Питав-питав прикажчик та й каже Прокоповичу:
— Цей, видно, годящий тобі попався?
— Не скаржусь,— відповідає Прокопович.
— Отож-бо, не скаржишся, а баловство розводиш. Тобі його віддали майстерства вчитися, а він на ставку з вудочкою! Дивись! Таких тобі свіжих окунців відпущу — до смерті не забудеш, та й парубійкові невесело стане.
Насварився отак, пішов, а Прокопович дивується:
— Коли ж ти, Данилку, все це зрозумів? Немов я тебе ще й зовсім не вчив.
— Сам же,— каже Данилко,— показував та розказував, а я примічав.
У Прокоповича аж сльози закапали,— так йому це до серця припало.
— Синочку,— каже,— милий Данилку... Все, що знаю, все тобі відкрию... Не потаю...
Тільки з того часу скінчилося Данилкове привільне життя. Прикажчик другого дня послав по нього й роботу за нормою почав давати. Спершу, звичайно, що простіше: бляшки, які жінки носять, шкатулочки. Потім з точінням почалося: свічники та прикраси різні. Там і до різьби доїхали. Листячко та пелюсточки, візеруночки та квіточки. Адже в них — у малахітників — справа марудна. Дріб'язкова ніби штука, а скільки він над нею сидить! Так Данилко й виріс за цією роботою.
А як виточив зарукав'я-змійку з цільного каменя, то його і зовсім майстром прикажчик визнав. Панові про це написав:
«Так і так, об'явився у нас новий майстер малахітової справи — Данилко Недокормиш. Працює добре, тільки через молоді роки ще тихо. Накажете на нормах його лишити чи, як і Прокоповича, на оброк відпустити?»
Працював Данилко зовсім не тихо, а на диво добре та скоро. Це вже Прокопович тут примудрився. Задасть прикажчик Данилкові який урок на п'ять днів, а Прокопович піде та й скаже:
— Не під силу це. На таку роботу півмісяця треба. Вчиться ж іще парубок. Поквапиться — тільки камінь без користі переведе.
Ну, прикажчик посперечається трохи, а днів, дивись, додасть. Данилко й працював без напруження. Навчився навіть нишком від прикажчика читати, писати. Так, зовсім трошки, а все-таки розумів грамоту. Прокопович йому в цьому теж допомагав. Коли й сам збереться прикажчикову норму за Данилка робити, тільки Данилко цього не дозволяв:
— Що ти? Що ти, дядечку! Чи твоя справа за мене біля верстата сидіти! Дивись-но, в тебе борода позеленіла від малахіту, здоров'ям занепадати став, а мені що зробиться?
Данилко й справді на той час виправився. Хоч по-старому його Недокормишем звали, а він он який! Високий та рум'яний, кучерявий та веселий. Одне слово, сухоти дівочі. Прокопович уже став йому про наречених закидати, а Данилко лише головою похитує:.
— Не втече від нас! Ось майстром справжнім стану, тоді й розмова буде.
А пан на прикажчикові повідомлення відписав:
«Нехай той Прокоповичів виученик Данилко зробить ще точену чашу на ніжці для мого дому. Тоді подивлюсь — на оброк відпустити чи на нормах тримати. Тільки ти дивись, щоб Прокопович тому Данилкові не допомагав. Не доглянеш — з тебе спитаю».
Прикажчик одержав того листа, покликав Данилка та й каже:
— Тут, у мене, працюватимеш. Верстат тобі налагодять, каменю привезуть, якого треба.
Прокопович дізнався, зажурився: як це? що за штука? Пішов до прикажчика, та хіба він скаже... Закричав тільки: «Не твоє діло!»
Ну, от пішов Данилко працювати на нове місце, а Прокопович йому наказує:
— Ти, гляди, не квапся, Данилку! Не виявляй себе.
Данилко спочатку остерігався. Примірював та прикидав більше, та нудно йому здалося. Роби не роби, а строк відбувай — сиди в прикажчика з ранку до ночі. Ну, Данилко від нудьги й зірвався на повну силу. Чаша в нього хутко і вийшла з діла. Прикажчик подивився, наче так і треба, та й каже:
— Ще таку саму роби.
Данилко зробив другу, потім третю. Коли він третю закінчив, прикажчик каже:
— Тепер не вивернешся! Спіймав я вас з Прокоповичем. Пан тобі, за моїм листом, строк для однієї чаші дав, а ти три виточив. Знаю твою силу. Не обдуриш більше, а тому старому псові покажу, як потурати! Іншим закаже!
Так про це й панові написав, і всі три чаші послав. Тільки пан,— чи то на нього розум найшов, чи то він на прикажчика за щось сердитий був,— усе чисто навпаки повернув.
Оброк Данилкові призначив зовсім незначний, наказав парубка від Прокоповича не брати: може, удвох швидше вигадають щось новеньке. З листом рисунок послав. Там теж чашу намальовано з усякими штуками. По обідку кайма різьблена, на поясі стьожка кам'яна з наскрізним візерунком, на підніжці листячко. Одне слово, придумано. А на малюнку пан підписав: «Нехай хоч п'ять років працює, а щоб таку точнісінько було зроблено».
Довелося тут прикажчикові від свого слова відступити. Повідомив, що пан написав, відпустив Данилка до Прокоповича і малюнок віддав.
Повеселішали Данилко з Прокоповичем, і робота в них жвавіше пішла. Данилко незабаром за ту нову чашу взявся. Хитрощів у ній безліч. Трохи не так ударив,— пропала робота, знову починай. Ну, око в Данилка вірне, рука смілива, сили досить — добре йде діло. Одне йому не по душі — труднощів багато, а краси немов і зовсім нема. Казав Прокоповичу, а той тільки здивувався:
— А тобі що? Придумали — значить, їм треба. Чимало я таких усяких штук виточив та вирізав, а куди вони — до пуття й не знаю.
Пробував з прикажчиком поговорити, та де там! Ногами затупотів, руками замахав:
— Ти очманів? За рисунок великі гроші заплачено. Може, перший у столиці художник його робив, а ти пересуджувати вигадав!
Потім, видно, згадав, що пан йому замовляв,— чи не вигадають удвох чого новенького,— і каже:
— Ти от що... Роби цю чашу за панським рисунком, а якщо іншу від себе видумаєш — твоя справа. Не заважатиму. Каменю в нас, либонь, вистачить. Якого треба — такого й дам.
Ось тут Данилкові думка й запала. Не нами сказано — чуже зганити мудрості небагато треба, а своє вигадати — не одну нічку з боку на бік перевернешся. От Данилко сидить над цією чашею за рисунком, а сам про інше думає. Міркує собі, яка квітка, яке листячко до малахітового каменю краще підійде. Замислений став, невеселий. Прокопович помітив, питає:
— Чи здоровий ти, Данилку? Легше б з цією чашею. Куди поспішати? Пішов би погуляти куди, а то все сидиш та сидиш.
— І справді,— каже Данилко,— хоча б у ліс піти. Чи не побачу, що мені треба.
З того часу й почав трохи не щодня в ліс бігати. Час саме покісний, ягідний. Трави всі в цвіту. Данилко зупиниться на покосі чи на галявинці в лісі й стоїть, дивиться. А то знову ходить по покосах та розглядає траву, наче шукає когось. Людей у той час в лісі і на покосах багато. Питають Данилка, чи не загубив чого? Він усміхнеться так невесело та й каже:
— Загубити не загубив, а знайти не можу.
Ну, дехто почав говорити:
— Негаразд із парубком.
А він прийде додому й одразу до верстата та до ранку й сидить, а як сонечко зійде, знову в ліс та на покоси. Листя та квіти всякі носити додому почав, та все більше з об'їді[3]: чемерицю та болиголов, дурман, та багонник, та різуху всяку. З лиця змарнів, очі неспокійні стали, в руках сміливість утратив. Прокопович зовсім стурбувався, а Данилко й каже:
— Чаша мені спокою не дає. Хочеться так її зробити, щоб камінь повну силу мав.
Прокопович почав відраджувати:
— Нащо вона тобі здалася? Адже ми ситі, чого тобі ще? Нехай пани тішаться, коли їм любо. Тільки б нас не чіпали. Вигадають який візерунок — зробимо, а назустріч їм навіщо лізти? Зайвий хомут надівати — та й годі.
Ну, Данилко на своєму стоїть:
— Не для пана,— каже,— стараюся. Не можу з голови викинути ту чашу. Адже бачу, який у нас камінь, а ми що з ним робимо? Точимо та ріжемо, та поліровку наводимо і зовсім ні до чого. От у мене й виникло бажання так зробити, щоб повну силу каменю самому подивитись і людям показати.
З часом відійшов Данилко, сів знову за ту чашу, за панський рисунок. Працює, а сам посміхається:
— Стрічка кам'яна з дірками, кайомочка різьблена...