Жинь мусила спалити це обличчя. Обличчя — джерело сили цієї тварюки. Чимей зібрала до біса подібних рис із кожної вбитої людини, кожного зірваного обличчя. Вона живилася людськими рисами й тепер намагалася відібрати в Жинь її особистість.
Жинь штурхнула її смолоскипом в обличчя.
Чимей знову закричала. Алтань знову закричав.
Вона ніколи не чула Алтаневого крику наяву, однак була певна, що він був би саме таким.
— Будь ласка, — ридав Алтань, у голосі чулася щирість. — Прошу, не треба.
Жинь зціпила зуби й міцніше стиснула в руці смолоскип, дужче притискаючи його до голови чимей. Їй у ніздрі вдарив сморід паленої плоті. Жинь закашлялася, дим розривав її зсередини, проте не зупинилася. Намагалася відвести погляд, але очі чимей не відпускали. Вона не могла відвернутися. Істота змушувала її дивитися.
— Ти не можеш мене вбити, — просичав Алтань. — Ти мене кохаєш.
— Я тебе не кохаю, — сказала Жинь. — І я можу вбити будь-кого.
Страхітлива сила чимей була в тому, що чим довше вона горіла, тим дужче скидалася на Алтаня. Серце Жинь бухкало в грудях. «Очисть розум. Заблокуй думки. Не думай. Не думай. Не…»
Але вона не могла відмежуватися від схожості чимей з Алтанем. Вони були однакові. Вона кохала цю істоту, кохала Алтаня, і він збирався її вбити. Якщо тільки вона не вб’є його першою.
Але ні, це безглуздя…
Жинь знову спробувала зосередитися, заспокоїти страх і повернути собі здоровий глузд, але цього разу зосередилася не на тому, щоб відокремити Алтаня від чимей, а на прагненні вбити, байдуже, кого вона бачила перед собою.
Вона вбивала чимей. Вбивала Алтаня. І перше, і друге було правдою. І перше, і друге було необхідністю.
У Жинь із собою не було макового зерна, але щоб прикликати Фенікса, воно їй було не потрібне. У неї був смолоскип, був біль, і цього мало вистачити.
Тупим кінцем смолоскипа Жинь ударила Алтаневі в обличчя. Ударила знову, з більшою силою, ніж думала, що може. Кістка не встояла під натиском деревини. Щока запала, утворюючи порожнисту діру там, де мала би бути плоть і кістка.
— Ти робиш мені боляче, — вражено промовив Алтань.
«Ні, я тебе вбиваю». Вона била знову, і знову, і знову. Щойно рука почала рухатися, Жинь уже не могла зупинитися. Алтаневе обличчя перетворилося на місиво уламків кісток і плоті. Смаглява шкіра стала яскраво-червоною. Його обличчя разом утратило форму. Вона била ті очі, била якомога сильніше, щоб уже в них не дивитися. Коли він спробував відбиватися, Жинь повернула факел і припалила його рани. А потім він закричав.
Нарешті чимей перестала боротися під нею. М’язи істоти обм’якли, ноги вже не брикалися. Важко дихаючи, Жинь нахилилася над нею. Вона випалила обличчя аж до самої кістки. Під розбитою обсмаленою шкірою виднівся крихітний, білий-пребілий череп.
Жинь злізла з трупа і жадібно, важко ковтнула повітря. А потім її знудило.
— Вибач, — промовив Неджа, отямившись.
— Не варто, — сказала Жинь. Вона лежала біля нього, прихилившись до стіни. Весь уміст її шлунку виплеснувся на дорогу. — Це не твоя провина.
— Ні, моя. Ти не застигла, коли побачила тварюку.
— Застигла. Цілий ескадрон застиг, — Жинь указала пальцем на тіла Федерації на ринковій площі. — І ти допоміг мені вирватися з цього стану. Не звинувачуй себе.
— Я був дурнем. Мав би здогадатися, що маленька дівчинка…
— Я теж не здогадалася, — відрізала Жинь.
Неджа нічого не сказав.
— У тебе є сестра? — запитала вона через якийсь час.
— Був брат, — сказав Неджа. — Менший брат. Помер, коли ми були ще малими.
— О, — Жинь не знала, що на це сказати. — Співчуваю.
Неджа підтягнувся, щоб сісти.
— Коли чимей кричала на мене, це було ніби… ніби я знову винен.
Жинь важко зглитнула.
— Коли я вбила її, це здавалося вбивством.
Неджа пильно глянув на неї.
— Ким вона стала для тебе?
Жинь не відповіла.
На базу вони брели разом у повній тиші, зрідка визираючи з-за рогу в темряві, щоб переконатися, що за ними не стежать. Робили це радше за звичкою, ніж із потреби. Жинь припускала, що якийсь час у тій частині міста солдатів Федерації не буде.
Коли вони дісталися перехрестя, яке розділяло помешкання Цике та базу Сьомого підрозділу, Неджа зупинився й повернувся до Жинь обличчям.
Її серце здригнулося.
Тієї миті він був таким вродливим, стояв на дорозі саме в тому місці, де промінь місячного сяйва падав йому на обличчя, підсвічуючи один бік і відкидаючи довгі тіні на іншому.
Неджа був немовби з глазурованої порцеляни, рідкісного скла. Точне відтворення людини в скульптурі, а не власне людина. «Він не може бути справжнім», — подумалося їй. Хлопець із плоті й крові не міг бути таким болісно прекрасним і бездоганним, без жодної вади.
— Отже. Про те, що сталося раніше, — сказав він.
Жинь міцно схрестила руки на грудях.
— Не час на те.
Неджа невесело засміявся:
— Ми на війні. Часу на те ніколи не буде.
— Неджа…
Він поклав свою руку на її.
— Я просто хотів вибачитися.
— Не треба…
— Ні, треба. Я поводився з тобою як справжній придурок. І не мав права так говорити про твого командира. Вибач.
— Вибачаю, — обережно сказала вона й відчула, що саме це й мала на увазі.
Алтань чекав її повернення у своєму штабі. Він відчинив двері ще до того, як вона постукала.
— Ти її вбила?
— Вбила, — підтвердила Жинь. Вона зглитнула, її серце досі калатало. — Пане.
Він коротко кивнув.
— Добре.
Вони якусь мить мовчки дивились одне на одного. На Алтаня падала тінь від дверей. Жинь не бачила його обличчя і тільки рада була цьому. Зараз їй було б не до снаги дивитися на нього. Вона не змогла б дивитися на нього й не бачити, як його обличчя горить, ламається під її руками, перетворюється на пульсуюче місиво плоті, крові та жил.
Усі думки про Неджу вилетіли з голови. Хіба ж зараз це має значення?
Вона щойно вбила Алтаня.
Що це означає? Про що свідчить? Чимей вважала, що вона не здатна вбити Алтаня, а вона все одно вбила?
Якщо вона змогла зробити це, то чого не змогла б?
Кого не змогла б убити?
Можливо, це й була лють, необхідна, щоб легко прикликати Фенікса, як завжди робив Алтань. Не просто лють, не просто страх, а глибока, пекуча образа, роздмухана особливо жорстокою кривдою.
Можливо, вона врешті чогось таки навчилася.
— Ще щось? — запитав Алтань.
Він ступив крок до неї. Вона відступила назад. Мабуть, він це помітив, але все одно підійшов ближче.
— Ти щось хотіла мені сказати?
— Ні, пане, — прошепотіла вона. — Нічого.
Роздiл 18
— Береги річки чисті, — доповіла Жинь. — Є незначні сліди активності в північно-західному кутку, але нічого такого, чого ми ще не бачили. Можливо, просто транспортування нових припасів у віддалений кінець табору. Сумніваюся, що вони спробують сьогодні.
— Добре, — сказав Алтань.
Він позначив точку на мапі, а потім відклав пензля. Потер скроні й завмер, немовби забув, що хотів сказати.
Жинь обсмикувала рукав.
Вони не тренувалися разом декілька тижнів. Але це й на краще. Тепер часу на тренування не було. Після місяців в облозі становище нікарців у Кхурдалайні було жахливим. Навіть із додатковим підкріпленням від Сьомого підрозділу портове місто опинилося небезпечно близько до поразки. За три дні до того П’ятий підрозділ утратив важливе містечко в передмісті Кхурдалайна, яке виконувало роль транспортного центру, і тепер більшість південної частини опинилася відкритою для Федерації.
Окрім цього, вони також утратили чималу частку ввезених припасів, і це змусило армію перейти на ще скромніші пайки. Зараз вони виживали на рисовій каші й бататі. Бадзі заявив, що після війни ніколи не торкнеться цих двох страв. Частіше доводилося розжовувати жмені сухого рису, аніж отримувати готові страви в їдальні.
Передові загони Дзюня повільно відступали й під час відступу зазнавали серйозних втрат. Федерація зводила на березі річки одну фортецю за одною. Вода в затоці цілими днями червоніла, і Дзюнь був змушений відправити людей із діжками по воду, у якій би не плавали гнилі трупи.