Мурушка муркотить:
— Пр-равильно кажеш. Пр-равильно.
Лягла Дарушка поряд з кішкою та й заснула до ранку.
Другий день минув. Не повернувся Кокованя. Сумно стало Дарушці, а не плаче. Гладить Мурушку та примовляє:
— Не сумуй, Мурушечко! Завтра дідусь неодмінно прийде.
Мурушка свою пісеньку співає:
— Пр-равильно кажеш. Пр-равильно.
Посиділа знову Дарушка коло вікна, помилувалася зірками. Хотіла вже спати лягати, коли це по стіні тупіток пройшов. Злякалася Дарушка, а тупіток по другій стіні, потім по тій, де віконечко, потім — де дверцята, а там і зверху застукотіло. Неголосно, ніби хтось легенький та швидкий ходить. Дарушка й думає:
«Чи не цап той учорашній прибіг?»
І так їй захотілося подивитися, що де й страх подівся. Відчинила дверці, дивиться, аж цап — тут, зовсім близько. Праву передню ніжку підняв — ось тупне, а на ній срібне копитце виблискує, і ріжки в цапа з п'ятьма гілочками. Дарушка не знає, що їй робити, та й манить його, як свійського:
— Ме-ка! Ме-ка!
Цап на це як розсміється. А тоді повернувся і втік.
Прийшла Дарушка в хижку, розповідає Мурушці:
— Подивилась я на Срібне копитце. І ріжки бачила, і копитце бачила. Не бачила тільки, як той цапок дорогі камінці вибиває. На другий раз, видно, покаже.
Мурушка, одне, свою пісеньку співає:
— Пр-равильно кажеш. Пр-равильно.
Третій день минув, а Коковані нема. Зовсім затуманилась Дарушка. Сльози закапали. Хотіла з Мурушкою поговорити, а її нема. Тут зовсім злякалася Дарушка, вибігла з хатинки кішку шукати.
Ніч місячна, ясна, далеко видно. Дивиться Дарушка — кішка близько на галявині сидить, а перед нею цап. Стоїть, ніжку підняв, а на ній срібне копитце виблискує.
Мурушка головою похитує, і цап теж. Наче розмовляють. Потім почали по галявинках бігати. Біжить-біжить цап, зупиниться і ну копитцем бити. Мурушка підбіжить, цап далі відскочить і знову копитцем б'є. Довго вони так по галявинках бігали. Аж не видно їх стало. Потім знову до самої хижки повернулися.
Тут стрибнув цап на дах і давай по ньому срібним копитцем бити. Наче іскри, з-під ніжки камінці посипалися. Червоні, блакитні, зелені, бірюзові — всякі.
На той час саме Кокованя й повернувся. Пізнати своєї хижки не може. Уся вона мов купа дорогоцінного каміння стала. Так і горить-міниться різними вогнями. Зверху цап стоїть і все б'є срібним копитцем, а камінці сиплються та й сиплються. Раптом Мурушка стриб туди ж. Стала поряд з цапом, голосно занявчала, і ні Мурушки, ні Срібного копитця не стало. Кокованя одразу півшапки камінців нагріб, та Дарушка почала просити:
— Не чіпай, дідусю. Ще завтра вдень на це поглянемо.
Кокованя й послухався. Тільки на ранок сніг великий випав. Усі камінці й засипало. Розгрібали потім сніг, та нічого не знайшли. Ну, їм і того вистачило, скільки Кокованя в шапку нагріб.
Усе було б добре, та Мурушки жалко. Більше її так і не бачили, та й Срібне копитце теж не з'являлося. Потішив раз — і досить.
А на тих поносних галявинках, де цап стрибав, люди камінці знаходити стали. Зелененьких найбільше. Хризолітами називаються. Бачили?
Вогневушка-поскакушка
Сиділи якось старателі навколо вогника в лісі. Четверо дорослих, а п'ятий хлопчик. Років так восьми. Не більше. Федунькою його звали.
Давно всім спати час, та розмова цікава завелася. В артільці, бач, один старик був. Дідок Юхим. З молодих років він із землі золоту крупку вибирав. Хіба мало яких пригод у нього траплялося. Він і розповідав, а старателі слухали.
Батько вже кілька разів казав Федунці:
— Лягав би ти, Тюньшо, спати!
Хлопчинці охота послухати:
— Почекай, татоньку! Я трошки ще посиджу.
Ну, от... Скінчив дідок Юхим розповідь. На місці вогнища самі жаринки лишилися, а старателі все сидять та на ці жаринки дивляться.
Раптом з самісінької серединки виринуло дівчатко малесеньке. Наче лялечка, а живе. Волоссячко руденьке, сарафанчик голубенький і в руці хустинка, теж голубувата.
Поглянула дівчинка веселими оченятами, блиснула зубенятами, взялася руками в боки, хустинкою махнула і пішла танцювати. І так у неї легко та ловко виходить, що й сказати не можна. Старателям аж дух захопило. Дивляться — не надивляться, а самі мовчать, ніби замислились.
Дівчинка спершу по жаринках колом ходила, потім, видно, їй тісно стало,— ширше пішла. Старателі відсуваються, дорогу дають, а дівчинка як коло пройде, так і підросте трошки. Старателі далі відсунуться. Вона ще коло дасть і знову підросте. Коли зовсім далеко відсунулися, дівчинка поміж людьми пішла,— з петлями в неї кола стали. Потім і зовсім за людей вийшла і знову рівненько закрутилася, а сама вже на зріст як Федунька. Біля великої сосни зупинилася, тупнула ніжкою, зубенятами блиснула, хустинкою махнула, як свиснула:
— Фі-ть-ть! й-ю-ю-у...
Тут пугач запугукав, зареготав, і ніякого дівчатка не стало.
Якби самі дорослі сиділи, то, може, нічого б далі й не трапилося. Кожен, бач, подумав:
«От до чого на вогонь задивився! В очах зарябіло... Невідомо, що й приверзеться від утоми!»
Тільки Федунька цього не подумав і питає в батька:
— Тату, це хто?
Батько відповідає:
— Пугач. Кому ж більше? Невже не чув, як він пугукає?
— Та не про пугача я! Його я знаю і ні крихти не боюся. Ти мені про дівчинку скажи.
— Про яку дівчинку?
— А про ту, що на жару танцювала. Ще ти і всі відсувались, як вона широким колом пішла.
Тут батько й інші старателі почали допитувати Федуньку, що він бачив. Хлопчик розповів. Один старатель ще спитав:
— Ану, скажи, яка вона на зріст була?
— Спершу не більша за мою долоню, а під кінець трохи не мого зросту стала.
Старатель тоді й каже:
—А я ж, Тюньшо, точнісінько таке саме диво бачив.
Федуньчин батько і ще один старатель це саме сказали. Тільки дід Юхим люлечку смокче та помовчує. Старателі підступати до нього почали:
— Ти, діду Юхиме, що скажеш?
— А те й скажу, що це саме бачив, та думав — привиділося мені, а виходить — і справді Вогневушка-Поскакушка приходила.
— Яка Поскакушка?
Дідок Юхим тоді й пояснив:
— Чував від старих людей, що є такий знак на золото — ніби маленьке дівчатко, яке танцює. Де така Поскакушка з'явиться, там і золото. Не багато золота, зате грудками, і не шаром лежить, а немов редька посаджене. Згори, значить, ширше коло, а далі все меншає та меншає і нанівець зійде. Вириєш цю редьку золотого піску — і більше на тому місці робити нема чого. Тільки от забув, у якому місці ту редьку шукати: чи то де Поскакушка вирине, чи то де вона в землю піде.
Старателі й кажуть:
— Це діло в наших руках. Завтра проб'ємо дудку спочатку на місці вогнища, а потім під сосною спробуємо. Тоді й Добачимо, пуста твоя розмова чи насправді що корисне є.
З цим і спати полягали. Федунька теж калачиком згорнувся, а сам думає:
«З чого це пугач реготав?»
Хотів у дідка Юхима спитати, та він уже хропти почав.
Прокинувся Федунька другого дня пізненько й бачить — на вчорашньому вогневищі велику дудку вирито, а старателі стоять біля чотирьох великих сосон і всі кажуть одне:
— На цім саме місці в землю пішла.
Федунька закричав:
— Що ви! Що ви, дядечки! Забули, певне! Адже Поскакушка під цією сосною зупинилась... Тут і ніжкою притопнула.
На старателів тут сумнів найшов.
— П'ятий прокинувся — п'яте місце показує. Був би десятий — десяте б показав. Пуста, певно, справа. Кидати треба.
Все-таки на всіх місцях спробували, та не пощастило. Дідок Юхим і каже Федуньці:
— Обманне, мабуть, твоє щастя.
Федуньці це прикрим здалося. Він і каже:
— Це, дідусю, пугач, перешкодив. Він наше щастя обпугукав та обреготав.