— Я подумала, тобі захочеться з кимось поговорити, — сказала Жинь, хоча слова прозвучали порожньо й недоречно.
Венка глянула на неї.
Жинь забракло слів. Вона не могла вигадати запитання, яке не здавалося б беззмістовним. «З тобою все гаразд?» Звісно ж, із Венкою не все гаразд. «Як тобі вдалося вижити?» Завдяки жіночому тілу. «Що з тобою трапилось?» Але Жинь уже це знала.
— Ти знала, що вони називали нас громадськими туалетами? — несподівано запитала Венка.
Жинь зупинилася за два кроки від дверей. Її осяяло розуміння, кров застигла в жилах.
— Що?
— Вони думали, що я не розумію муґенської, — сказала Венка зі страшною спробою засміятися. — Ось як вони мене називали, коли були в мені.
— Венко…
— Ти знаєш, який це біль? Вони були в мені, вони були в мені годинами й не зупинялися. Я непритомніла знову і знову, але щоразу, коли приходила до тями, вони продовжували, на мені був щоразу інший чоловік, чи, може, той самий… через якийсь час усі вони стали однаковими. Це був нічний кошмар, і я не могла прокинутися.
У роті в Жинь з’явився жовчний присмак.
— Мені шкода… — спробувала вона, але схоже, Венка її не чула.
— Але зі мною обійшлися не найгірше, — сказала Венка. — Я відбивалася. Я була проблемною. Тож мене лишили наостанок. Спершу хотіли мене зламати. Вони змушували мене дивитися. Я бачила, як жінкам випускали нутрощі. Бачила, як солдати відрізали їм груди. Бачила, як прибивали живих жінок до стіни цвяхами. Бачила, як калічили дівчат, коли втомлювалися від їхніх матерів. Якщо їхні вагіни були замалі, вони розрізали їх, щоб було легше ґвалтувати, — голос Венки повищав. — У будинку з нами була й вагітна жінка. На восьмому місяці. Восьмому. Спочатку солдати лишили її живою, щоб вона дбала про нас. Мила. Годувала. Вона була єдиним добрим обличчям у тому будинку. Вони не торкалися її, бо вона була вагітна, спочатку не торкалися. А потім якось генерал вирішив, що з нього вдосталь інших дівчат. І прийшов по неї. Ти думаєш, що до того часу вона вже чогось навчилася, бо ж бачила, що солдати робили з нами. Думаєш, що вона знала, що не було сенсу опиратися.
Жинь уже не хотіла слухати. Їй хотілося накрити голову руками й відгородитися від усього. Але Венка продовжувала, немовби почавши свою сповідь, уже не могла зупинитися.
— Вона відбивалася й волочилася. А потім ударила його. Генерал застогнав і схопив її за живіт. Не ножем. Пальцями. Нігтями. Він повалив її і рвав, рвав, — Венка відвернулася. — І він витягнув нутрощі, кишківник, а потім нарешті дитину… і дитина ще рухалася. Ми все це бачили з коридору.
Жинь затамувала подих.
— Я була рада, — сказала Венка. — Рада, що вона померла до того, як генерал розірвав її дитя навпіл, як ми розриваємо апельсини. Під пов’язками Венка стиснула пальці, і їх зсудомило. — Він змусив мене прибрати.
— О боги. Венко. — Жинь не могла глянути їй у вічі. — Мені так прикро.
— Не жалій мене! — несподівано закричала Венка.
Вона ворухнулася, немовби намагалася дотягтися до руки Жинь, немовби забула про зламані зап’ястки. А потім підвелася й підійшла до Жинь так, що вони стояли лице до лиця, ніс до носа. На її обличчі застиг нестямний вираз, як того дня, коли вони билися на арені.
— Мені не потрібна твоя жалість. Мені треба, щоб ти вбила їх замість мене. Убий їх для мене, — просичала Венка. — Присягни. Присягни на крові, що спалиш їх.
— Венко, я не можу…
— Я знаю, що можеш, — голос Венки повищав. — Я чула, що про тебе говорили. Спали їх. Будь-якою ціною. Присягни життям. Присягни. Присягни заради мене.
Її очі були ніби розтрощене скло.
Жинь знадобилася вся її мужність, щоб просто зустрітися з нею поглядом.
— Присягаю.
Жинь вийшла з кімнати Венки й кинулася бігти.
Вона не могла дихати. Не могла говорити.
Їй потрібно побачити Алтаня.
Вона не знала, чому думала, що він дасть жадане полегшення, але з-поміж них усіх лише Алтань уже переживав подібне. Алтань був на Спірі, коли острів спалили, Алтань бачив, як убивали його народ… Звісно ж, Алтань міг сказати їй, що земля не зупинилася, що сонце так само сходитиме й сідатиме, що існування такого мерзенного зла, такої байдужості до людського життя не означає, що весь світ огорнула темрява. Звісно ж, Алтань міг сказати їй, що в них ще є за що боротися.
— У бібліотеці, — сказав їй Суні, вказуючи на давню на вигляд вежу за два квартали від міських воріт.
Двері до бібліотеки були зачинені. Ніхто не відгукнувся, коли Жинь постукала.
Жинь повільно повернула ручку й зазирнула.
У великій кімнаті було багато ламп, та жодної не засвітили. Єдиним джерелом світла були місячні промені, які пробивалися крізь високі скляні вікна. Кімнату наповнював густий солодкавий дим, він сколихнув у Жинь спогади — такий густий і насичений, що Жинь мало не закашлялася.
У кутку серед куп книжок, розвалившись, сидів Алтань. Він випростав ноги й байдуже схилив голову. Сорочки на ньому не було.
Жинь забракло повітря.
Його груди були хрест-навхрест вкриті шрамами. Чимало з них були нерівними бойовими ранами. А були дивовижно акуратні, симетричні й чисті, немов їх зумисне викарбували на шкірі.
У руці Алтань тримав люльку. Жинь побачила, як він підніс її до вуст і глибоко вдихнув, як багряні очі закотилися вгору. Він дозволив диму наповнити легені, а потім повільно видихнув із низьким задоволеним зітханням.
— Алтаню? — тихо промовила Жинь.
Схоже, спочатку він її навіть не почув. Жинь перетнула кімнату й повільно опустилася навколішки перед ним. Запах був до нудоти знайомим: опіумні зерна, солодкі, немовби зогнилі фрукти. Алтань відродив у ній спогади про Тікані, про живих трупів, які ховалися в наркотичних норах.
Нарешті Алтань глянув на неї. Його обличчя викривилося в блазенській байдужій посмішці, і навіть серед руїн Ґолінь Ніїс, навіть у цьому місті трупів Жинь подумала, що тієї миті бачити Алтаня таки було найстрашнішим видовищем.
Роздiл 22
— Ти знав? — запитала Жинь.
— Ми всі знали, — пробурмотів Жамса. Він обережно торкнувся її плеча, намагаючись утішити, але це не допомогло. — Він намагається приховувати це. Не дуже виходить.
Жинь застогнала і притиснулася чолом до колін. Вона заледве щось бачила крізь сльози. Тепер було боляче навіть дихати, здавалося, ніби її грудну клітку розтрощили, ніби відчай протиснувся крізь груди, придушуючи так, що вона заледве могла вдихнути.
Мабуть, це кінець. Їхня столиця воєнного часу впала, друзі загинули або ж розбиті, а Алтань…
— Чому? — заволала вона. — Хіба ж він не знає, що це робить із людиною?
— Знає, — Жамса опустив руку. Він переплів пальці й поклав руки на коліна. — Сумніваюся, що він може з цим щось удіяти.
Жинь знала, що так і є, але не могла змиритися. Вона знала жахіття опіумної залежності. Бачила клієнтуру Фанів — перспективні молоді вчені, успішні торгівці, талановиті люди, чиї життя зруйнували опіумні крихти. Вона бачила, як гордовиті чиновники за лічені місяці скочувалися низхідною спіраллю до зіщулених жебраків на вулицях, що просили грошей на нову дозу.
Але вона не могла примирити цих образів зі своїм командиром.
Алтань був невразливий. Алтань був найкращим майстром бойових мистецтв у країні. Алтань не… Алтань не міг бути…
— Він мав бути нашим командиром, — сипло озвалася вона. — Як він може битися, коли він… коли він у такому стані?
— Ми його прикриваємо, — тихо відповів Жамса. — Раніше цього ніколи не траплялося понад раз на місяць.
Усі ті випадки, коли від нього пахло димом. Коли його не було на місці й Жинь намагалася його знайти.
Алтань просто розвалювався у своєму штабі, вдихав і видихав, осклянілий, порожній та відсутній.
— Це огидно, — сказала вона. — Це… жалюгідно.
— Не кажи так, — різко випалив Жамса. Він стиснув пальці в кулак. — Візьми свої слова назад.
— Він наш командир! Він має перед нами обов’язки! Як він міг…
Але Жамса не дав їй договорити.