча б уявляє, що їй довелося пережити?
— Ти не знаєш, що вони зробили, — спокійно прошепотіла вона. — Що вони планували. Вони хотіли вбити нас усіх. Вони не переймалися людськими життями. Вони…
— Вони чудовиська! Знаю! Я був у Голінь Ніїс! Я багато днів лежав серед трупів! Але ти… — Кітай запнувся на цих словах. — Ти обернулася й зробила точнісінько те саме. Цивільні. Невинні. Діти, Жинь. Ти щойно поховала цілу країну й нічого не відчуваєш.
— Вони були чудовиськами! — пронизливо крикнула Жинь. — Вони не були людьми!
У Кітая відвисла щелепа. З його вуст не вирвалося ані звуку. Він закрив рота. А коли нарешті заговорив знову, то так, немовби зараз розплачеться:
— А ти колись задумувалася, — повільно сказав він, — що саме такими вони вважали нас?
Важко дихаючи, вони пильно дивились одне на одного. Жинь у вухах бухкала кров.
Та як він сміє? Як він сміє стояти ось так і звинувачувати її в жорстокості? Він не був у тій лабораторії, не знав, що Шіро планував стерти з лиця землі всіх нікарців… Він не бачив, як Алтань зійшов з доку і спалахнув смолоскипом.
Вона відплатила за свій народ. Урятувала Імперію. Кітай не може засуджувати її за це. Вона йому не дозволить.
— Геть із дороги, — випалила вона. — Мені треба знайти своїх людей.
Кітай мав виснажений вигляд.