За весь час єдиними живими створіннями, яких вони зустріли, були собаки, неприродно розжирілі від пожирання трупів. Собаки та ще грифи.
— Накази? — нарешті запитав Унеґень в Алтаня.
Усі як один глянули на свого командира.
Відколи вони проминули міські ворота, Алтань не вимовив ані слова. Його шкіра набула примарного сірого відтінку. Можливо, він нездужав. Він дуже пітнів, ліва рука тремтіла. Коли вони дійшли до ще однієї купи обвуглених трупів, Алтань забився в конвульсіях, упав на коліна й не міг іти далі.
Для Алтаня це був не перший геноцид.
«Повторення Спіру», — подумалося Жинь. Мабуть, Алтань уявляє різанину на Спірі, уявляє, як його народ вирізали за одну ніч, немов худобу.
Минуло багато часу, доки Чаґхань нарешті простягнув до Алтаня руку.
Алтань схопився за неї й підвівся. Він зглитнув, заплющив очі. На його обличчя цікавим маревом знову ковзнула маска відокремленості, немовби поверхневий фасад байдужості, замикаючи всередині будь-яку вразливість.
— Розійтися, — наказав Алтань. Його голос звучав неможливо рівно. — Знайти тих, хто вижив.
Оточені смертю, останнє, чого вони хотіли, це розійтися.
Суні розкрив було рота, щоб заперечити.
— Але Федерація…
— Федерації тут немає. Вони пішли далі вглиб країни ще тиждень тому. Загинули наші люди. Знайдіть мені тих, хто вижив.
Біля Південних воріт вони знайшли свідчення останньої відчайдушної битви. Хто переміг, було очевидно. З трупами Міліції повелися так само вишукано, як і з цивільними. Тіла розмістили посеред площі акуратними невеликими купами, ретельно склавши їх одне на одне.
Жинь побачила на землі розірваний, обпалений та заляпаний кров’ю прапор Міліції. Руку прапороносцю відтяли по зап’ясток, а решта тіла, з порожніми, незрячими очима, лежала за півтора-два метри.
На прапорі було зображено Червоного Імператора з драконом, символом Нікарської імперії. У нижньому лівому кутку давньонікарським письмом був вишитий номер другий. Це був знак розрізнення Другого підрозділу.
Серце Жинь здригнулося.
Підрозділ Кітая.
Жинь опустилася навколішки й торкнулася прапора. Позаду купи трупів почувся гавкіт. Вона підняла погляд за мить до того, як на неї кинувся темношерстий блохастий дворняга. Завбільшки з невеликого вовка. Його черево лиховісно округлилося, немовби він цілісінькі дні бенкетував.
Собака промчав повз Жинь до трупа прапороносця, з надією принюхуючись.
Жинь спостерігала, як він бігає навколо, бризкає слиною, і щось у ній перемкнуло.
— Забирайся! — закричала вона, копнувши собаку.
Будь-яка сінеґардська тварина нажахано втекла б. Але цей собака втратив будь-який страх перед людиною. Він надто довго жив серед соковитої бійні. Можливо, припустила вона, він надто близько підійшов до смерті. Можливо, вважав, що свіже м’ясо смакуватиме краще за зотлілу плоть.
Собака загарчав і кинувся на неї.
Неабияка вага собаки виявилася для Жинь несподіванкою. Він звалив її на землю. З роззявленої щелепи капала слина, немовби собака прагнув учепитися їй в артерію, але Жинь, обороняючись, підняла руки. Пес учепився зубами їй у ліве передпліччя. Жинь голосно закричала, але собака не відпустив. Правою рукою вона дотяглася до меча, витягла його з піхов і штовхнула вгору.
Її меч упився собаці під ребра. Його щелепи розтиснулися.
Вона вдарила знову. Собака скотився з неї.
Жинь стрибнула на ноги й опустила меча, проштрикуючи собаці бік. Тепер пес забився в смертельних судомах. Вона знову вдарила його, цього разу в шию. Струмінь крові бризнув угору, зрошуючи обличчя Жинь теплою вогкістю. Тепер вона скористалася мечем як кинджалом, опускаючи руку знову і знову, просто, щоб відчути як кістки та м’язи поступаються металу, просто щоб нашкодити й щось зламати…
— Жинь!
Хтось схопив її за руку, у якій вона тримала меч. Жинь обернулася, але Суні завів їй руки за спину і тримав так міцно, що вона й ворухнутися не могла, аж доки схлипування не стихли.
— Тобі пощастило, що це не робоча рука, — сказав Енькі. — Спостерігай за раною тиждень. Покажеш мені, якщо відчуєш неприємний запах.
Жинь зігнула руку. Енькі туго затягнув собачий укус бинтом, просоченим припаркою, від якої тхнуло так, немовби Жинь устромила руку в гніздо шершнів.
— Це заради твого ж добра, — запевнив її Енькі, коли вона скривилася. — Щоб не допустити інфекції. Ще не вистачало, щоб у тебе піна пішла від сказу.
— Гадаю, мені сподобалося б сходити піною від сказу, — сказала Жинь. — Я б хотіла втратити глузд. Думаю, так я була б щасливішою.
— Не говори так, — суворо наказав Енькі. — У тебе є обов’язок.
Але чи й справді була якась користь від того, чим вони займалися? Чи, може, Цике втішалися тим, що, знайшовши вцілілих, могли спокутувати ту просту істину, що вони спізнилися?
Жинь повернулася до свого невеселого завдання, прочісуючи порожні вулиці, нишпорячи в завалах, обшукуючи будинки з зірваними дверима. Після годин пошуків вона вже й не сподівалася знайти Кітая живим і почала сподіватися, що під час патрулювання не знайде його труп, бо побачити його оббілованого, розчленованого, втиснутого в тачку з купою інших трупів, наполовину спаленого, було б гіршим, ніж узагалі не знайти.
У заціпенінні Жинь блукала вулицями Ґолінь Ніїс, намагаючись водночас і бачити, і не бачити. З часом вона усвідомила, що стала нечутливою до смороду, а врешті й вигляд тіл став уже не шоком, а лише ще однією низкою облич, серед яких вона шукала знайоме.
Жинь постійно кликала Кітая на ім’я. Вона вигукувала його щоразу, коли бачила бодай натяк на рух, будь-що, що могло бути живим: кота, який зникав, кинувшись далі вулицею, зграю воронів, які несподівано здіймалися в небо, вражені поверненням людей, не мертвих і не при смерті. Жинь вигукувала те ім’я не один день.
А потім десь із руїн, так звіддаля, що Жинь це здалося відлунням, вона немовби почула у відповідь своє ім’я.
— Пам’ятаєш, якось я сказав, що Випробування не кращі за Спірлійську різанину? — запитав Кітай. — Я помилявся. Оце не краще за Спір. Іще гірше.
Це було зовсім не смішно, і ніхто з них не засміявся.
Від ридань у Жинь пересохли очі й дряпало в горлі. Вона годинами не відпускала Кітаєву руку, міцно стискала долоню. Вони сиділи пліч-о-пліч у нашвидкуруч спорудженому прихистку за пів милі від міста — лише сюди можна було втекти від смороду смерті, який наскрізь просочив Ґолінь Ніїс. Те, що Кітай вижив, було не меншим за диво. Він та невеликий гурт солдатів багато днів переховувалися під тілами вбитих товаришів по службі, надто налякані, щоб виходити, бо ж патрулі Федерації могли повернутися.
Коли їм здалося, що випала нагода вислизнути з полів смерті, вони сховалися в руїнах східної частини міста. Прибрали двері в підвал і заповнили простір цеглою, щоби ззовні все скидалося на стіну. Ось чому Цике не побачили їх, коли вперше прочісували місто.
З усього ескадрону Кітая вижила лише жменька солдатів. Він не знав, чи в місті ще є вцілілі.
— Ти бачила Неджу? — нарешті запитав Кітай. — Я чув, що його відправили в Кхурдалайн.
Жинь розкрила рота, щоб відповісти, але відчула, як від перенісся до очей розійшлося жахливе поколювання, а потім вона захлинулася важкими нестямними схлипами й не змогла вимовити ані слова.
Кітай нічого не сказав, лише простягнув руки в безмовному співчутті. Жинь упала в них. Абсурдно, що це він мав її заспокоювати, що це вона плакала після всього, що довелося пережити Кітаю. Але Кітай заціпенів, для Кітая страждання стало нормою, і він уже не міг тужити дужче, ніж уже тужив. Він ще тримав Жинь, коли в їхній намет пірнула Цара.
— Ти Чень Кітай? — насправді вона не запитувала, їй просто треба було щось сказати, щоб порушити тишу.
— Так.
— Ти був із Другим підрозділом, коли… — Цара не договорила.
Кітай кивнув.
— Треба, щоб ти коротко переповів усе нам. Іти можеш?
Під відкритим небом перед мовчазною аудиторією, яка складалася з Алтаня та близнюків, Кітай, затинаючись, розповів про різанину в Ґолінь Ніїс.
— Оборона міста була приречена від початку, — сказав він. — Ми думали, що маємо в запасі декілька тижнів. Але навіть якби ви дали нам місяці, трапилося б те саме.