— Ти чого,— питає,— в мій ліс прийшла? Чого тобі? Каменю, чи що, хорошого шукаєш? Бери, який хочеш, та йди собі швидше!
Катя тут і каже:
— Не треба мені твого мертвого каменю! Подавай мені живого Данилочка. Де він у тебе захований? Яке маєш право чужих женихів заманювати?
Ну, смілива дівка. Просто на горло наступати стала. Це Хазяйці самій! А та нічого, стоїть спокійнісінько.
— Ще що скажеш?
— А те й скажу — давай Данила! У тебе він...
Хазяйка розсміялася та й каже:
— Ти, дурна дівко, знаєш, з ким говориш?
— Не сліпа,— кричить,— бачу! Тільки не боюся тебе, розлучнице! Анітрошечки не боюся! Як не хитро в тебе, а до мене Данило тягнеться. Сама бачила. Що, взяла?
Хазяйка тоді й каже:
— А от послухаємо, що він сам скаже.
До того в лісі темненько було, а то враз ніби він ожив. Видно стало. Трава знизу різними вогнями запалала, дерева одне від одного кращі стали. У прогалини галявинку видно, а на ній квіти кам'яні, і бджілки золоті, як іскорки, над тими квітами. Ну, така вже там краса, що вік не надивився б. І бачить Катя: біжить цим лісом Данило. Просто до неї. Катя назустріч кинулася:
— Данилочку!
— Зажди,— каже Хазяйка й питає: — Ну, Даниле-майстре, вибирай — як бути? З нею підеш — усе моє забудеш, тут залишишся — її й людей забути треба.
— Не можу,— відповідає,— людей забути, а її щохвилини пам'ятаю.
Тут Хазяйка всміхнулась ясненько й каже:
— Твій верх, Катерино! Бери свого майстра. За завзяття й твердість твою ось тобі подарунок. Нехай у Данила все моє в пам'яті залишиться. Тільки ось це нехай геть забуде! — І галявинка з дивовижними квітами відразу згасла.— Тепер ідіть у той бік,— показала Хазяйка та ще попередила: — Ти, Даниле, про гору людям не розказуй. Кажи, що в науку до далекого майстра ходив. А ти, Катерино, і думати забудь, що я твого жениха заманювала. Сам він прийшов за тим, що тепер забув.
Вклонилася тут Катя:
— Прости на недобрім слові!
— Гаразд,— відповідає,— що кам'яній станеться! Для тебе кажу, щоб остуди у вас не було.
Пішла Катя з Данилом лісом, а він усе темнішає й темнішає, і під ногами нерівно — горби та ямки. Огляділися,— а вони на руднику — на Гумешках. Час ще ранній, і людей на руднику нема. Вони нищечком і пробралися додому. А ті, що за Катею побігли, все ще по лісу блукають та перегукуються:
— Там не видно?
Шукали-шукали, не знайшли. Прибігли додому, а Данило коло віконця сидить.
Злякалися, звичайно. Цураються, закляття різні говорять.
Потім бачать — люльку Данило набивати став. Ну, й заспокоїлися.
«Не буде ж,— думають,— мертвяк люльку курити». Підходити стали один за одним. Дивляться — і Катя в хаті. Коло печі порається, а сама веселенька. Давно її такою не бачили. Тоді й зовсім посміливішали, до хати зайшли, питати стали:
— Чого це тебе, Даниле, давно не видно?
— У Коливань,— відповідає,— ходив. Почув про тамтешнього майстра кам'яної справи, ніби кращого від нього нема по роботі. От і заманулось повчитися трохи. Тато покійний відмовляв, Ну, а я посвавільничав — потай пішов, Каті он тільки признався.
— Чого,— питають,— чашу свою розбив?
Данило засмутився трохи, як про чашу згадали, потім каже:
— Ну, мало чого... З вечірки прийшов... Може, випив зайве... Не по думках прийшлася, от і трахнув. У кожного майстра, мабуть, таке траплялося. Про що говорити.
Тут брати-сестри до Каті підступилися: чому не сказала про Коливань. Тільки від Каті теж небагато добились. Одразу відрізала:
— Чий би бик не ревів, аби мій пашу їв. Хіба мало я вам казала, що Данило живий. А ви що? Женихів мені підсовували та з пуття збивали. Сідайте краще за стіл. Спеклася вже в мене чирла [5].
На тому справа й закінчилась. Посиділа рідня, погомоніла про те, про се. Розійшлися всі. Увечері пішов Данило до прикажчика об'явитися. Той покричав, звичайно. Ну, все-таки владнали справу.
От і стали Данило з Катею в своїй хатинці жити. Добре, кажуть, жили, у згоді. По роботі Данила всі гірничним майстром звали. Краще за нього ніхто не міг зробити. І достаток у них був. Тільки коли-не-коли — і задумається Данило. Катя розуміла, звичайно, про що, та мовчала.
Ключ Землі
До цього ремесла — камінці шукати — схильності не було. Траплялося, звичайно, знаходив, та тільки так... без поняття. Наглянеш на змивці галечку з вогником, ну й візьмеш, а потім у певної людини спитаєш — зберегти чи викинути?
Із золотом куди простіше. Звичайно, і в золота сорт є, та не такий, як у камінців. За розміром та за вагою їх зовсім не розбереш. Один, дивись, більшенький, другий набагато менший, обидва однаково добре блищать, а насправді різні. Великого й за п'ятак не беруть, а до маленького тягнуться: він, мовляв, небувалої води, тут гра буде.
А коли то ще смішніше. Куплять у тебе камінець, і при тобі ж половину відіб'ють, і в сміття кинуть. Це, кажуть, тільки справі перешкода: кущ затемнює. З решти ще половину сточать та й хваляться: тепер саме в раз вода визначилась і при вогні не гаснутиме. [ справді, камінець вийшов малесенький, а зовсім живенький, немов сміється. Ну, й ціна в нього теж переливається: почуєш — ахнеш. От і зрозумій це діло!
А розмови ті, який камінь здоров'я береже, який сон охороняє або там нудьгу відводить тощо, це все, на мою думку, від безділля-рукоділля, при пустій розмові язика почесати та й більше нічого. Тільки одну розповідь про камінці від своїх стариків перейняв. Це, видно, горішок з добрим зернятком. На чиї зуби — той і розкусить.
Є, кажуть, у землі камінь-одинець: другого такого нема. Не те що по наших землях, і в інших народів ніхто такого каменя не знаходив, а чутка про нього скрізь іде. Ну, все-таки цей камінець у нашій землі. Це вже старі люди дізналися. Невідомо тільки, в якому місці, та це для справи й ні до чого, бо той камінець сам у руки прийде, кому треба. В тім то й особливість. Через дівчисько одне про це дізналися. Так, кажуть, діло було.
Чи то під Мурзинкою, чи в іншому місці був великий рудник. Золото і дороге каміння тут вибирали. Ще за казенного становища роботи провадили. Начальство в чинах та ясних гудзиках, кати при повній формі, по барабану народ на роботу ганяли, під барабан крізь стрій водили, різками засікали. Одно слово, мука мученицька.
І от проміж цієї муки моталося дівчатко Василинка. Вона на тому руднику й народилася, тут і росла, і зими зимувала. Мати в неї ніби куховарка при щегарській казармі була, а про батька Василинка зовсім не знала.
Таким дітям, відомо, яке життя. Кому б і зовсім помовчати треба, і той від поневірянь своїх, дивись, шпигне, а то й стусана дасть: аби на кому серце зірвати. Просто сказати, найлихішого життя дівчинка. Гірше від сироти круглої. І від роботи захистити її нікому. Дитина ще, віжок тримати несила, а її вже до таратайки нарядили: «Ніж під ногами крутитися, вози-но пісок!»
Як підростати стала,— пехло[6] в руки та з іншими дівками-молодицями на розбирання пісків виганяти стали. І от, розумієш, відкрився в цієї Василинки великий талан на каміння. Найчастіше від усіх знаходила, і камінець найкращий, зовсім дорогий.
Дівчинка без кмітливості: знайде й зразу начальству віддає. Ті, звичайно, раді-радісінькі старатися: який камінець у банк, який собі в кишеню, а то й за щоку. Недарма кажуть: що великий начальник у кишені винесе, те маленькому далі ховати треба. А Василинку всі хвалять, наче змовилися. Прізвисько їй вигадали — Щасливе Очко. Який начальник підійде, той перш за все й питає:
— Ну, як, Щасливе Очко? Знайшла що?
Подасть Василинка знахідку, а начальник і затакає, наче гусак на відльоті:
— Так-так, так-так. Старайся, дівчино, старайся!
Василинка, значить, і старається, та їй це й самій цікаво.
Якось знайшла камінець з палець завбільшки, то все начальство збіглося. Навіть украсти нікому не можна було, мимоволі в казенний банк запечатали. Потім уже, кажуть, з царської казни цей камінець у якусь там заграницю пішов. Ну, не про те мова...