— Та як ти смієш, — сказав Алтань. Він говорив так тихо, що Жинь втиснулася в стіну, немовби якимось чином могла стати ближче й переконатися, що все розчула правильно. Алтаневі пальці міцніше зімкнулися навколо зап’ястків Чаґханя. — Ти переступив межу.
— Я твій Провидець, — сказав Чаґхань. — Я даю тобі поради, бажаєш ти їх чути чи ні.
— Провидець не командує, — зауважив Алтань. — Провидець кориться. Невідданому лейтенанту біля мене не місце. Якщо ти мені не допоможеш, я відішлю тебе. Йди на північ. Йди до греблі. Візьми сестру і зроби все, як ми запланували.
— Алтаню, прислухайся до здорового глузду, — благав Чаґхань. — Не роби цього.
— Виконуй наказ, — різко сказав Алтань. — Іди або покинь Цике.
Жинь пірнула назад за стіну, серце їй шалено калатало в грудях.
Вона покинула свій пост, щойно почула, як Алтаневі кроки стихли на віддалі. Коли Жинь уже не змогла розгледіти з воріт його постать, вона кинулася вниз сходами й вибігла на відкритий шлях. Помітила Чаґханя та Цару — ті саме сідлали відпочилого коня.
— Рушаймо, — сказав Чаґхань сестрі, побачивши, що Жинь іде до них.
Однак Жинь вихопила віжки до того, як Цара змогла пришпорити коня.
— Куди ви? — запитала Жинь.
— Геть, — коротко відповів він. — Будь ласка, відпусти.
— Мені треба з тобою поговорити.
— Нам наказали поїхати.
— Я підслухала твою розмову з Алтанем.
Цара пробурмотіла щось своєю мовою.
Чаґхань сердито глянув на неї.
— Ти можеш хоч колись не пхати носа в чужі справи?
Жинь міцніше стиснула віжки.
— Про яку армію ви говорили? Чому ти не допоможеш йому?
Чаґхань примружив очі.
— Ти навіть не уявляєш, у що лізеш.
— То розкажи мені. Хто такий Фейлень? — голосно продовжила вона. — Хто така Хулейнінь? Що він мав на увазі, говорячи, що звільнить Хранителя Воріт?
— Алтань збирається вщент випалити Нікань. Я не нестиму за це відповідальності.
— Випалити вщент Нікань? — повторила Жинь. — Як…
— Твій командир з’їхав з глузду, — різко промовив Чаґхань. — Це все, що тобі треба знати. І знаєш, що найгірше? Гадаю, він уже давно це планував. Я був сліпий. Він хотів цього, відколи Федерація зайшла в Сінеґард.
— І ти просто так йому це дозволиш?
Чаґхань сахнувся, немовби від удару. Жинь боялася, що він висмикне віжки й поскаче геть, але Чаґхань просто сидів, ледь розтуливши вуста.
Жинь ще ніколи не бачила, щоб Чаґханю забракло слів. Це її налякало.
Вона не очікувала, що Чаґхань поступиться натиску. Чаґхань єдиний з-поміж усіх Цике ніколи не виказував і краплі страху перед своєю силою, якщо говорити про втрату контролю. Чаґхань тішився своїми вміннями. Він насолоджувався ними.
Що може бути настільки немислимим, щоб налякати навіть Чаґханя?
Не зводячи з Жинь очей, Чаґхань нахилився, схопив віжки й зіскочив із коня. Жинь відступила на два кроки, коли він підійшов. Чаґхань зупинився значно ближче від неї, аніж їй того хотілося. Він довго вивчав її, не кажучи ані слова.
— Ти розумієш, у чому джерело Алтаневої сили? — нарешті запитав він.
Жинь насупилася.
— Він спірлієць. Це очевидно.
— Пересічний спірлієць не мав і половини Алтаневої сили, — сказав Чаґхань. — Ти колись питала себе, чому з-поміж усіх спірлійців вижив лише Алтань? Чому йому дозволили жити, тоді як решту його племені спалили та розчленували?
Жинь похитала головою.
— Після Першої Макової війни Федерація стала одержимою твоїм народом, — сказав Чаґхань. — Ніяк не могли повірити, що їхні Збройні сили поступаються силою цій крихітній острівній нації. Це й розбурхало їхню цікавість до шаманізму. У Федерації ніколи не було шаманів. Федерація мусила дізнатися, звідки у спірлійців сили. Коли вони захопили провінцію Змії, то збудували навпроти острова дослідну базу й цілими десятиліттями між Маковими війнами викрадали спірлійців, експериментували з ними, намагаючись з’ясувати, що ж робить їх такими особливими. Алтань був одним із тих експериментів.
У Жинь у грудях усе стиснулося. Вона боялася того, що могла почути далі, але Чаґхань продовжив, його голос був таким спокійним та неемоційним, немовби він переказував уроки історії.
— Коли призахідники звільнили ту базу, Алтань уже провів у лабораторії половину свого життя. Учені Федерації щодня накачували його наркотиками, щоб тримати у спокої. Він був не єдиним спірлійцем, якого вони забрали, але єдиний вижив. Знаєш як?
Жинь похитала головою.
— Я…
Чаґхань безжально продовжив.
— Ти знала, що вони прив’язували його і змушували дивитися, як розрізають інших на частини, щоб з’ясувати, як усе це працює? З чого зроблені спірлійці? Федерація намірилася дізнатися. Ти знала, що вони тримали їх живими, доки це було можливо, навіть коли зрізали плоть із грудних кліток, щоб бачити, як рухаються їхні м’язи? Розбирали їх, немов кроликів.
— Він ніколи про це не розповідав, — прошепотіла Жинь.
— І не розповість, — сказав Чаґхань. — Алтаневі подобається страждати мовчки. Алтаневі подобається дозволяти своїй ненависті гноїтися, плекати її, поки це можливо. Тепер ти розумієш, у чому джерело його сили? Не в тому, що він спірлієць. Це аж ніяк не генетика. Алтань такий могутній тому, що ненавидить настільки глибоко й абсолютно, що ця ненависть поглинає кожну частину його буття. Ваш Фенікс — бог вогню, але ще він бог гніву. Помсти. Алтаневі не потрібен опіум, щоб прикликати Фенікса, бо Фенікс завжди живий у ньому. Ти запитала, чому я не зупиню його. Тепер ти розумієш. Не можна зупинити месника. Не можна напоумити божевільного. Мене лякає, що він може накоїти в прагненні помститися. А ще мене лякає, що він має рацію.
Коли Жинь знайшла Алтаня в тому самому кутку в давній бібліотеці, де й минулого разу, то нічого не сказала. Вона перетнула залиту місячним сяйвом кімнату й узяла люльку з його ослаблих пальців. Сіла, схрестивши ноги, прихилилася до полиць із давніми сувоями. А потім і собі зробила довгу затяжку. Ефект відчула не одразу, але коли відчула, замислилася, навіщо взагалі колись медитувала.
Тепер вона розуміла, чому Алтаню був потрібен опіум.
Не дивно, що він мав залежність. Лише коли він курив люльку, його не поглинали страждання, не мучили шрами, які вже ніколи не загояться. Легка затуманеність, спричинена димом, — єдиний час, коли він не відчував нічого, коли міг забути.
— Як ти? — пробурмотів Алтань.
— Я їх ненавиджу, — сказала вона. — Я так їх ненавиджу. Ненавиджу до болю. Ненавиджу їх кожною краплиною своєї крові. Кожною кісткою в тілі.
Алтань видихнув довгий струмінь диму. Він скидався радше на простий пристрій для обкурювання, на одухотворене продовження люльки, аніж на людину.
— Біль не минає, — промовив він.
Вона ще раз глибоко вдихнула чудову солодкавість.
— Тепер я розумію, — сказала вона.
— Справді?
— Вибач за те, що було раніше.
Її слова були туманними, але, схоже, Алтань зрозумів, що вона мала на увазі. Він узяв люльку з її рук, знову вдихнув, і цього визнання було достатньо.
Минуло багато часу, доки він заговорив знову.
— Я збираюся зробити дещо жахливе, — сказав він. — І ти маєш вибір. Можеш піти зі мною до в’язниці під каменем. Я впевнений, ти знаєш, що я намірився там зробити.
— Так.
Вона знала, навіть не питаючи, кого ув’язнюють у Чулуу Корікх.
«Надприродних злочинців, які вчинили надприродні злочини».
Якщо вона піде з ним, то дозволить звільнити чудовиськ. Чудовиськ, страшніших за чимей. Страшніших за будь-що з Імператорського звіринцю, бо то не звірі, не бездумні істоти, яких можна взяти на ланцюг і контролювати. То воїни. Шамани. Боги, які крокують у людях, не зважаючи на світ смертних.
— Або ти можеш лишитися в Ґолінь Ніїс. Можеш битися з рештками нікарської армії і спробувати перемогти в цій війні без допомоги богів. Ти можеш лишатися гарною дівчинкою Дзяна, можеш прислухатися до його засторог і відвернутися від сили, якою володієш. — Він простягнув до неї руку. — Але мені потрібна твоя допомога. Мені потрібна ще одна спірлійка.