Нічого подібного Україна не бачила у 2006–2007 рр., коли Кабінет Міністрів України очолював В. Янукович — дійсний опонент діючого Президента. Треба віддати належне Вікторові Федоровичу — він був значно мудріший і навіть під час гострих протистоянь ніколи не опускався до примітивних публічних перепалок із Президентом, а тим більше образ. Який разючий і красномовний контраст із Ю. Тимошенко!
Навіть якби Ю. Тимошенко очолювала опозицію до Президента України, то все одно вона не мала жодного права ганьбити державу перед усім світом. Але ж Юлія Володимирівна на час влаштування всеукраїнського ганьбища очолювала український уряд, а фракція її імені входила до парламентської більшості у Верховній Раді України. До того ж Ю. Тимошенко і до, і після влаштованої нею антипрезидентської провокації невпинно демонструвала на публіці свій намір берегти єдність із Президентом України і неодноразово на цьому наголошувала представникам західних держав у Брюсселі під час свого візиту 19–20 червня 2008 року! Де ж тут логіка? Алогічність дій Ю. Тимошенко пояснюється лише одним — незбагненною жадобою влади. Ця жадоба влади та затята віра у свою обраність штовхають Ю. Тимошенко та її оточення на нещадну дискредитацію не лише політичних опонентів, а й своїх учорашніх соратників і на помсту всім знаковим постатям, які опиняться на її шляху.
II. «Антиінфляційна» провокація
Через непорозуміння гілок влади у парламенті вже 2 місяці лежать антиінфляційні закони.
Наша фракція чітко поставила вимоги: ухвалити антиінфляційні закони тому, що важливішого за це питання сьогодні немає.
Так званий «пакет антиінфляційних законів» став каменем спотикання у Верховній Раді України; через нього три дні поспіль — із 13 по 15 травня 2008 року бютівські депутати блокували трибуну і президію парламенту. Керівник фракції БЮТ І.Г. Кириленко заявив, що так триватиме, доки не приступлять до їхнього розгляду. Як наслідок, Верховну Раду колотило і лихоманило; ця подія стала темою № 1 у ЗМІ. З легкої руки Голови Верховної Ради Арсенія Яценюка чергову кризу назвали «інституційною», оскільки, на його думку, вона стала наслідком протистояння інститутів влади: уряду, президента і парламенту. Однак жодного протистояння у владному трикутнику не було, адже ніхто з них не приймав жодного рішення, яке б викликало суперечку чи протистояння.
Блокування бютівцями роботи Верховної Ради з вимогою негайного прийняття антиінфляційних законів увійде в історію українського парламентаризму як найбезглуздіший демарш, бо ще жодна політична сила у світі, яка сформувала парламентську більшість, не докотилася до того, аби силоміць перешкоджати своїй же роботі. Це не лише не бачений досі нонсенс, а й цілковитий абсурд. Тому тут слід говорити про інше. Інституційною кризою в Україні делікатно назвали брутальну авантюру та підлу провокацію, влаштовану особисто Прем'єром-міністром України Ю. Тимошенко та її бездарним оточенням, супроти своїх же союзників по коаліції, і насамперед — Президента України В. Ющенка. Що це була провокація зі зриву виступу Президента України із Щорічним Посланням, засвідчує і такий неспростовний факт; Тривалість виступу Президента становила 45 хвилин. Невже блокування, якби воно справді назріло, не можна було влаштувати після завершення виступу та оголошення перерви, коли сесійний зал залишать гості, передусім посли іноземних держав? Ні! Цього не зробили — влаштували так, аби на українське ганьбище дивився зі сміхом і нерозумінням увесь світ.
Наголошу й на такому: жодних заяв із трибуни Верховної Ради України або у ЗМІ з приводу необхідності прийняття так званого «антиінфляційного пакета» ні фракція БЮТ, ні Ю. Тимошенко не робили і, відповідно, не попереджали ні Верховну Раду, ні Президента, що, через зволікання із їхнім розглядом, вони вдадуться до силових дій. Нічого подібного не було! Блокування розпочалося без будь-яких попереджень, раптово і несподівано для всіх — навіть рядових бютівців. Усе готувалося і відбувалося приховано, як за класичним сценарієм підступної агресії.