Один два три чотири,
Миші смикнули за гирі…
Їй згадався інший годинник, той, що був в лабораторії Коледжу Ендор, з гирею, схожою на страшну мертву мишу, і в голові знову закалатали мерзенні віршики. Вона освітила прадідусів годинник ліхтариком. Мідний циферблат підморгував їй. Зверху на ньому були викарбувані херувими, а між ними сонце з закругленими променями, що обіймали весь веселий циферблат. Сонце притискалось до соромливого місяця. Гирі ховались в футлярі годинника, але Мері знала на що вони схожі: товсті, щільно закриті ялинові шишки.
Годинник був такий прекрасний, старий, такий домашній, що в цю мить Мері мало не втекла нагору, щоб якомога швидше забути про нього, якби не помітила краєм ока рух на підлозі.
Миша, справжня миша, маленька, з лискучою шерстю і блискучими очима, вислизнула від світла ліхтарика і зникла в щілині під стінною панеллю.
— Стривай-но, Тіб до тебе добереться, — прошепотіла Мері і з подивом сказала собі:
— Ось це просто, це нормальний хід подій, те, що відбувається між Тібом і мишею. Але магія — це ненормально. Для Тіба, для миші, і для всіх цих бідних тварин в клітках, хто б це не був.
Я мушу йти. Звичайно, неправильно буде користуватися магією для того, щоб відімкнути парадні двері. Я відкрию їх звичним способом, навіть якщо це займе більше часу… Але це не зайняло багато часу. Через кілька хвилин клацнув останній засув і ключ повернувся в замку, щоб випустити Мері в темну ніч.
Це було так легко, що перестало сприйматись, як щось незвичайне. Маленька мітла була там, де вона її залишила, і здавалася сплячою. Коли Мері підняла її, вона підстрибнула і брикнула так, що мало не вирвалась у Мері з рук. Але тепер Мері знала, що робити. Вона розтерла ту, що летить-вночі між пальцями, схопила держак мітли і коротко наказала: «Стояти тихо!»
Маленька мітла завмерла.
— Так краще! — рішуче вимовила Мері. Вона засунула ліхтарика і книгу глибше до кишені, влаштувалася зручніше на мітлі, ляснула по ній — на цей раз делікатніше — рештками прив'ялої квітки і скомандувала:
— Ендор Коледж. Парадний вхід, і спокійніше, будь ласка.
Мітла, на цей раз тільки легенько брикнула, здійнялася в повітря і помчала до найближчого сузір'я просто над головою.
Вночі зовсім неможливо було зрозуміти відстань та висоту польоту. Відчуття швидкості було зараз ще сильнішим, ніж вдень, тому що зірки, здавалося, линули і котилися так само швидко. Це було схожим на величезне колесо небес, де зірки спалахували і спалахували, а маленька мітла уся іскрилась в бульбашках світла. Потім зірки понеслися геть, неначе яскравий пил, і їх замінили декілька дерев, що припливли невідомо звідки. Мітла мчала просто до них.
Все сталось, як гадалось. Мітла приземлилась просто до підніжжя сходів, що вели до парадного входу.
Мері спішилася. Мітла спокійно стояла поруч, так що вона просто притулила її в тіні до стіни будинку, дала дружнього ляпаса і прошепотіла:
— Почекай на мене і веди себе добре. Я не довго.
Вона на хвильку затрималася в тіні, озираючись і прислухаючись. У вікнах не було світла. Сторожовий півник мовчав. Крім того, вітер так шумів у верхівках дерев, що заглушав всі звуки.
Він посилювався, схоже, що насувалася гроза. Мері, намагаючись триматися в густій тіні між сходами і стіною будинку, вийняла книгу та ліхтарик, і посвітила на потрібну сторінку.
Як відімкнути замок…
А, ось, використовувати заклинання для того, щоб відімкнути двері Ендор Коледжу, абсолютно правильно. Заклинання виявилося просто невеличким віршиком, але якщо замок теж був зачарованим…
Так воно і було, і заклинання спрацювало. Двері поволі мовчки відчинилися, і Мері з трепетом прокралася в хол. Вона тихо причинила за собою двері і завмерла, прислухаючись.
Жодного звуку, жодного відблиску світла. Вмикаючи на мить ліхтарика, вона навшпиньки пройшла довгим коридором до дверей в лабораторію.
Вони були зачинені, але не замкнені. Мері легко відкрила їх і знову опинилася в цій жахливій кімнаті, яку вона так добре запам'ятала. Там було все достатньо видно. За прозорими дверцятами печі ще горіло зелене полум'я, наповнюючи довгу кімнату фосфоресцентними спалахами світла, що місцями відбивались від блискучих поверхонь колб і пробірок.
Годинник цокав; він не бив, але працював з гидкою коротенькою пісенькою:
Один два три чотири,
Миші смикнули за гирі…
Мері не звертала на нього уваги. Вона ретельно закрила двері і навшпиньки пройшла повз вчительський стіл до масивних замкнених дверей в комору.