— Я тобі нічого не скажу, — глузував далі полонений.
— Скажеш, — промовив Алтань. Його голос різко, гостро контрастував із попереднім криком. — Ти знаєш, що таке спірлійці?
Полонений звів брови докупи, спантеличений.
— Що?
— Звісно, знаєш, — м’яко сказав Алтань. Його голос перейшов у низьке оксамитове мурчання. — Звісно, ти чув розповіді про нас. Звісно, острів не забули. Мабуть, ти був ще дитиною, коли твій народ винищив Спір, адже так? А ти знав, що він зробив за одну ніч? Убив усіх до одного чоловіків, жінок і дітей.
На скронях полоненого намистинами виступив піт, стікав униз і змішувався зі свіжими цівками крові. Алтань клацнув пальцями перед очима полоненого.
— Бачиш це? Бачиш мої пальці? Так або ні.
— Так, — сипло озвався полонений.
Алтань нахилив голову.
— Кажуть, твій народ боявся спірлійців. Саме тому генерали наказали, щоб жодна спірлійська дитина не вижила, адже боялися того, ким ми могли стати. А знаєш чому?
Полонений невиразно дивився поперед себе.
Алтань знову клацнув. На великому і вказівному пальцях спалахнуло полум’я.
— Ось чому, — сказав він.
У полоненого від страху очі на лоба ледь не полізли.
Алтань підніс руку до його обличчя так, щоб язики полум’я загрозливо лизали пухирі, залишені газом.
— Я палитиму тебе шматок за шматком, — сказав Алтань так м’яко, як міг би звертатися до коханої. — Почну зі стоп. Годуватиму тебе однією порцією болю за раз, щоб ти не втрачав свідомості. Твої рани припікатимуться, щойно з’явившись, тож від втрати крові ти не помреш. Коли стопи обгорять, повністю почорніють, я перейду до пальців на руках. А потім відламуватиму їх один за одним. Я нанижу ці обгорілі обрубки на нитку й повішу тобі на шию. А коли завершу з кінцівками, то перейду до яєчок. Я пектиму їх так повільно, що ти збожеволієш від болю. А потім ти заспіваєш.
Очі полоненого нестямно смикалися, але він усе одно похитав головою.
Голос Алтаня ще дужче пом’якшав.
— Усе не обов’язково мусить бути саме так. Твій підрозділ лишив тебе нам. Ти йому нічого не винен, — його голос звучав заспокійливо та гіпнотично, майже лагідно. — Інші хочуть твоєї смерті, ти знаєш. Публічної страти перед цивільними. Вони розірвуть тебе. Око за око, — Алтанів голос був таким приємним. Алтань міг бути таким вродливим, таким харизматичним, коли хотів. — Але я не такий, як інші. Я розсудливий. Я не хочу шкодити тобі. Я хочу лише співпраці.
Солдатове горло смикнулося. Він ковзнув поглядом по обличчю Алтаня, безнадійно заплутався, намагаючись зчитати його вираз, і не міг дійти бодай якогось висновку. Алтань носив дві маски, удавав дві суперечливі сутності, і полонений не знав, чого очікувати чи якій із них догоджати.
— Розкажи — і я зможу тебе звільнити, — люб’язно сказав Алтань. — Розкажи — і я тебе відпущу.
Полонений продовжував мовчати.
— Ні? — Алтань допитливо зазирав в обличчя полоненого. — Ну гаразд.
Його полум’я розгорілося вдвічі сильніше, пострілюючи іскрами.
Полонений пронизливо заверещав:
— Голінь Ніїс!
Алтань продовжував тримати полум’я загрозливо близько до очей полоненого.
— Поясни.
— Кхурдалайн узагалі був нам не потрібний, — випалив полонений. — Метою завжди був Ґолінь Ніїс. Щойно почалася ця війна, ви стягли найкращі підрозділи на узбережжя. Ідіоти. Ми ніколи навіть не хотіли брати це пляжне місто.
— Але флот, — сказав Алтань. — Кхурдалайн був вашим входом для всіх наступів. Вам не вдасться дістатися до Ґолінь Ніїс, обминувши Кхурдалайн.
— Був ще один флот, — просичав полонений. — Було багато флотів, які пливли на південь від цього жалюгідного міста. Вони знайшли перехід через гори. Бідолашні ідіоти, невже ви думаєте, що змогли б розгадати цей план? Вони прямують просто до Ґолінь Ніїс. Ваша столиця воєнного часу згорить, наші Збройні сили перетнуть серце вашої країни, а ви так само стирчатимете тут, тримаючись за жалюгідну відмазку оборони цього міста.
Алтань відсмикнув руку. Жинь інстинктивно відступила назад, очікуючи, що він знову вдарить.
Але Алтань лише погасив полум’я й поблажливо поплескав полоненого по голові.
— Хороший хлопчик, — тихо прошепотів він. — Дякую.
Він кивнув Жинь та Чаґханю, показуючи, що вони йдуть.
— Зачекай, — квапливо сказав полонений. — Ти ж сказав, що відпустиш мене.
Алтань підняв обличчя до стелі й зітхнув. Тонка цівка поту збігла від кістки під вухом на шию.
— Звісно, — промовив він. — Я тебе відпущу.
Він схопився рукою за шию полоненого. Бризнула кров.
На обличчі полоненого з’явився вражений вираз. Він видав останній зляканий, здавлений зойк. А потім його очі заплющилися й голова впала вперед. Повітря наповнив запах печеного м’яса та паленої крові.
Жинь відчула, як у горлі підіймається жовч. Минуло немало часу, доки вона згадала, як дихати.
Алтань підвівся. Вени на його шиї виступили у тьмяному світлі. Він глибоко вдихнув, а потім повільно видихнув, немовби курець опіуму, немовби людина, яка щойно заповнила легені наркотиком. Він повернувся до них. Його очі світилися в темряві яскраво-червоним.
— Гаразд, — звернувся він до свого лейтенанта. — Ти мав рацію.
Упродовж усього допиту Чаґхань навіть не поворухнувся.
— Я рідко помиляюся, — сказав Чаґхань.
Частина 3
Роздiл 21
Бадзі голосно скрикнув, здригнувся й витягнув шию кудись далеко вбік. Спокійне вранішнє повітря розітнув тріск. У річковому сампані не вистачало місця, щоб лягти, тож спати доводилося короткими, уривчастими набігами, скрутившись у незручних позах, від яких кінцівки хапали судоми. Десь хвилину він затуманено кліпав, а потім потягнувся на вузькому човні й штовхнув ногу Жинь.
— Тепер я можу постояти на варті.
— Усе гаразд, — сказала Жинь.
Вона сиділа, сховавши руки під пахви, трохи нахилившись уперед, щоб покласти голову на коліна. Байдуже дивилася на воду.
— Тобі справді треба трохи поспати.
— Не можу.
— Спробуй.
— Пробувала, — коротко сказала Жинь.
Жинь не могла заглушити в голові голосу Талву. Вона лише раз чула Гексаграму, але навряд чи змогла б забути бодай слово. Усе крутилося в голові. І хоч скільки разів вона поверталася до цього, не могла розтлумачити так, щоб не лишалося відчуття благоговійного жаху.
«Охоплений вогнем і смертю… немовби горить, немовби помирає, суб’єкт у сльозах пливе за течією… за велику радість стинати голови ворогам…»
Раніше вона вважала ворожіння непевною наукою, туманною, приблизною, якщо взагалі значущою. Але слова Талву були якими завгодно, але не туманними. У Голінь Ніїс — лише одна доля.
«Ти викинула двадцять шосту Гексаграму. Сітку». Чаґхань сказав, що сітка означає вготовану пастку. А якщо це вготована пастка для Ґолінь Ніїс? Вона вже спрацювала чи вони прямують просто назустріч власній смерті?
— Ти замордуєш себе. Від хвилювання ці човни швидше не пливтимуть. — Бадзі схиляв голову набік, аж доки не почув ще один хрускіт, що дарував задоволення. — І мертві від нього також не воскреснуть.
Вони прямували вгору річкою Ґолінь, долаючи за смішний час відстань, на яку знадобилися б місяці на конях. Аратша штовхав їх річкою з шаленою швидкістю. Але однаково, щоб дістатися до розлогої дельти, де збудували Ґолінь Ніїс, їм потрібен був тиждень.
Жинь підняла очі, щоб глянути на човен попереду всіх — там сидів Алтань. Він плив із Чаґханем. Схиливши голови один до одного, вони, як завжди, щось стишено обговорювали. І так — ще відколи Цике покинули Кхурдалайн. Може, Чаґхань і Цара — якірні близнюки, але справжню прив’язаність Чаґхань відчуває до Алтаня.
— Чому командиром не став Чаґхань? — запитала вона.
Схоже, її запитання неабияк спантеличило Бадзі.
— Це ти про що?
— Я не розумію, чому Чаґхань кориться Алтаню, — сказала вона.
Зіткнувшись із Жінкою, він назвав себе наймогутнішим шаманом усіх часів. І вона в цьому не сумнівалася. Чаґхань мандрував у світі духів так, немовби там йому й місце, немовби й сам бог. Цике не вагаючись сперечалися з Алтанем, але вона ніколи не бачила, щоб хтось посмів суперечити Чаґханю. Алтаню вони були віддані, а Чаґханя боялися.