— Не всі вихідці з півдня — фермери, — огризнулася вона. — Я була продавчинею.
— Гм. Жодної важкої праці. Зніжена. Від тебе ніякої користі.
Вона схрестила руки на грудях.
— Я не зніжена…
— Ну так, так, — він підняв руку, щоб змусити її замовкнути. — Байдуже. Річ ось у чім: жодна техніка у світі не прислужиться тобі, якщо не матимеш сили скористатися нею. Тобі не потрібен Сідзінь, дитино. Тобі потрібна кі. Тобі потрібні м’язи.
— То що ж, по-вашому, я маю робити? Займатися гімнастикою?
Дзян довго стояв непорушно, поринувши у свої думки. А потім його осяяло.
— Ні. У мене краща ідея. Завтра на заняття приходь до воріт Академії.
Жинь не встигла й слова сказати, як він швидко вийшов із саду.
— Ого, — Жабань відклав палички. — Мабуть, ти йому справді сподобалася.
— Він назвав мене дурною та нестриманою, — заперечила Жинь. — А потім наказав не спізнюватися на заняття.
— Точно сподобалася, — не вгавав Жабань. — За весь мій рік Дзян мені й слова доброго не сказав. Він переважно горлав на нас, щоб ми трималися подалі від його нарцисів. А Кужел заявив, що через її коси складається враження, немовби в неї з потилиці ростуть змії.
— Я чув, що минулого тижня він перепив рисового вина й насцяв Дзюню у вікно, — вліз у розмову Кітай. — Звучить неймовірно.
— Як довго Дзян уже тут? — запитала Жинь.
Майстер вірувань видавався надзвичайно юним, майже вдвічі молодшим за Дзюня. Їй не вірилося, що інші майстри стерпіли б таку поведінку від когось помітно молодшого.
— Точно не знаю. Коли я вступив на перший курс, він уже був тут, але це нічого не означає. Я чув, що він прийшов із Замку Ночі років двадцять тому.
— Дзян був одним із Цике?
З-поміж усіх підрозділів Міліції лише Цике мали кепську репутацію. До цього підрозділу належали солдати, яких навчали окремо в Замку Ночі високо в горах Вудан, і вони передусім служили найманцями Імператриці. Цике билися без почесті. Не шанували правил бою, славилися жорстокістю. Працювали в темряві, виконували брудну роботу Імператриці й не отримували за це визнання. Більшість учнів радше взагалі відмовилися б від військової служби, аніж пішли б до Цике.
Жинь ніяк не могла примирити образ примхливого майстра вірувань із закостенілим убивцею.
— Ну, це лише чутки. Жоден майстер про нього нічого не розповідає. У мене таке відчуття, що Дзяна вважають соромом для Академії. — Жабань почухав потилицю. — Але учні люблять чутки. Кожен курс грає в гру «Хто такий Дзян?» Мій клас був переконаний, що це він створив «Оперу червоних лахмітників». Правду перекручували стільки разів, що сказати напевне можна єдине: ми геть нічого про нього не знаємо.
— Але ж колись учні в нього таки були, — промовила Жинь.
— Дзян — майстер вірувань, — повільно протягнув Жабань, немовби розмовляв із дитиною. — Вірувань ніхто не обирає.
— Бо Дзян не бере собі учнів?
— Бо вірування — це суцільна вигадка, — сказав Жабань. — Будь-який інший напрям Сінеґарда — шлях до урядової посади або командування Міліції. А вірування — це… навіть не знаю, ну, химерна штука. Гадаю, спершу цей предмет замислили для вивчення вихідців із Внутрішніх держав, щоб дізнатися, чи використовували вони якісь речовини у своїх відьомсько-магічних ритуалах, але всі швидко втратили до цього інтерес. Я знаю, що Їм та Соннень зверталися до Дзіми з клопотанням скасувати цей курс, але його однаково щороку пропонують для вивчення. Не знаю чому.
— Раніше точно бували студенти вірувань, — сказав Кітай. — Що вони розповідали?
Жабань знизав плечима.
— Це новий предмет, решту викладають ще відколи Червоний Імператор заснував цю Академію, а вірування з’явилися років двадцять тому, і ніхто не пройшов цей курс повністю. Я чув, що декілька років тому якісь дурники купилися на це, але вилетіли з Сінеґарда, й більше про них ніхто не чув. Ніхто при здоровому глузді не обере вірувань. Алтань — виняток, але хто ж знає, що у того Алтаня в голові.
— Я думав, що Алтань обрав стратегію, — сказав Кітай.
— Алтань міг обрати що хотів. Він з якоїсь причини напосівся на вірування, але потім Дзян передумав, і Алтань перейшов до Ірдзяха.
Для Жинь це була новина.
— А таке часто трапляється? Ну, що студенти самі обирають майстра?
— Дуже рідко. Більшість із нас зітхають з полегшенням, отримавши хоч одну заявку, і лише суперрозумні отримують дві.
— Скільки заявок отримав Алтань?
— Шість. Сім, якщо враховувати вірування, але останньої миті Дзян свою заявку відкликав, — Жабань із розумінням кивнув Жинь. — А чого це ти питаєш про Алтаня?
— Просто цікаво, — швидко відповіла Жинь.
— Сяйво нашого червоноокого героя засліпило й тебе, еге ж? Ти не перша, — широко всміхнувся Жабань. — Але будь обережна. Алтань не надто люб’язний із прихильниками.
— Який він? — не стрималася Жинь. — Маю на увазі як людина.
Жабань знизав плечима.
— Спільних занять у нас не було ще з першого курсу. Я не дуже добре його знаю. І не думаю, що бодай хтось знає. Здебільшого він тримається самітником. Тихий. Тренується сам і насправді не має друзів.
— Дуже нагадує одну нашу знайому, — Кітай штовхнув Жинь ліктем.
Вона наїжачилася.
— Стули пельку. У мене є друзі.
— У тебе є друг, — відповів Кітай. — В однині.
Жинь штовхнула Кітая під руку.
— Але Алтань такий вправний, — сказала вона. — У всьому. Його всі обожнюють.
Жабань знизав плечима.
— Певною мірою Алтань у цій Академії бог. Але це не означає, що він щасливий.
Щойно розмова перейшла на Алтаня, Жинь забула половину запитань, які хотіла поставити про Дзяна. Вони з Кітаєм підбурювали Жабаня розповідати про Алтаня аж до кінця обідньої перерви. Увечері Жинь спробувала розпитати Кужел та Арду, але жодна не сказала нічого суттєвого.
— Іноді я бачу Дзяна в лікарні, — розповіла Арда. — Еньжо тримає ліжко для нього біля стіни. Він щомісяця лишається на день-два, а потім іде. Може, хворіє на щось. А може, йому просто подобається запах дезінфекційних засобів, не знаю. Якось Еньжо впіймала його за спробою накуритися лікарськими травами.
— Дзюню він не подобається, — сказала Кужел. — Неважко зрозуміти чому. Який майстер так поводиться? А надто в Сінеґарді? — На її обличчі з’явилося несхвалення. — Я вважаю, що він ганьбить Академію. А чому питаєш?
— Без причини, — відповіла Жинь. — Просто цікаво.
Кужел знизала плечима.
— Спочатку на це ведеться кожен курс. Усі вважають, що в Дзяні є щось більше, що вірування — це справжній предмет, вартий вивчення. Але там нічого немає. То Дзянів жарт. Ти гаєш час.
Але майстер вірувань був справжнім. Дзян був членом факультету Академії, навіть якщо здебільшого лише тинявся та дратував інших майстрів. Нікому іншому так просто не минулося б провокування Дзюня так часто, як це робив Дзян. Тож якщо Дзян не завдавав собі клопоту навчанням першорічок, то що він узагалі робив у Сінеґарді?
Жинь трохи здивувало, що наступного дня Дзян таки чекав на неї біля воріт Академії. Вона цілком допускала, що він міг і забути про неї. Жинь уже відкрила рота, щоб запитати, куди вони йдуть, але він просто змахнув рукою, наказуючи йти за ним.
Дівчина припустила, що їй доведеться звикати просто йти за Дзяном без будь-якого чіткого пояснення.
Вони тільки-но почали спускатися, як раптом наштовхнулися на Дзюня, що повертався з патрулювання міста з гуртом своїх учнів.
— О. Блазень і селючка. — Дзюнь сповільнив крок і зупинився. Його учні насторожилися, немовби раніше вже чули такі розмови. — І куди ж ви прямуєте цієї погожої днини?
— Не твоє діло, Ложаню, — весело відказав Дзян. Він спробував обійти Дзюня, але той заступив йому шлях.
— Майстер покидає територію Академії разом зі студенткою. Цікаво, що про це скажуть, — Дзюнь примружився.
— Та певно, що майстер такого рівня та рангу може займатися чимось кориснішим, аніж никатися десь зі студентками, — радісно відповів Дзян, дивлячись просто на учнів Дзюня.