Ґолінь Ніїс обороняли спільними силами Другого, Дев’ятого та Одинадцятого підрозділів. Більша чисельність не означала більшої військової потужності. Можливо, між солдатами з різних провінцій панувала менша злагодженість та спільна мета, аніж у Кхурдалайні. Командири поводилися так, немовби були суперниками, параноїками, які нікому не довіряли й не бажали ділитися розвідданими.
— Ірдзях знову і знову благав Воєначальників відкласти розбіжності поглядів. Але так і не зміг їх напоумити, — Кітай зглитнув. — Перші дві сутички пройшли погано. Нас застали зненацька. Вони оточили місто з південного сходу. Ми не очікували їх так рано. Не думали, що вони знайдуть перехід через гори. Але вони прийшли вночі і вони… вони захопили в полон Ірдзяха. А потім живцем оббілували його на міській стіні, щоб усі бачили. Це зламало наш опір. Більшість солдатів захотіли втекти. Після смерті Ірдзяха Дев’ятий та Одинадцятий масово здалися. Я не звинувачую. Їх було менше, і вони вважали, що відбудуться легшим, якщо не опиратимуться. Подумали, що стати полоненими краще, ніж померти…
Кітай шалено тремтів.
— Вони так помилялися… Генерал Федерації прийняв їхню капітуляцію зі звичним етикетом. Конфіскував зброю, зігнав солдатів у табори для полонених. Наступного ранку їх вивели на гору та стяли голови. Після цього чимало солдатів із Другого дезертирували. Дехто з нас лишився битися. Це було марно, але… краще, ніж здатися. Ми не могли знеславити Ірдзяха.
— Зажди-но, — перебив його Чаґхань. — Вони захопили Імператрицю?
— Імператриця втекла, — сказав Кітай. — Узяла двадцятеро своїх охоронців і потайки вибралася з міста наступної ночі після смерті Ірдзяха.
Цара й Чаґхань синхронно зойкнули з недовірою, але Кітай обачно похитав головою.
— Хіба її можна звинувачувати? Або так, або дозволити тим чудовиськам дістатися до неї — і хто знає, що вони з нею зробили б…
Чаґханя це не переконало.
— Жалюгідно, — сплюнув він.
І Жинь погодилася. Думка про те, що Імператриця втекла з міста, коли її людей палили, вбивали, шматували, ґвалтували, суперечила всьому, чого Жинь учили про війну. Генерал не покидає своїх солдатів. Імператриця не покидає свого народу.
І знову справдилися слова Талву.
«Лідер покидає свій народ. Правитель починає кампанію. Комусь за велику радість стинати голови ворогам. Злу це властиво».
Чи можна було якось інакше тлумачити Гексаграму, побачивши на власні очі наслідки руйнацій? Жинь мордувала себе словами Талву, намагаючись скласти їх так, щоб вони не вказували на різанину в Ґолінь Ніїс, але вона обманювала себе. Талву сказала їм, чого саме чекати.
Мабуть, вона знала, що коли Імператриця покинула нікарців, усе й справді було втрачено.
Але Ґолінь Ніїс покинула не лише Імператриця. Уся армія здала місто. Так чи інакше, а за тиждень Ґолінь Ніїс піднесли Федерації на таці — і все півмільйонне населення опинилося в милості загарбників.
І як виявилося, милістю тут і не пахло. Натомість Федерація просто хотіла витиснути з Ґолінь Ніїс усі ресурси, які могла знайти, готуючись до далекого походу вглиб країни. Вони грабували ринок, обшукували житлові приміщення й вимагали, щоб родини принесли свої запаси рису та зерна. Усе, чого не можна було завантажити на вози з припасами, палили або лишали гнити.
А потім вони взялися за людей.
— Вони вирішили, що стинати голови — це занадто довго, а тому вдалися до дієвіших способів убивства, — сказав Кітай. — Почали з газу. Насправді ви вже, мабуть, про це знаєте, є в них така штука, ця зброя, яка випускає жовто-зелений туман…
— Знаю, — перебив Алтань. — Те саме ми бачили в Кхурдалайні.
— За одну ніч вони винищили майже весь Другий підрозділ, — сказав Кітай. — Дехто з нас піднявся на останню сходинку неподалік Південних воріт. Коли газ розвіявся, не лишилося нічого живого. Згодом я повернувся, щоб знайти вцілілих. Спочатку не знав, чого шукати. Повсюди бачив лише тварин. Мишей, щурів, різноманітних гризунів. Їх було багато. Вони повилазили з нір на смерть. Коли Міліції не стало, між солдатами й цивільними вже ніщо не стояло. Федерація розважалася. Вони перетворили це на спорт. Підкидали немовлят у повітря, щоб перевірити, чи встигнуть розрубати їх навпіл у польоті. Змагалися в тому, скільки цивільних зможуть зібрати та стяти їм голови за одну годину. Наввипередки складали тіла на купи, — голос Кітая надломився. — Можна води?
Не вимовивши ані слова, Цара простягнула йому свою флягу.
— Як муґенці стали такими? — замислено запитав Чаґхань. — Що ви зробили такого, щоб вони настільки вас зненавиділи?
— Нічого ми не робили, — сказав Алтань. Жинь помітила, що в нього знову затремтіла ліва рука. — Так солдатів Федерації тренують. Коли віриш, що твоє життя важить не більше, ніж користь, яку ти можеш принести своєму Імператору, то життя ворогів важить ще менше.
— Солдати Федерації нічого не відчувають, — погодився Кітай. — Вони не вважають себе людьми. Вони частина механізму. І роблять те, що їм накажуть, а радіють, лише завдаючи страждань іншим людям. У них відсутнє логічне мислення. Не варто й намагатися їх зрозуміти. Вони звикли плодити таке жахливе зло, що їх і людьми називати важко, — голос Кітая тремтів. — Коли вони вирізали мій загін, я глянув одному у вічі. Думав, що зможу змусити його побачити в мені рівного. Особу, а не просто супротивника. Коли він глянув на мене, я зрозумів, що взагалі не можу знайти з ним зв’язку. У тих очах не було нічого людського.
Щойно вцілілі усвідомили, що прибула Міліція, то почали виходити зі своїх хованок невеличкими стражденними групами.
Ті поодинокі вцілілі в Ґолінь Ніїс були глибоко в місті, ховалися в замаскованих прихистках, як і Кітай, або ж у нашвидкуруч зведених в’язницях, де їх забули, коли солдати Федерації вирішили продовжити похід углиб країни. Знайшовши дві чи три такі схованки, Алтань наказав усім — Цике й цивільним — ретельно обшукати місто.
Ніхто не оскаржував наказу. Жинь підозрювала, що всі розуміли, як страшно вмирати на самоті, прикутим до стін, коли поневолювачі давно пішли.
— Мабуть, це вперше ми рятуємо людей, — сказав Бадзі. — Приємне відчуття.
Сам Алтань очолив загін, якому дісталося майже нездійсненне завдання: позбутися трупів. Він заявив, що це пересторога проти гниття та поширення захворювань, але Жинь підозрювала, що основна причина крилася в тому, що він хотів улаштувати їм гідний похорон, а ще тому, що в місті він міг мало що зробити.
У них не було часу копати братські могили в необхідному масштабі, доки сморід зотлілої плоті не став би нестерпним. А тому складали трупи у великі погребні багаття, величезні ватри з тіл, які горіли постійно. З міста трупів Ґолінь Ніїс перетворився на місто праху.
Але сама кількість загиблих вражала. Спалені Алтанем трупи заледве зменшили купи тліючих тіл по всьому місту. Жинь сумнівалася, що місто й справді можна очистити, не спаливши його дотла.
Зрештою, може, саме так їм і доведеться вчинити. Але поки ще жевріла надія знайти вцілілих.
Жинь була за стінами міста, намагаючись знайти джерело свіжої води, не зіпсоване кров’ю, аж раптом Кітай відтягнув її вбік і розповів, що вони знайшли Венку. Її тримали в «будинку релаксації», і ймовірно це була єдина причина, чому Федерація лишила живою солдата підрозділу. Кітай не вдавався в подробиці, що таке «будинок релаксації», але це було й не потрібно.
Жинь заледве впізнала Венку, коли того вечора зайшла побачитися з нею. Її гарне волосся коротко обстригли, немовби хтось відтяв його ножем. Сповнені життя очі тепер були порожніми й скляними. Обидві руки зламані в зап’ястках. Вона носила їх на підв’язках. Жинь побачила кут, під яким Венці викрутили руки і зрозуміла, що був лише один спосіб, як це можна зробити.
Коли Жинь увійшла до кімнати, Венка заледве ворухнулася. Лише коли Жинь зачинила двері, відступила назад.
— Привіт, — стиха промовила Жинь.
Венка байдуже підняла очі й нічого не сказала.