Він тицьнув в одну з нових мітел, на якій ще був ярличок з назвою фірми, «Харрод».
— Новіші, так? — знову запитав він зневажливо. — Зроблено вчора, і що з того? Ні вербових гілочок, ні доброї берези, як у перевірених, породистих мітел. Нічого подібного. З чого тільки їх не роблять тепер, а назви у цього всього які замудрі, от подивися на ярличок в мітли. «Мадам Нейлон», вони її називають. — Він сплюнув. — Нейлон. Перемикання трьох швидкостей. Що далі?
Що далі, я вас питаю? Мотори, ось що вони будуть використовувати далі. Бачиш картинку на стіні? Вона принесла її минулого тижня, одну таку. Думала, мені буде цікаво, вона сказала. Цікаво! Глянь-но на неї!
Мері глянула. Подарована картинка була сторінкою з каталогу розпродажів, прикріпленою до стіни стайні. Вона зображала веселу, чарівну леді, яка сидить боком на надзвичайно хитромудрому, з вигляду, пристосуванні рожевого кольору, наливає собі каву з кавника і пропливає при цьому поміж хмарами, схожими на мильну піну. Вище, великими чорними літерами, було надруковано: «ВІДЬМИ! ХАРРОД ПРОПОНУЄ ВАМ МІТЛОЛІТ!» Внизу, дрібними літерами, був текст, в якому Мері розібрала тільки: «дистанційне керування… пастельні тони… двотактний двигун з алюмію… обладнана телескопом і кавоваркою…» А знизу — найдрібнішими літерами: «Ціна 874 фунта 75 пенсів».
— Ну як? — запитав містер Фланаган і люто глянув на Мері. Вона подумала, що ніколи не бачила таких пронизливо-зелених очей.
— Це жахливо дорого, — наважилася вимовити вона.
Він хмикнув.
— Якби мені заплатили вдвічі більше, я б і то не сів на таке. Я? У жіночому сідлі пастельних тонів, та ще й з алюмінієвим двигуном? Мітлоліт! — В його голосі залунали гіркі нотки. — Ти швидше побачиш мене на мітелці з пір'я, ніж на одній з оцих новомодних американських штучок. Ця пристрасть до них відбирає у мене хліб насущний.
— Так? — Мері навіть здивувалася такій буденній фразі. — Так ви тут отримуєте свій хліб?
— А чому б і не тут? Ти ж сама десь його отримуєш? З дивного ж ти справді місця, якщо там зовсім не їдять.
— Та ні, їдять. І у мене навіть з собою є їжа. Я захопила сніданок. — Вона витягла з кишені торбинку з бутербродами і почала її розвертати. — Можливо, ви хочете бутерброд, містере Фланаган?
Він похитав головою.
— Я попоїм пізніше. А ти краще з'їж своє зараз, часу залишилося мало. Давай вийдемо на сонце. — І перш, ніж вона встигла запитати, що він має на увазі, він вийшов зі стайні і замкнув за ними двері.
Сонце було чудово теплим. Містер Фланаган попрямував туди, де він сидів раніше, і вказуючи на камінь поруч з собою, запропонував Мері сісти. З превеликим полегшенням (бо до цього моменту вона зовсім забула про нього) Мері побачила Тіба, який вмивався, зручно влаштувавшись на сонечку. Вона сіла поруч з містером Фланаганом і почала їсти.
— Чому ви кажете, містере Фланагане, що ці нові мітли відбирають у вас хліб насущний?
— Денні.
— Добре, Денні.
— Це моя робота, — відповів містер Фланаган. — Просто все життя я вчу їздити верхи. Я маю на увазі справжню верхову їзду, а не просто смикання за важелі і натискання кнопок, я вчу триматися, що б не трапилося, в будь-яку погоду, на будь-якій швидкості, керувати бриканням мітли на висоті тисячі футів в безмісячну ніч, під час грози, що насувається… — Він кивнув Мері, а його зелені очі яскраво заблищали. — Ось це верхова їзда. Тут мало просто вивчити потрібні слова.
— Як ті, що ви сказали моїй мітелці?
— Це були прості заклинання, що зупиняють. Вчитися потрібно багато чому. І тобі теж, дитинко, — суворо зауважив містер Фланаган, — багато належить навчитися, скажу тобі. Не пригадую, щоб я бачив тебе раніше — як довго ти вже ходиш на заняття?
— На заняття? — повторила Мері зневажливо. — Я… я не була тут раніше. Ви маєте на увазі заняття верховою їздою на мітлі?
— Звичайно, я знаю, що ти не була на моїх заняттях, — сказав містер Фланаган. — Інакше б ти не звалилася до моїх ніг, ледь не пробивши дірку в бруківці. Ні, я маю на увазі інші уроки, які ти відвідуєш в Коледжі.
— В коледжі? — знову повторила Мері. — Якому коледжі?
Він вказав на протилежну сторону подвір'я, де під вежею з годинником склепінчастий тунель вів з кінного двору до парку. З одного боку від арки була вивіска, прикріплена до стіни. Мері легко могла прочитати її зі свого місця.