Дід Юхим своє говорить:
— Пугач тут — не причина.
— А от і причина!
— Ні, не причина!
— А от і причина!
Сперечаються отак зовсім без діла, а інші старателі з них та з себе сміються:
— Старий та малий, обидва не знають, а ми, дурні, їх слухаємо та дні марнуємо.
З того часу старого й прозвали Юхим Золота Редька, а Федуньку — Тюнькою Поскакушкою.
Хлоп'ята заводські дізналися, проходу не дають. Як побачать на вулиці, так і заведуть:
— Тюнька Поскакушка! Тюнька Поскакушка! Про дівчисько розкажи! Розкажи про дівчисько!
Старому від прізвиська яка біда? Хоч горщиком назви, тільки в піч не став. Ну, а Федуньці, як малолітньому, образливим здалося. Він і бився, і лаявся, і плакав не раз, а дітлахи ще дужче дражнять. Хоч додому з копальні не йди. Тут ще життя у Федуньки змінилося. Батько його вдруге одружився. Мачуха попалася, просто тобі ведмедиця. Федуньку і зовсім від дому відвернуло.
Дід Юхим теж не часто додому з копальні ходив. Наморочиться за тиждень, йому й нема охоти йти, старі ноги бити. Та й нема до кого. Сам жив.
От у них і повелося. Як субота, старателі додому, а дідок Юхим з Федунькою на копальні лишаться.
Що ж робити? Розмовляють про те про се. Дідок Юхим розповідав бувальщини різні, вчив Федуньку, по яких улоговинах золото шукати й таке інше. Бувало, що й про Поскакушку згадають. І все в них добре та дружно. В одному збалакатися не можуть. Федунька каже, що пугач усій невдачі причина, а дідок Юхим каже — зовсім не причина.
Якось отак засперечалися. Діло ще завидна було, при сонечку. Коло хижки все-таки багаттячко було — від комарів курище. Вогонь ледве видно, а диму багато. Дивляться — в диму з'явилося маленьке дівчатко. Точнісінько таке саме, як того разу, тільки сарафанчик темніший і хустинка теж. Подивилося веселими оченятами, зубенятами блиснуло, хустиною махнуло, ніжкою притупнуло та й ну танцювати.
Спершу кола маленькі робила, потім більші та більші, і сама підростати стала. Хижка на дорозі трапилася, тільки це їй не перешкода.. Іде, наче хижки й нема. Кружляла-кружляла, а як на зріст така, як Федунька, стала, то й зупинилась коло великої сосни. Усміхнулася, ніжкою притупнула, хустинкою махнула, як свиснула:
— Фі-ть-ть! й-ю-ю-у...
І зразу ж пугач запугукав, зареготав. Дідок Юхим здивувався:
— Звідки пугачеві бути, коли сонечко ще не зайшло?
Федунька відповідає:
— От бачиш! Знову пугач наше щастя сполохав. Поскакушка, може, від цього пугача й утекла.
— А ти хіба бачив Поскакушку?
— А ти хіба не бачив?
Почали вони тоді один одного розпитувати, хто що бачив. Усе зійшлося, тільки місце, де дівчатко в землю пішло, коло різних сосон показують.
Як до цього добалакались, то дідок Юхим і зітхнув:
— О-хо-хо! Видно, нема нічого. Сама це наша думка.
Тільки-но вимовив, а з-під дерну по хижці дим повалив. Кинулись, а там жердяник під дерном затлівся. На щастя, вода близько була. Хутко залили. Усе ціле лишилося. Тільки дідові рукавиці обгоріли. Схопив Федунька рукавиці й бачить — дірки на них, як слідочок від маленьких ніг. Показав це диво дідкові Юхиму й питає:
— Це, по-твоєму, теж думка?
Ну, Юхимові податися нікуди, признався:
— Правда твоя, Тюньшо. Знак певний — Поскакушка була. Доведеться, видно, завтра знову ями бити — щастя шукати.
У неділю і взялися за це зранку. Три ями викопали — нічого не знайшли. Дідок Юхим нарікати почав:
— Наше щастя,— людям сміх.
Федунька знову провину на пугача кладе.
— Це він, банькатий, наше щастя обпугукав та обреготав! От би його ломакою!
У понеділок старателі прибігли з заводу. Бачать — свіжі ями коло самої хижки. Одразу збагнули, в чому справа. Сміються з старого:
— Редька редьку шукав...
Потім побачили, що в хижці пожежа починалася, стали їх лаяти обох. Федуньчин батько звіром на хлопчину накинувся, трохи не побив, та дідок Юхим заступився:
— Посоромився б на хлопця сваритися! Він і так у тебе боїться додому ходити. Задражнили та загризли хлопця. А яка ж його провина? Я, либонь, лишався,— з мене й питай, якщо в тебе шкода яка трапилась. Попіл, видно, з люльки висипав з жаром — от і зайнялося. Моя помилка — моя й відповідь.
Вичитав отак Федуньчиного батька, потім і каже хлопчикові, коли нікого з дорослих поблизу не було:
— Ех, Тюньшо, Тюньшо! Глузує з нас Поскакушка. Як удруге доведеться побачити, то їй в очі треба плюнути. Нехай людей з пуття не збиває та на посміховисько не виставляє!
Федунька своє торочить:
— Діду, вона не від зла. Пугач їй шкодить.
— Твоє діло,— каже Юхим,— а тільки я більше ям не копатиму. Побавився — і досить. Немолоді мої роки — за Поскакушкою стрибати.
Ну, розбурчався старий, а Федуньці все Поскакушки шкода.
— Ти, діду, не сердься на неї! Он вона яка весела та хороша. Щастя б нам відкрила, коли б не пугач.
Про пугача дідок Юхим промовчав, а на Поскакушку все бурчить:
— Ото ж вона щастя тобі відкрила! Хоч додому не йди!
Скільки не бурчить дідок Юхим, а Федунька своє:
— А як вона, діду, ловко танцює!
— Танцює вона ловко, та нам від цього ні жарко ні холодно, і дивитись не хочеться.
— А я б хоч зараз подивився! — зітхнув Федунька. Потім і питає: — А ти, дідуню, відвернешся? І подивитися тобі не любо?
— Як не любо? — проговорився дідок, та схаменувся й почав знову приструнчувати Федуньку: — Ох, і впертий-бо ти хлопчисько. Ох, і впертий! Що в голову залетіло, те й засіло! Будеш ото, як я,— весь вік бідувати, за щастям ганятися, а його, може, зовсім і нема.
— Як нема, коли я на власні очі бачив?
— Ну, як знаєш, а я тобі не попутник! Набігався. Ноги заболіли.
Посперечалися, а дружби вести не перестали. Дідок Юхим по роботі допомагав Федуньці, показував, а на дозвілля про всякі випадки розповідав. Вчив, значить, як жити треба. І найвеселіші в них ті дні були, коли вони вдвох на копальні лишались.
Зима загнала старателів по домівках. Порозпихав їх прикажчик до весни по роботах, куди довелось, а Федунька, як малолітній, дома лишився. Тільки йому дома не солодко. А тут нова біда прийшла: батька на заводі скалічило. У лікарняну казарму його віднесли. Ні живий ні мертвий лежить. Мачуха й зовсім ведмедихою стала — загризла Федуньку. Терпів він, терпів, та й каже:
— Піду, я мабуть, до діда Юхима жити.
А мачусі що?
— Хоч провались ти,— кричить,— до Поскакушки своєї!
Узув тут Федунька пімки, шубку-вітродуйку очкурцем міцніше затягнув. Хотів батькову шапку надіти, та мачуха не дала. Натягнув тоді свою, з якої давно виріс, і пішов.
На вулиці одразу хлопчаки налетіли, дражнити почали:
— Тюнька Поскакушка! Тюнька Поскакушка! Розкажи про дівчисько!
А Федунька йде собі своєю дорогою. Тільки й сказав:
— Нетями!
Хлоп'ятам чомусь соромно стало. Вони вже зовсім по-доброму питають:
— Куди це ти?
— До дідуся Юхима.
— А, до Золотої Редьки?
— Кому Редька, а мені дідусь.
— Адже далеко! Ще заблукаєш.
— Знаю, пак, дорогу.
— Ну, замерзнеш. Ач, холоднеча яка, а в тебе й рукавиць нема.
— Рукавиць нема, та руки є, і рукава не відпали. Засуну руки в рукави — тільки й діла. Не здогадалися!
Хлоп'ятам цікавим здалося, як Федунька розмовляє, вони й почали питати по-доброму:
— Тюньшо! Ти справді Поскакушку в огні бачив?
— І в огні бачив, і в диму бачив. Може, ще де побачу, та розповідати нема коли,— сказав Федунька та й пішов далі.
Дідок Юхим чи то в Косому Броді, чи то в Сіверній жив. На самому виїзді, кажуть, хатинка стояла. Ще перед віконцем сосна дуплиста росла. Далеченько все-таки, а пора холодна — саме середина зими. Трохи змерз наш Федунечка. Ну, дійшов, проте. Тільки хотів за клямку взятися, коли чує:
— Фі-ть-ть! й-ю-ю-у...
Озирнувся — по дорозі сніжок крутиться, а в ньому ледве майорить клубочок, і схожий той клубочок на Поскакушку. Побіг Федюня ближче роздивитися, а клубочок уже далеко. Федюня за ним, він ще далі. Біг-біг за клубочком та й опинився в незнайомому місці. Дивиться — галявина якась, а навколо ліс густий. Посередині галявини береза стара, ніби зовсім нежива. Снігу коло неї намело цілу гору. Клубочок підкотився до цієї берези та навколо неї й крутиться.