Непевно стоячи на вербовій гілці та силкуючись втримати рівновагу під натиском сильного вітру, Жинь тримала в одній руці книжку, бурмочучи вголос вказівки, та намагалася відповідним чином розставити ноги.
— Праву стопу виставляємо, вказуємо нею прямо. Ліву стопу назад, перпендикулярно прямій лінії правої. Переносимо вагу вперед, піднімаємо ліву ногу…
Жинь розуміла, чому Сідзіню це здавалося гарним тренуванням рівноваги. Але також вона розуміла, чому Сідзінь категорично не радив займатися на самоті. Жинь небезпечно похитнулася і змогла відновити рівновагу лише після кількох секунд нестямного розмахування руками, коли навіть серце перестало битися. «Заспокойся. Зосередься. Праву ногу вгору, заводимо її за…»
Голосно насвистуючи «Дотики Хранителя Воріт», з-за рогу вийшов майстер Дзян.
Права нога Жинь зісковзнула. Дівчина звісилася за край гілки, впустила книжку й гепнулася б на кам’яну підлогу, якби не втрапила лівою щиколоткою в розвилку двох гілок.
Коли її обличчя опинилося за кілька сантиметрів від землі, Жинь смикнуло, і вона голосно видихнула з полегшенням.
Дзян мовчки дивився на неї. Жинь також витріщилася на нього, у голові гуло, коли кров приливала до скронь. Остання нота Дзянової пісні обірвалась і стихла в завиваннях вітру.
— Ну привіт, — нарешті промовив він. Його голос цілком личив поведінці: безтурботний, незацікавлений та ідилічно допитливий. За інших обставин він видався б їй заспокійливим.
Жинь незграбно силкувалася підтягтися вгору.
— З тобою все гаразд? — запитав він.
— Я застрягла, — пробурмотіла дівчина.
— Гмм… Схоже на те.
Було очевидно, що він не збирався їй допомагати. Жинь висмикнула щиколотку з гілки і з болісним стогоном приземлилася просто біля Дзянових ніг. Щоки горіли, вона підвелася та обтрусила сніг із форми.
— Елегантно, — зауважив Дзян.
Він нахилив голову ліворуч, пильно вивчаючи Жинь, немов особливо цікавий екземпляр. Зблизька Дзян видавався ще дивакуватішим, ніж здавалося раніше. Його обличчя було загадкою: жодних вікових зморшок, але і юністю воно не пашіло, радше було мовби невразливим, схожим на гладенький камінь. Очі у Дзяна були блідо-блакитні, і таких очей в імперії Жинь не бачила більше ні в кого.
— А ти безстрашна, правда ж? — він говорив так, немов намагався не розсміятися. — І часто ти гойдаєшся на деревах?
— Ви налякали мене, пане.
— Гмм, — він надув щоки, немов мала дитина. — Ти улюблениця Ірдзяха, так?
Жинь умить зашарілася.
— Я… Я хотіла сказати, що ні…
— Це ти. — Він почухав підборіддя, підняв із землі її книжку та з легкою цікавістю почав гортати сторінки. — Мале смагляве сільське диво. Він постійно торочить про тебе.
Жинь посовала ногою, розмірковуючи, до чого він хилить. Це був комплімент? Слід подякувати? Дівчина заправила пасмо волосся за вухо.
— Гм.
— О, прикидайся сором’язливою. Тобі це подобається, — Дзян побіжно опустив погляд на книгу, а потім знову глянув на неї. — Звідки в тебе підручник Сідзіня?
— Знайшла в архіві.
— Ага. Я віднесу його назад. Ти не безстрашна. Просто дурна.
Побачивши спантеличений вираз обличчя Жинь, Дзян пояснив:
— Дзюнь категорично заборонив вивчати Сідзіня щонайменше до другого року навчання.
Цього правила вона не чула. Не дивно, що учень не дозволив їй узяти книжку з архіву.
— Дзюнь вигнав мене зі своїх занять. Я не знала.
— Дзюнь тебе вигнав, — повільно повторив Дзян. Жинь не розуміла, чи вразила його ця новина. — Що ж, заради небес, ти йому заподіяла?
— Гм. Типу побилася з іншим студентом під час уроку. Це він почав, — швидко додала вона. — Я маю на увазі, інший студент.
Це справило на Дзяна враження.
— Дурна, ще й нестримана.
Його погляд блукав рослинами на полиці позаду Жинь. Дзян обійшов її, підніс макову квітку до носа і обережно вдихнув. Скривився. Поліз у глибоку кишеню мантії, витягнув пару ножиць, а потім зрізав стебло й кинув на купу в кутку саду.
Жинь почала відступати вбік до воріт. Можливо, якщо вона піде зараз, то Дзян забуде про книжку.
— Мені шкода, якщо я не мала б тут бути…
— О ні, тобі не шкода. Ти лише роздратована, що я перервав твоє тренування, і сподіваєшся, що я не згадуватиму, що ти поцупила книжку. — Дзян зрізав ще одне макове стебло. — А ти смілива, знаєш? Дзюнь тебе вигнав, і ти подумала, що самотужки вивчиш Сідзіня.
Він ледь чутно засопів. Жинь не одразу зрозуміла, що то він сміявся.
— Що смішного? — наполегливо запитала вона. — Пане, якщо ви збираєтеся доповісти про мене, то я лише хочу сказати…
— О, я не збираюся доповідати про тебе. Хіба ж це не весело? — Він досі здавлено хихотів. — Ти справді намагалася вивчити Сідзіня за книжкою? Передсмертне бажання вже загадала?
— Це не так складно, — захищаючись, промовила вона. — Я просто виконувала все, як на картинках.
Дзян повернувся до неї, на його обличчі читалася неприхована недовіра. Він розгорнув книжку, вправно прогортав сторінки, а потім зупинився на одній ілюстрації з детальним описом першої форми. Він змахнув книжкою перед Жинь.
— Ось цю. Виконай її.
Жинь послухалася.
Це була нелегка форма, сповнена дрібних рухів та бальної зміни кроків. Виконуючи рухи, Жинь заплющила очі. Вона не могла повністю зосередитися, бачачи перед собою люмінесцентні гриби та химерне пульсування кактусів.
Коли вона розплющила очі, Дзян уже не сміявся.
— Ти й близько не готова до Сідзіня, — сказав майстер. Він однією рукою загорнув книжку.— Дзюнь мав рацію. З твоїм рівнем цього тексту й торкатися не можна.
На Жинь накотила хвиля переляку. Якщо текстом Сідзіня їй користуватися не можна, то вона може вирушати до Тікані просто зараз. Жинь не знайшла жодної книжки, хоча б уполовину такої ж корисної чи розумної.
— Тобі можуть стати в пригоді принципи, засновані на тваринах, — продовжив Дзян. — Робота Їньменя. Попередника Сідзіня. Чула про такого?
Жинь спантеличено глянула на майстра.
— Я шукала ці тексти. Сувої неповні.
— Та звісно ж, ти не вчитимешся з сувоїв, — нетерпляче промовив Дзян. — Обговоримо це завтра на занятті.
— На занятті? Вас не було тут цілий семестр!
Дзян знизав плечима.
— Я вирішив не завдавати собі клопоту навчанням першорічок, які мені зовсім нецікаві.
Жинь подумала, що це безвідповідальний підхід до викладання, але їй хотілося, щоб Дзян продовжував говорити. Він стояв перед нею в рідкісному моменті ясності й пропонував навчити її бойових мистецтв, яких самотужки вона опанувати не могла. Жинь непокоїлася, що варто їй сказати щось не те, і вона сполохає його, як лякливого зайця.
— А я, виходить, вам цікава? — повільно запитала вона.
— Ти ходяче нещастя, — відверто відповів Дзюн. — Вивчаєш таємні техніки з таким рівнем підготовки, що це неминуче призведе до травми, причому такої, що одужати ти вже не зможеш. Ти так хибно трактуєш тексти Сідзіня, що, впевнений, спромоглася б вигадати нову форму.
Жинь сердито глянула на нього.
— Тоді чому ви мені допомагаєте?
— Передусім щоб дошкулити Дзюню. — Дзян почухав підборіддя. — Ненавиджу його. Ти знаєш, що минулого тижня він подав клопотання про моє звільнення?
Жинь здивувало радше те, що Дзюнь не зробив цього раніше.
— А ще тому, що така наполегливість заслуговує певної уваги, хоча б заради того, аби переконатися, що ти не станеш ходячою загрозою для свого ж оточення, — продовжив Дзян. — А ще ти непогано б’єшся ногами.
Жинь миттю розчервонілася.
— Справді?
— Ідеальне розміщення. Красиві кути, — він закинув голову. — Але, звісно, все, що ти робиш, марно.
Жинь спохмурніла.
— Ну, якщо ви не збираєтеся мене вчити, тоді…
— Цього я не говорив. Ти досягла певних успіхів, працюючи лише з текстом, — визнав Дзян. — Більших успіхів, ніж спромоглися чимало інших студентів. Твоя проблема в силі верхньої частини тулуба. Точніше, в її відсутності. — Він схопив Жинь за зап’ясток і підняв її руку, немовби оглядав манекен. — Така худорлява. Хіба ти не працювала в полі чи щось таке?