От і пішов Данилко. Земля тоді вже підмерзати стала, і сніжок припорошував. Підійшов Данилко до схилу; де камінь брав, дивиться, а на тому місці вибоїна велика, ніби камінь ламали. Данилко про то не подумав, хто це камінь ламав, зайшов у вибоїну. «Посиджу,— думає,— відпочину в затишку. Тут тепліше». Дивиться — коло однієї стіни камінь-сіровик, на зразок стільця. Данилко тут і сів, задумався, в землю дивиться, а все квітка та кам'яна з голови не йде. «От би поглянути!» Тільки раптом тепло стало, немов літо повернулося. Данилко підвів голову, а навпроти, під іншою стіною, сидить Мідної гори Хазяйка. По красі та по платтю малахітовому Данилко одразу її впізнав. Тільки й те думає:
«Може, мені це здається, а насправді нікого нема». Сидить — мовчить, дивиться на те місце, де Хазяйка, і ніби нічого не бачить. Вона теж мовчить, нібито замислилась. Потім і питає:
— Ну, що, Даниле-майстре, не вийшла твоя дурман-чаша?
— Не вийшла,— відповідає.
— А ти не хили голови! Інше спробуй. Камінь тобі буде, по твоїх думках.
— Ні,— відповідає,— не можу більше. Змучився весь, не виходить. Покажи кам'яну квітку.
— Показати,— каже,— просто, та потім шкодуватимеш.
— Не відпустиш з гори?
— Чому не відпущу! Дорога відкрита, та тільки до мене ж повертаються.
— Покажи, зроби ласку!
Вона ще його умовляла:
— Може, ще спробуєш сам добитися! — за Прокоповича теж пригадала: — Він же тебе пожалів, тепер твоя черга його пожаліти.— Про наречену нагадала: — Душі в тобі дівчина не чує, а ти вбік дивишся.
— Знаю я,— кричить Данилко,— а тільки без квітки мені життя нема. Покажи!
— Коли так,— каже,— ходімо, Даниле-майстре, у мій сад.
Сказала й підвелась. Тут і зашуміло щось, наче земля посипалась. Дивиться Данилко, а стін ніяких нема. Дерева стоять височенні, тільки не такі, як у наших лісах, а кам'яні. Деякі мармурові, деякі з каменю-змійовика... Ну, всякі... Тільки живі, з гіллям, з листячком. Від вітру похитуються і шурхотять, наче галькою хто підкидає. Нижче трава, теж кам'яна. Лазурова, червона... різна... Сонечка не видно, а ясно, як перед заходом. Поміж деревами змійки золотенькі коливаються, немов танцюють. Від них і світло йде.
І от підвела та дівчина Данилка до великої галявини. Земля тут як проста глина, а по ній кущі чорні, як оксамит. На цих кущах великі зелені дзвіночки малахітові і в кожному сурм'яна зірочка. Вогневі бджілки над тими квітками виблискують, а зірочки тонісінько подзенькують, немов співають.
— Ну, Даниле-майстре, подивився? — питає Хазяйка.
— Не знайдеш,— відповідає Данилко,— каменю, щоб отаке зробити.
— Якби ти сам вигадав, дала б тобі такий камінь, а тепер не можу.— Сказала і рукою махнула. Знову зашуміло, і Данилко на тім же камені, в ямці опинився. Вітер так і свистить. Ну, звісно, осінь.
Прийшов Данилко додому, а того дня саме в нареченої вечірка була. Спочатку Данилко веселого з себе вдавав — пісень співав, танцював, а потім і стуманів. Наречена аж злякалась:
— Що з тобою? Ти немов на похороні!
А він і каже:
— Голову розломило. В очах чорне з зеленим та червоним. Світу не бачу.
На тому вечірка й скінчилася. За звичаєм, наречена з подругами проводжати нареченого пішла. А чи довга дорога, коли через дім чи через два жили. От Катруся й каже:
— Ходімо, дівчата, кругом. Нашою вулицею до кінця дійдемо, а Єланською повернемося.
Про себе думає: «Обвіє Данилка вітром,— чи не краще йому стане».
А подружкам що... Раді-радісінькі.
— І правда,— кричать,— провести треба. Надто він близько живе — проводжальної пісні йому як слід зовсім не співали.
А ніч тиха була, і сніжок падав. Саме для прогулянки час. От вони й пішли. Наречений з нареченою попереду, а подружки нареченої з парубками, які на вечірці були, відстали трошки. Заспівали дівки цієї пісні проводжальної. А вона протяжно та жалібно співається, зовсім як за небіжчиком. Катруся бачить — зовсім ні до чого це: «І без того Данилко в мене невеселий, а вони ще такої сумної співати надумали».
Намагається відвести Данилка на інші думки. Він розбалакався трохи, та тільки скоро знову зажурився. Подружки Катрусині тим часом проводжальну скінчили, веселих почали. Сміх у них та біганина, а Данилко йде, голову похилив. Хоч як намагається Катруся, не може розвеселити. Так і додому дійшли. Подружки з парубками стали розходитися — кому куди, а Данилко вже без обряду наречену свою провів і додому пішов.
Прокопович давно спав. Данилко потихеньку запалив вогонь, витяг свої чаші, на середину хати і стоїть, оглядає їх. В той час Прокопович кашлем зайшовся. Так і надривається. Він, бач, на ті роки зовсім хворий став. Кашлем цим Данилка, як ножем по серцю, різонуло. Усе минуле життя пригадав. Дуже жалко йому старого стало. А Прокопович прокашлявся, питає:
— Що це ти з чашами?
— Та от дивлюся, чи не час здавати?
— Давно,— каже,— час. Даремно тільки місце займають. Краще однаково не зробиш.
Ну, поговорили ще трошки, потім Прокопович знову заснув. І Данилко ліг, тільки сну йому нема та й нема. Ворочався-ворочався, знову підвівся, запалив вогонь, подивився на чаші, підійшов до Прокоповича. Постояв тут над старим, зітхнув...
Потім узяв молоток та як гахне по дурман-квітці,— так і хруснуло. А тієї чаші,— за панським рисунком,— не зачепив! Плюнув тільки в серединку й вибіг. Так з того часу Данилка й знайти не могли.
Хто казав, що він збожеволів, у лісі загинув, а хто казав — взяла Хазяйка його в гірничі майстри.
Насправді по-другому вийшло. Про те далі розповідь буде.
Гірничий майстер
Катя,— Данилова наречена,— незаміжницею лишилася. Років два чи три минуло, як Данило зник,— вона й зовсім з тої пори, що заміж ідуть, вийшла. Дівчат за двадцять років, по-нашому, по-заводському, перестарками вважають. Парубки таких рідко сватають, удівці більше. Ну, а ця Катя, видно, гарна була, до неї все женихи лізуть, а в неї тільки й слів:
— Данилові обіцяла.
Її умовляють:
— Що поробиш! Обіцяла, та не вийшла. Тепер про це й згадувати ні до чого. Давно людина загинула.
Катя на своєму стоїть.
— Данилові обіцяла. Може, ще й прийде він.
Їй кажуть:
— Нема його в живих. Це вже напевне.
А вона затялася на своєму:
— Ніхто його мертвим не бачив, а для мене він і поготів живий.
Бачать — не сповна розуму дівка,— відчепилися. Інші ще й глузувати стали: прозвали її мертвяковою нареченою. До неї це пристало. Катя Мертвякова, та Катя Мертвякова, немов іншого прізвиська не було.
Тут якийсь мор на людей трапився, і в Каті старі обоє померли. Рідня в неї велика. Троє братів жонаті та сестер заміжніх скількись там. Сварка поміж ними й вийшла — кому на батьківському місці лишатися. Катя бачить — безладдя пішло, й каже:
— Піду я в Данилкову хату жити. Зовсім Прокопович старий став. Хоч його догляну.
Брати-сестри умовляють, звичайно:
— Не підходяще це, сестро. Прокопович хоч стара людина, а мало що про тебе сказати можуть.
— Мені,— відповідає,— що? Не я плетухою стану. Адже Прокопович мені не чужий. Названий батько моєму Данилові. Татком його зватиму.
Так і пішла. Воно й те сказати: рідні не дуже чіплялись. Про себе думали: зайвий з родини — шуму менше. А Прокопович що? Йому це до душі припало.
— Спасибі,— каже,— Катрусю, що про мене згадала.
От і стали вони жити. Прокопович за верстатом сидить, а Катя по хазяйству бігає — на городі там, зварити щось, тощо. Хазяйство невеличке, звичайно, на двох... Катя — дівчина моторна, чи довго їй!.. Упорається й сідає за яке-небудь рукоділля: пошити-зв'язати, чи мало що. Спершу в них гладенько котилося, тільки Прокоповичу все гірше та гірше. День сидить, два лежить. Спрацювався, старий став. Катя й замислилася, як вони далі житимуть.