— Я не знаю, як Алтаню вдалося вижити на тому острові. Але я знаю, що з ним трапилося таке, що годі собі й уявити. Ще декілька місяців тому ти й гадки не мала, що спірлійка. А Алтань утратив усіх близьких за одну ніч. Тобі не знайомий такий біль. Нехай йому це потрібно. Нехай це слабкість. Я не засуджуватиму його. Не смію, бо не маю права. І ніхто з нас не має.
За два тижні прочісування завалів, походів у замкнені підвали та перетягування трупів Цике знайшли менш ніж тисячу вцілілих у місті, яке колись було домівкою для пів мільйона. Минуло надто багато днів. Вони втратили надію знайти ще когось.
Уперше від початку війни Цике не мали запланованих операцій.
— Чого ми тут чекаємо? — декілька разів на день запитував Бадзі.
— Наказів, — незмінно відповідала Цара.
Але наказів не надходило. Алтаня, як завжди, не було, іноді він пропадав цілими днями. А коли був, то не в тому стані, щоб віддавати накази. Чаґхань плавно перебрав командування на себе, доручаючи Цике буденні завдання. Більшості наказали стояти на варті. Усі розуміли, що ворог уже пішов углиб країни, щоб завершити почате, і що в Ґолінь Ніїс немає чого охороняти, окрім руїн, але все одно корилися.
Жинь сиділа на воротах, спираючись на спис, щоб не впасти, і дивилася на шлях до міста. Вона вартувала в сутінках, що теж непогано, бо ж заснути однаково не вдавалося, хоч як вона намагалася. Щоразу, коли Жинь заплющувала очі, бачила кров. Засохлу кров на вулицях. Кров у річці Ґолінь. Трупи на гаках. Немовлят у чанах.
Вона не могла навіть їсти. Звичайна їжа все одно мала трупний присмак. М’ясо в них було лише раз: Бадзі спіймав двох кроликів у гаю, оббілував і настромив на шпичку тушкуватися. Коли Жинь відчула запах, то кілька довгих хвилин ледь стримувала нудоту. Вона не могла відокремити плоть кроликів від обгорілої плоті тіл на площі. Не могла ввійти в Ґолінь Ніїс, не уявляючи смерті в момент страти. Не могла бачити сотні відрубаних голів на палях, не уявляючи солдата, який ішов поруч із шеренгою полонених на колінах, методично опускаючи меча знову і знову, немовби шинкував кукурудзу. Не могла проминути немовлят у могилах із чанів, не чуючи їхніх нестямних криків.
Щоразу її розум волав запитання, яке так і лишалося без відповіді: «Чому?»
Жорстокість не вкладалася в голові. Спрагу крові вона розуміла. Спрага крові була і її гріхом. Вона також губилася в бою, заходила далі, ніж було варто, шкодила іншим, коли не могла спинитися.
Але це… Така порочність, стільки абсолютно непотрібних убивств невинних, які не могли й пальцем ворухнути на свій захист… Цього вона осягнути не могла.
«Вони здалися, — хотілося кричати їй зниклому ворогу. — Вони склали зброю. Вони не становили вам загрози. Навіщо ви це зробили?»
Раціональне пояснення вислизало.
Бо відповідь не могла бути раціональною. Її не знайти у військовій стратегії. Це сталося не через нестачу їжі чи ризик заколоту або несподіваної відсічі. Це сталося просто тому, що одна раса вважала іншу непотрібною.
Федерація вирізала Ґолінь Ніїс із однієї простої причини: бо не вважала нікарців людьми. А якщо ваш супротивник не людина, а тарган, то яка різниця, скількох ви вбили? Яка різниця між тим, щоб задавити одну мураху й підпалити мурашник? Чому не можна відривати крила в комах задля власної розваги? Можливо, жук і відчуває біль, але хіба для вас це важливо?
Якщо ви жертва, то що такого змогли б сказати, щоб кат побачив у вас людину? Як змусити ворога взагалі вас побачити?
І навіщо пригноблювачам узагалі цим перейматися?
Війна — це про крайнощі. Або ми, або вони. Перемога або поразка. Серединного шляху не буває. Не буває милосердя. Не буває капітуляції.
Жинь усвідомила, що така ж логіка виправдала і знищення Спіру. Винищення цілої раси за одну ніч Федерація взагалі не вважала звірством. Лише необхідністю.
— Ти несповна розуму.
Жинь смикнула головою. Вона потонула в ще одному виснажливому заціпенінні. Двічі моргнула і вдивлялася в темряву, доки джерело голосу не змінилося з безформних тіней на дві впізнавані постаті.
Під воротами стояли Алтань і Чаґхань. Чаґхань міцно схрестив руки на грудях, а Алтань прихилився до стіни. З шаленим калатанням серця Жинь пірнула під низьку стіну, щоб вони не побачили її, якби раптом глянули вгору.
— А якби були не лише ми? — запитав Алтань низьким нетерплячим тоном. Жинь була вражена, Алтань здавався таким готовим, таким живим, яким не був багато днів. — Якби нас було більше?
— Не починай знову, — сказав Чаґхань.
— А якби були тисячі Цике, солдатів, таких могутніх, як ми з тобою, солдатів, які змогли б прикликати богів?
— Алтаню…
— А якби нам удалося підняти цілу армію шаманів?
У Жинь очі полізли на лоба. Армію?
Чаґхань видав якийсь непевний звук, схожий на сміх.
— І як ти збираєшся це зробити?
— Ти добре знаєш як, — відповів Алтань. — Ти знаєш, чому я відправив тебе до гори.
— Ти казав, що хочеш лише Хранителя Воріт, — у голосі Чаґханя зростала тривога. — Ти не казав, що хочеш звільнити усіх божевільних.
— Вони не божевільні…
— Вони взагалі не люди! Тепер вони напівбоги! Вони ніби блискавки, ніби урагани духовної сили. Якби я знав, що ти замислив, то не став би…
— Маячня, Чаґханю. Ти знав, що саме я замислив.
— Ми мали звільнити Хранителя Воріт разом, — Чаґхань говорив, немов поранений.
— І звільнимо. І всіх інших також. Фейленя. Хулейнінь. Усіх.
— Фейленя? Після того, що він спробував зробити? Ти не тямиш, про що говориш. Ти говориш про звірства.
— Звірства? — холодно запитав Алтань. — Ти бачив усі ці трупи й звинувачуєш у звірствах мене?
Чаґханів голос поступово вищав.
— Те, що зробили муґенці, — це людська жорстокість. Але самі люди здатні лише на такі руйнування. Істоти, замкнені в Чулуу Корікх, здатні на руйнації зовсім іншого масштабу.
Алтань вибухнув сміхом:
— У тебе що, очей немає? Ти не бачиш, що вони скоїли з Ґолінь Ніїс? Правитель мав би зробити все необхідне, щоб захистити свій народ. Я не буду Теардзою, Чаґханю. Я не дозволю їм перебити нас як собак.
Жинь почула якесь борсання. Ноги шаркали по сухому листі. Руки терлись об руки. Вони б’ються? Не сміючи навіть вдихнути, Жинь визирнула з-за стіни.
Чаґхань схопив Алтаня за комір обома руками й потягнув униз, щоб опинитися на одному рівні з ним. Алтань був на кільканадцять сантиметрів вищий за Чаґханя і міг легко вирватися, однак і пальцем не поворухнув, щоб захиститися.
Жинь із недовірою витріщилася на нього. Ніхто не поводився з Алтанем так.
— Це не повторення Спіру, — просичав Чаґхань. Його обличчя було так близько від Алтаневого, що їхні ніздрі майже торкалися. — Навіть Теардза не випустила свого бога, щоб урятувати один острів. А ти прирікаєш на смерть тисячі людей…
— Я намагаюся перемогти у війні…
— Заради чого? Роззирнися, Тренсиню! Ніхто не поплескає тебе по спині й не скаже, що ти молодець. Нікого не лишилося. Ця країна котиться під три чорти, й нікому нема до того діла…
— Імператриці є діло, — сказав Алтань. — Я відіслав сокола, і вона схвалила мій план…
— Кому є діло до того, що каже Імператриця? — закричав Чаґхань. Його руки шалено тремтіли. — До біса твою Імператрицю! Твоя Імператриця втекла!
— Вона одна з нас, — сказав Алтань. — І ти про це знаєш. Якщо з нами буде вона, якщо буде Хранитель Воріт, то ми зможемо очолити цю армію…
— Ніхто не зможе очолити цю армію. — Чаґхань відпустив Алтанів комір. — Ці люди в горі не схожі на тебе. Вони не схожі на Суні. Ти не зможеш їх контролювати, навіть не спробуєш. Я не дозволю.
Чаґхань підняв руки, щоби знову штовхнути Алтаня, але цього разу той їх перехопив, стиснув зап’ястки й легко опустив. І вже не дозволив їм піднятися.
— Невже ти справді віриш, що мене зупиниш?
— Річ не в тобі, — заперечив Чаґхань. — Річ у Спірі. Річ у твоїй помсті. Це все, на що здатні ви, спірлійці, ви ненавидите, спалюєте і знищуєте, не думаючи про наслідки. Теардза єдина з вас мала бодай якийсь глузд. Можливо, Федерація мала рацію щодо вас, можливо, й на краще, що вони спалили ваш острів…