Выбрать главу

Схоже, його слова неабияк дошкулили Кужел. Дзюнь нахмурився.

— Їй заборонено покидати територію Академії. Потрібен письмовий дозвіл Дзіми.

Дзян простягнув уперед праву руку й закотив рукав до ліктя. Спочатку Жинь подумала, що він хоче вдарити Дзюня, але Дзян просто підніс лікоть до рота й видав гучний непристойний звук.

— Це не письмовий дозвіл. — Схоже, на Дзюня цей вибрик враження не справив. Жинь підозрювала, що таку виставу він уже бачив не раз.

— Я майстер вірувань, — сказав Дзян. — А це дає певні привілеї.

— Привілей не проводити занять?

Дзян задер підборіддя й самовпевнено промовив:

— Я вчив її клас спустошливого відчуття розчарування, а також важливішого уроку: що вони означають не більше, ніж, на їхню думку, роблять.

— Ти вчив її клас і всі класи до нього, що вірування — це маячня, а майстер вірувань — незграбний ідіот.

— То скажи Дзімі, нехай мене вижене, — Дзян звів брови догори. — Знаю, що ти намагався.

Дзюнь поглянув у небо з виразом вічного страждання. Жинь підозрювала, що це лише незначна частина суперечки, яка точилася між ними роками.

— Я доповім про це Дзімі, — попередив Дзюнь.

— Щоб згаяти час, у Дзіми знайдуться важливіші справи. І якщо я поверну малу Жунінь вчасно до вечері, то сумніваюся, що Дзімі буде до цього діло. Тож дай пройти.

Дзян клацнув пальцями й жестом наказав Жинь іти за ним. Жинь стиснула вуста й закрокувала стежкою слідом.

— Чому він так вас ненавидить? — запитала Жинь, коли вони спускалися з гори до міста.

Дзян знизав плечима.

— Кажуть, що під час Другої війни я перебив половину людей, які були під його командуванням. Це й досі йому болить.

— Це правда? — Жинь не могла не запитати.

Він знову знизав плечима.

— Не маю й найменшого уявлення.

Жинь не надумала, що на це відповісти, а Дзян не став заглиб­люватися в деталі.

— То розкажи мені про свій курс, — заговорив Дзян трохи згодом. — Такий же натовп титулованих шмаркачів?

— Я не дуже близько знайома з ними, — визнала Жинь. — Вони всі… Я маю на увазі…

— Розумніші? Краще підготовлені? Важливіші за тебе?

— Неджа — син Воєначальника Дракона, — вирвалося в Жинь. — Як мені з ним конкурувати? Венчин батько — міністр фінансів. Батько Кітая — міністр оборони чи хтось такий. Родина Нян — лікарі Воєначальника Зайця.

Дзян пхикнув.

— Типово.

— Типово?

— Сінеґард любить збирати якомога більше нащадків Воєначальників. Тримати їх під пильним наглядом Імперії.

— Навіщо?

— Важелі впливу. Навіювання певних ідей. Це покоління Воєначальників занадто ненавидить одне одного, аби співпрацювати заради справи національної ваги, а імперська бюрократія має надто обмежену владу на місцях, щоб змусити їх до цього. Лишень поглянь на стан імперського військового флоту.

— А в нас є військовий флот? — запитала Жинь.

— Ото ж бо й воно, — пхикнув Дзян. — А раніше був. Хай там як, Дадзі сподівається, що Сінеґард викує покоління лідерів, які подобатимуться одне одному або ще краще — коритимуться трону.

— Тоді в моєму випадку вона вцілила в яблучко, — пробурмотіла Жинь.

Дзян осяяв її кривою посмішкою.

— А ти не хочеш бути гарним солдатом для Імперії?

— Хочу, — квапливо відповіла Жинь. — Просто сумніваюся, що подобаюся більшості однокурсників. Або колись подобатимуся.

— Це тому, що ти смагляве мале сільське щеня, яке не вимовляє р, — весело промовив Дзян. Він звернув у вузький провулок. — Нам сюди.

Дзян привів її в район м’ясників із загромадженими, заюрбленими вулицями, на яких задушливо пахло кров’ю. Поки вони йшли, Жинь затисла рот і прикрила рукою ніс. М’ясні лавки вишикувалися вулицею, побудовані так близько, що майже налазили одна на одну нерівними рядами, немовби криві зуби. Через двадцять хвилин поворотів і кружлянь вони зупинилися біля невеликої халупи наприкінці кварталу. Дзян тричі постукав у недолугі дерев’яні двері.

— Що там таке? — проскреготів голос ізсередини.

Жинь підскочила.

— Це я, — відповів Дзян, аніскілечки не збентежившись. — Наймиліша тобі людина в цілому світі.

Зсередини почувся металевий дзенькіт. За мить двері відчинила висохла тендітна пані в пурпуровому халаті. Вона привіталася з Дзяном, коротко кивнувши, а на Жинь глянула з недовірою.

— Це вдова Маюн, — сказав Дзян. — Вона дещо мені продає.

— Наркотики, — пояснила вдова Маюн. — Я постачаю йому наркотики.

— Вона хотіла сказати женьшень, корінці й усяке таке, — промовив Дзян. — Для здоров’я.

Вдова Маюн скривилася. Жинь зачаровано спостерігала за розмовою.

— У вдови Маюн проблема, — радісно продовжив Дзян.

Вдова Маюн прочистила горло і сплюнула густу грудку мокротиння в бруд поруч із тим місцем, де стояв Дзян.

— Нема в мене проблеми. Ти сам її вигадав з невідомих мені причин.

— Коротше кажучи, — сказав Дзян, так само ідилічно всміхаючись, — вдова Маюн люб’язно дозволила тобі допомогти їй розв’язати цю проблему. Мадам, принесете звіра?

Вдова Маюн зникла в крамниці. Дзян жестом показав Жинь іти за ним усередину. Жинь почула гучний вереск з-за стіни. Через декілька секунд вдова Маюн повернулася, тримаючи в руках тварину, яка щосили намагалася вирватися. Жінка поклала її на прилавок перед ними.

— Ось порося, — сказав Дзян.

— Це порося, — погодилася Жинь.

Порося було крихітне, завдовжки не більше за передпліччя Жинь. Шкіра в чорних та рожевих плямах. Рило вигиналося так, немовби порося всміхалося. Воно було на диво милим. Жинь почухала його за вухами, і воно лагідно обнюхало їй руку.

— Я назвав його Суньдзи.

Здавалося, що вдові Маюн кортіло якнайшвидше здихатися Дзяна.

Дзян квапливо пояснив:

— Вдові Маюн треба щодня поїти Суньдзи. Проблема в тому, що Суньдзи потрібна дуже особлива вода.

— Суньдзи може напитися й зі стічної канави, нічого йому не зробиться, — відказала вдова Маюн. — Ти просто вигадуєш усе це для тренування.

— Ми можемо просто зробити все так, як домовлялися? — наполегливо спитав Дзян. Уперше Жинь побачила, що хтось по-справжньому його дістав. — Ти псуєш весь настрій.

— І часто ти таке вигадуєш? — поцікавилася вдова Маюн.

Дзян пхикнув, вражений, і поплескав Жинь по спині.

— Ситуація така. Вдові Маюн потрібно, щоб Суньдзи пив цю дуже особливу воду. На щастя, таку свіжу, кришталево чисту воду можна знайти в потічку на вершині гори. Суть у тому, що Суньдзи треба підняти на цю гору. Ось це вже твоя справа.

— Та ви жартуєте, — обурилася Жинь.

Дзян засяяв.

— Щодня ти бігтимеш у місто, щоб навідатися до вдови Маюн. Ти нестимеш це обожнюване поросятко на гору й даватимеш йому напитися. А потім нестимеш назад і повертатимешся до Академії. Зрозуміла?

— Це двогодинна мандрівка на гору й назад!

— Це зараз двогодинна мандрівка, — радісно промовив Дзян. — Вона стане довшою, щойно малюк почне рости.

— Але в мене заняття, — заперечила дівчина.

— Тоді раніше вставай, — сказав Дзян. — І вранці в тебе наче немає занять із бою? Не забула? Когось же наче вигнали?

— Але…

— Хтось, — протягнув Дзян, — не надто й прагне лишитися в Сінеґарді.

Вдова Маюн голосно пхикнула.

Насупившись, Жинь узяла порося Суньдзи на руки і спробувала не морщити носа від запаху.

— Думаю, бачитимемося ми часто, — пробурчала вона.

Суньдзи вигнувся та обнюхував згин її руки.

Наступні чотири місяці Жинь щодня вставала до сходу сонця, чимдуж бігла з гори вниз, а потім до м’ясного кварталу, щоб забрати Суньдзи. Далі дівчина прив’язувала порося собі на спину й бігла на гору. Вона довго піднімалася, обходячи Сінеґард, щоб однокурсники не побачили, як вона біжить із верескливим поросям.

Вона часто спізнювалася на медицину.

— Де в біса тебе носить? І чому від тебе тхне свиньми? — Кітай скривився, щойно вона ковзнула на сусіднє з ним сидіння.