Потім раптом занедбав цю роботу. Інше почав. Без перепочинку біля верстата стоїть. Прокоповичу сказав:
— За дурман-квіткою свою чашу робитиму.
Прокопович відмовляти став. Данилко спочатку й слухати не хотів, потім, днів через три-чотири, як у нього якась помилка вийшла, і каже Прокоповичу:
— Ну, гаразд. Спершу панську чашу закінчу, потім за свою візьмуся. Тільки ти вже тоді мене не відмовляй... Не можу її з голови викинути.
Прокопович відповідає:
— Гаразд, не заважатиму,— а сам думає: «Вгамується парубок, забуде. Оженити його треба. От що! Зайва дурість з голови вилетить, коли родину заведе».
Узявся Данилко до чаші. Роботи з нею багато — в один рік не вкладеш. Працює старанно, про дурман-квітку не згадує. Прокопович і став про одруження заговорювати:
— От хоч би Катя Летеміна — чим не наречена? Хороша дівчина... Нічого не скажеш.
Це Прокопович з розуму казав. Він, бач, давно помітив, що Данилко на ту дівчину дуже поглядав. Ну, і вона не одверталась. От Прокопович, наче ненароком, і заводив розмову. А Данилко своє твердить:
— Зажди! Ось із чашею впораюсь. Набридла вона мені. Так і дивись — молотком стукну, а він про одруження! Умовились ми з Катею. Почекає вона мене.
Ну, зробив Данилко чашу за панським рисунком. Прикажчикові, звичайно, не сказали, а дома в себе невеличку гулянку вирішили влаштувати. Катя — наречена — з батьками прийшла, ще дехто... з майстрів малахітних здебільшого. Катя дивується з чаші.
— Як ти,— каже,— тільки примудрився візерунок такий вирізьбити і каменю ніде не обламав! Як же все рівненько та чисто обточено!
Майстри теж похваляють:
— Точнісінько за рисунком. Причепитися нема до чого. Чисто зроблено. Краще не можна зробити, та й швидко. Отак працюватимеш — мабуть, нам важко за тобою тягтися.
Данилко слухав-слухав та й каже:
— Ото й лихо, що погудити нема за що. Гладенько та рівненько, візерунок чистий, різьба за рисунком, а краса де? Он квітка... хоч візьми найпростішу, а дивишся на неї — серце радіє. Ну, а ця чаша кого порадує? Нащо вона? Хто не подивиться, кожен, як Катруся, подивується, яке, мовляв, у майстра око та руки, як у нього терпіння вистачило ніде камінь не обломити.
— А де схибив,— сміються майстри,— там підклеїв та поліровкою прикрив, і кінців не знайдеш.
— От-от... А де, питаю, краса каменю? Тут прожилка пройшла, а ти на ній дірки просвердлюєш та квіточки ріжеш. Нащо вони тут? Адже камінь тільки псуєш. А камінь же який! Перший камінь! Розумієте, перший!
Гарячитись почав. Випив, видно, трошки.
Майстри й кажуть Данилкові, що йому й Прокопович не раз казав:
— Камінь — камінь і є. Що з ним зробиш? Наша справа така — точити та різати.
Був тільки тут дідок один. Він ще Прокоповича і тих — інших майстрів — учив. Усі його дідусем звали. Зовсім древній дідусенько, а теж цю розмову зрозумів та й каже Данилкові:
— Ти, любий синку, цією мостиною не ходи! З голови викинь! А то потрапиш до Хазяйки в гірничі майстри...
— Які майстри, дідусю?
— А такі... в горі живуть, ніхто їх не бачить... Що Хазяйці знадобиться, те вони і зроблять. Трапилось мені якось бачити. Ото робота! Од нашої, од тутешньої, відмінна.
Усім цікаво стало. Питають,— який виріб бачив.
— Та змійку,— каже,— оту, що ви на зарукав'я точите.
— Ну, й що? Яка вона?
— Од тутешніх, кажу, відмінна. Будь-який майстер побачить, одразу пізнає — не тутешня робота. У наших змійка, хоч як чисто виточать, кам'яна, а тут як є жива. Хребтець чорненький, очки... Так і дивись — клюне, їм хіба що? Вони квітку кам'яну бачили, красу зрозуміли.
Данилко, як почув про кам'яну квітку, давай питати старого. Той по совісті сказав:
— Не знаю, милий сину. Чув, що є така квітка. Бачити її нашому братові не можна. Хто подивиться, тому білий світ не милий стане.
Данилко на це й каже:
— Я погодився б.
Тут Катруся, наречена його, так і затремтіла:
— Що ти, що ти, Данилку! Невже тобі білий світ набрид? — та в сльози. Прокопович і інші майстри зрозуміли, в чому справа, почали старого майстра на сміх здіймати:
— Виживати з розуму, дідусю, став. Казки розповідаєш. Парубка даремно з пантелику збиваєш.
Старий розпалився, по столу грюкнув:
— Є така квітка! Парубок правду каже: каменю ми не розуміємо. У тій квітці красу показано.
Майстри сміються:
— Хильнув, дідусю, зайве!
А він своєї:
— Є кам'яна квітка!
Розійшлися гості, а в Данилка та розмова з голови не виходить. Знову почав до лісу бігати та коло своєї дурман-квітки ходити, а про весілля й не згадує. Прокопович уже примушувати почав.
— Чого ти дівчину ганьбиш? Скільки років вона нареченою ходитиме? Так і жди — глузувати з неї почнуть. Хіба мало плетух?
Данилко все своєї:
— Почекай трошки! Ось тільки придумаю та камінь підходящий підберу.
І занадився на мідний рудник — на Гумешки. Коли в шахту спуститься, по забоях обійде, коли нагорі каміння перебирає. От якось повернув камінь, оглянув його та й каже:
— Ні, не той...
Тільки це вимовив, хтось і каже:
— В іншому місці пошукай... коло Зміїної гірки.
Дивиться Данилко — нікого нема. Хто б це? Жартують, чи що... Наче й сховатися ніде. Подивився що, пішов додому, а вслід йому знову:
— Чуєш, Даниле-майстре? Коло Зміїної гірки, кажу.
Оглянувся Данилко — жінку якусь ледве видно, як туман голубенький. Потім нічого не стало.
«Що,— думає,— за штука? Невже сама? А що, коли справді піти на Зміїну?»
Зміїну гірку Данилко добре знав. Тут же вона була, недалеко від Гумешок. Тепер її нема, давно всю зрили, а раніше камінь з гори брали.
От другого дня й пішов туди Данилко. Гірка хоч невеличка, а крутенька. З одного боку й зовсім як зрізана. Глядільце[4] тут першосортне. Всі шари видно, краще нема куди.
Підійшов Данилко до цього глядільця, а тут малахітину вивернуто. Великий камінь — на руках не віднести, і ніби оброблений на зразок кущика. Почав оглядати Данилко цю знахідку. Усе, як йому треба: колір знизу густіший, прожилки на тих самих місцях, де потрібно... Ну, все, як є... Зрадів Данилко, швидше по коняку побіг, привіз камінь додому, каже Прокоповичеві:
— Диви-но, камінь який! Ніби навмисне для моєї роботи. Тепер хутко зроблю. Тоді й одружуся. Справді, заждалася мене Катруся. Та й мені це нелегко. От тільки ця робота мене й тримає. Швидше б її закінчити!
Ну, і взявся Данилко за той камінь. Ні дня, ні ночі не знає. А Прокопович помовчує. Може, вгамується парубок, як охоту зжене. Робота швидко йде. Низ каменя обробив. Точнісінько, бач, як кущ дурману. Листя широке купкою, зубчики, прожилки — все прийшлось якнайкраще. Прокопович і то каже — жива квітка, хоч рукою помацай. Ну, а як до вершечка дійшов — тут і загальмувало. Стеблинку виточив, бокові листочки тонесенькі — як тільки тримаються! Чашку, як у дурману-квітки, а не те... Нежива стала і красу втратила. Данилко тут і сну позбувся. Сидить над тією своєю чашею, придумує, як би виправити, краще зробити. Прокопович та інші майстри, які заходили подивитись, дивуються,— чого ще парубкові треба? Чаша вийшла — ніхто такої не зробив, а йому негаразд. Спантеличився парубок, лікувати його треба. Катруся чує, що люди говорять,— плакати почала. Це Данилка й напоумило.
— Гаразд,— каже,— більше не буду. Видно, не підвестися мені вище, не спіймати сили каменю.— І почав сам квапити з весіллям. Ну, а чого квапити, коли в нареченої давним-давно все готове. Призначили день. Повеселішав Данилко. Про чашу прикажчикові сказав. Той прибіг, дивиться — он штука яка! Хотів одразу ту чашу панові послати, та Данилко каже:
— Зажди трошки, доробка є.
Час осінній був. Саме коло зміїного свята весілля прийшлося. До речі, хтось і згадав про це,— ось, мовляв, скоро всі змії в одне місце зберуться. Данилко ці слова на примітку взяв. Згадав знову розмову про малахітову квітку. Так його й потягло: «Чи не піти востаннє на Зміїну гірку? Чи не дізнаюсь там чого? — І про камінь згадав: — Адже наче покладений був! І голос на руднику... про Зміїну ж гірку казав».