Книга була вже відкрита на заклинанні, яке відмикало замки. Мері взялася рукою, в якій була ще затиснута та, що летить-вночі, за бронзового морського коника, який був ручкою, і прошепотіла заклинання. Величезні двері безшумно широко розчинилися, ніби запрошуючи її увійти.
Всередині ще світила жовтим світлом лампа. Трошки віддалік, в напівтемряві поблискували ґрати, а за ними очі. Всі очі були широко розкриті і дивились на неї.
— Тібе? — прошепотіла Мері. — Тібе? Де ти?
Ніхто не відповідав. Тільки шурхіт і слабке бурмотіння, схлипуючі звуки, які створювали всі ці дивні безформні тварини, що припали до ґрат кліток. Всі очі благально дивились на неї, а маленькі лапки дряпали ґрати.
— Тібе?
Якщо Тіб навіть тут, чи може він створювати звуки? Вона помчала вздовж кліток, намагаючись щось розгледіти в тьмяному світлі, гукаючи безнадійним тихим шепотом:
— Тібе? Тібе? Тібе?
Білка просунула лапу крізь прути і схопила її за рукав. Вона зупинилася.
— Тібе? Це ти?
З наступної клітки висунулася лапка їжачка і наполегливо смикала її, а з клітки нагорі якась костиста лапа спробувала торкнутися її волосся.
Мері навіть не злякалася. Вона відвернулася від кліток до стіни, знову вийняла свій ліхтарик і стала обходити поперечні ряди.
— Тібе? Тібе? Якщо ти тут, видай хоч звук! Спробуй, Тібе! Спробуй м'явкнути! Чи залишився у тебе ще голос?
Але їй відповіли всі істоти разом. Всі вони були у відчаї. З кожної клітки лунали тоненькі, ледь чутні голоси, ніби кролики, щурі, білки, ящірки, їжаки і жаби намагалися нявкати на різні голоси.
— Ну, будь ласка, будь ласка! — Мері, мало не плачучи, заткнула вуха пальцями. — Спробуйте зрозуміти! Я не можу відкрити всі замки, це займе багато часу! А навіть якщо я це зроблю, як ви виберетеся? Ви такі маленькі, і у вас тепер чужі ноги і крила! Будь-ласка, ну, будь-ласка, замовкніть і дайте мені знайти Тіба!
Але вони не звертали на її слова жодної уваги. Їхні очі благали, лапи тихенько скреблися об ґрати, а маленькі горлянки квакали, нявчали, схлипували і плакали.
А потім раптово настала тиша.
Тут і Мері почула те, що чули вони. Кроки в коридорі у напрямку до дверей лабораторії.
Розділ X
Стриб-скок, стриб-скок, обвалилася стеля
Це були дві пари кроків, і одна з них належала мадам Мамблхук. Мері почула, як вона говорить, а чоловічий голос відповідає.
Вона кинулася до дверей в комору і завмерла, прислухаючись. Можливо, вони не зайдуть сюди, можливо, голоси пройдуть повз двері в лабораторію…
Але вони зупинилися просто перед нею.
— Це найуспішніший експеримент, Докторе Ді, — мовила Мадам. — Найцінніше — наостанок. Я думаю, ми вже можемо себе привітати.
Ручка двері повернулась.
Мері гайнула назад до комори і зачинила за собою масивні двері. Вони зачинились тихо, тільки повітря зашелестіло. Тепер Мері нічого не чула. Всі істоти навколо неї мовчали, намагаючись навіть легенько не подряпати лапами підлогу кліток. Чути було тільки їх тихе, прискорене дихання. Повітря було нерухомим. Мері чула стукіт свого серця, воно стукало так, ніби хтось голосно тупотів. Вони говорили про експеримент. Може їм щось було потрібно в лабораторії. Може, вони не ввійдуть сюди…
Вона почула, як тихо дзвенить, відкриваючись, замок комори.
Коли мадам Мамблхук і Доктор Ді увійшли в комору, Мері була вже в протилежному кінці, скоцюрбившись в темряві, за останнім рядом кліток.
— … ось тут, — долинули до неї слова Мадам, — все закінчиться, я вважаю, ще сьогодні. Можливо, продовжимо завтра?
— Звичайно, — сказав Доктор Ді. — Визнаю, це змушує мене по-справжньому взятись за роботу. Ви згодні зі мною, що він ще більш важкий об'єкт, ніж сірий?
— Безумовно. Але як чудово перевірити результати ще на одному, і так скоро. — Пролунав звук, як ніби щось поставили. — Тут. Зовсім інший, чи не так? Не думаю, що його зараз можна дізнатися, навіть якщо вона вирішить цим зайнятися.
— Так би мовити, вночі всі коти сірі, — розсміявся Доктор Ді. — Ага, він прийшов до тями.
Все гаразд. Зізнаюся вам, дорога Мадам, я подумав, що, можливо, приготував занадто сильну мікстуру. Насмілюся сказати, що ми, ймовірно, близькі до відкриття однієї з класичних формул. Однак, я пропоную залишити це створіння в лабораторній клітці на ніч, поки… ох, який бридкий.
Щось зашипіло, але це була не кішка. Схоже на змію, подумала Мері. Мадам Мамблхук розсміялася, а Доктор Ді сказав самовдоволено: