Подивився Кокованя на дівчинку й питає:
— Оце у вас Грицькова подарушка?
Хазяйка відповідає:
— Вона й є. Мало самої, то ще й кішку облізлу десь підібрала. Відігнати не можемо. Усіх моїх дітей передряпала, та ще й годуй її!
Кокованя й каже:
— Неласкаві, видно, в тебе діти. У неї он як мурчить.
А тоді й питає в сирітки:
— Ну, як, подарушко, підеш до мене жити?
Дівчинка здивувалася:
— Ти, діду, як дізнався, що мене Дарушкою звуть?
— А так,— каже,— само вийшло. Не думав, не гадав, несподівано попав.
— Хто ж ти такий? — питає дівчинка.
— Я,— каже,— ніби мисливець. Улітку піски промиваю, золото добуваю, а взимку по лісах за цапом бігаю, та ніяк побачити не можу.
— Застрелиш його?
— Ні,— каже Кокованя.— Звичайних цапів стріляю, а цього не буду. Мені подивитися охота, на якому місці він правою передньою ніжкою тупне.
— Навіщо це тобі?
— А от підеш жити до мене, то все й розкажу,— відповів Кокованя.
Дівчинці цікаво стало про цапа почути. Та й бачить — дід веселий та ласкавий. Вона й каже:
— Піду. Тільки ти цю кішку Мурушку теж візьми. Бач, яка хороша.
— Про це,— відповідає Кокованя,— нема чого й казати. Такої дзвінкої кішки не взяти — треба дурнем бути. Замість балалайки вона в нас у хаті буде.
Хазяйка чує їхню розмову. Рада-радісінька, що Кокованя сирітку до себе кличе. Почала швиденько Дарущині манатки збирати. Боїться, щоб старий не передумав.
Кішка теж ніби розуміє всю розмову. Треться коло ніг та мурчить:
— Пр-равильно придумав, пр-равильно.
От і повів Кокованя сирітку до себе жити.
Сам великий та бородатий, а вона малесенька — і носик гудзиком... Ідуть вулицею, і кішечка обідрана за ними вистрибує.
Так і почали жити разом дід Кокованя, сирітка Дарушка та кішка Мурушка. Жили собі, поживали, багато добра не наживали, а на життя не нарікали, і в кожного діло було.
Кокованя зранку на роботу йшов, Дарушка в хаті прибирала, юшку та кашу варила, а кішка Мурушка на полювання ходила — мишей ловила. На вечір зберуться всі, і весело їм.
Старий був мастак казки розповідати. Дарушка любила ті казки слухати, а кішка Мурушка лежить та мурчить:
— Пр-равильно каже. Пр-равильно.
Тільки після кожної казки Дарушка нагадує:
— Дідусю, про цапа розкажи. Який він?
Кокованя відмовлявся спочатку, а потім розповів:
— Той цап особливий. У нього на правій передній нозі срібне копитце. На якому місці тупне тим копитцем — там і з'явиться дорогий камінець. Раз тупне — один камінець, двічі тупне — два камінці, а де ніжкою бити почне — там ціла купка коштовних камінців.
Сказав це та й сам не радий. Відтоді в Дарушки тільки й мови, що про цього цапа.
— Діду, а він великий?
Розповів їй Кокованя, що цап не вищий за стіл, ніжки тоненькі, голівка легенька.
А Дарушка знову питає:
— Діду, а ріжки в нього є?
— Ріжки,— каже,— в нього відмінні. У звичайних цапів на дві гілочки, а в нього на п'ять гілок.
— Діду, а кого він їсть?
— Нікого,— каже,— не їсть. Травицею та листячком живиться. Ну, й сіно також узимку в стіжках під'їдає.
— Дідусю, а шерсть у нього яка?
— Влітку,— каже,— руденька, от як у Мурушки нашої, а взимку сіренька.
— Діду, а від нього тхне?
Кокованя аж розсердився:
— Як це від нього тхне? Це свійські цапи такі бувають, а лісовий цап лісом і пахне.
Почав восени Кокованя в ліс збиратися. Треба було йому подивитися, з якого боку цапів більше пасеться. Дарушка й ну просити:
— Візьми мене, дідуню, з собою. Може, я хоч здалеку того цапка побачу.
Кокованя й каже їй:
— Здалеку його не роздивишся. У всіх цапів восени ріжки є. Не розбереш, скільки на них гілок. От узимку — інша річ. Прості цапи безрогі ходять, а цей, Срібне копитце, завжди з ріжками, чи то влітку, чи то взимку. Тоді його й здалека впізнати можна.
Так і відмовився. Лишилася Дарушка дома, а Коконний в ліс пішов.
Днів через п'ять повернувся Кокованя додому, розповідне. Дарушці:
— Тепер на полудневському боці багато цапів пасеться. Туди й піду взимку.
— А як же ти,— питає Дарушка,— взимку в лісі почуватимеш?
— Там,— каже,— у мене зимова хижка коло покосних луків стоїть. Хороша хижка, з грубкою, з віконечком. Добре там.
Дарушка знову питає:
— Срібне копитце на тому ж боці пасеться?
— Хто його знає. Може, й там.
Дарушка тут і почала проситися:
— Візьми мене, діду, з собою. Я в хижці сидітиму. Може, Срібне копитце близько підійде,— я й побачу.
Старий спочатку руками замахав:
— Що ти! Що ти! Хіба годиться по лісі маленькій дівчинці ходити! Це ж на лижах треба, а ти не вмієш. Загрузнеш у снігу. Що я з тобою робитиму? Ще замерзнеш!
Але Дарушка ніяк не вгамовується:
— Візьми, дідуню! На лижах я трошечки вмію.
Кокованя умовляв, умовляв, а потім і подумав: «Хіба, може, повести? Один раз побуває, вдруге не схоче».
От він і каже їй:
— Гаразд, візьму. Тільки гляди мені, в лісі не рюмсати і додому передчасно не проситися.
Як зима у повну силу ввійшла, почали вони в ліс збиратися. Поклав Кокованя в ручні саночки сухарів два мішки, припас мисливський та інше, що йому потрібне. Дарушка теж собі вузлик нав'язала. Клаптиків узяла ляльці плаття шити, ниток клубок, голку та ще мотузку.
«Чи не можна,— думає,— цією мотузкою Срібне копитце спіймати?»
Жалко Дарушці кішку свою лишати, та що ж поробиш? Гладить кішку на прощання, розмовляє з нею:
— Ми, Мурушко, з дідом у ліс підемо, а ти дома сиди, мишей лови. Як побачимо Срібне копитце, так і повернемось. Я тобі тоді все розкажу.
Кішка хитро поглядає, а сама муркотить:
— Пр-равильно придумала. Пр-равильно.
Пішли Кокованя з Дарушкою. Всі сусіди дивуються:
— З глузду з'їхав старий! Таке мале дівчатко в ліс узимку повів!
Як стали Кокованя з Дарушкою з заводу виходити, чують — собаки щось дуже заметушилися. Так загавкали та загарчали, ніби звіра на вулицях побачили. Оглянулись,— аж це Мурушка серединою вулиці біжить, від собак відбивається. Мурушка на той час погладшала, велика нівроку та дужа стала. Собаки до неї й підступитися не сміють.
Хотіла Дарушка кішку спіймати та додому віднести, та де там! Добігла Мурушка до лісу та й шмигнула на сосну. Ану спіймай!
Покликала Дарушка, та не могла кішки приманити. Що робити? Пішли далі. Дивляться — Мурушка осторонь біжить. Так і до хижки дісталися.
От і стало їх у хижці троє. Дарушка хвалиться:
— Так веселіше.
Кокованя підтакує:
— Звісно, веселіше.
А кішка Мурушка скрутилася клубочком коло грубки й дзвінко мурчить:
— Пр-равильно кажеш. Пр-равильно.
Цапів тієї зими багато було. Це простих. Кокованя щодня то одного, то двох до хижки принесе. Шкур у них набралося, цапиного м'яса насолили — на ручних санках не вивезти. Треба було б на завод по коня піти, та як Дарушку з кішкою в лісі лишити! А Дарушка призвичаїлась у лісі. Сама каже старому:
— Дідуню, пішов би ти на завод по конячку. Треба ж солонину додому перевезти.
Кокованя аж здивувався:
— Яка ж ти в мене розумниця, Дарино Григорівно! Немов доросла розміркувала. Тільки боятимешся, мабуть, сама.
— Чого,— каже,— боятися. Хижка в нас міцна, вовки не влізуть. І Мурушка зі мною. Не боятимуся. А ти швидше, проте, повертайся!
Пішов Кокованя. Лишилася Дарушка з Мурушкою. Удень звично було без Каковані сидіти, поки він на цапів полював. А як почало смеркати, боязно стало. Тільки дивиться — Мурушка лежить спокійнісінько. Дарушка й повеселішала. Сіла до віконечка, дивиться в бік галявинок і бачить — по лісі якась грудочка котиться. Як ближче підкотилась, роздивилася — то цапок біжить. Ніжки тонесенькі, голівка легенька, а на ріжках по п'ять гілочок.
Вибігла Дарушка подивитися, а нікого нема. Повернулася та й каже:
— Видно, задрімала я. Мені й здалося.