Вже майже зовсім осіннє сонце виглядало крізь сірі хмаринки і золотило дерева і опале листя, що шаруділо під ногами у Мері. У високій кипарисовій огорожі схилили свої бронзові, мідні і золотисті голівки хризантеми, і від них, від землі з опалим листям і від смужки яскравих настурцій, що примостилися біля коренів, віяло сумним, але прекрасним запахом осені.
Зеведей, на мить перервавши роботу, дивився на неї крізь квіти старечими, але все ще блискучими, як у малинівки, очима. Скуйовджені голівки хризантем кивали, коли він обв'язував мотузкою їхні стебла. Він схилився і зник за квітами. Мері зупинилася на межі галявини і нерішуче промовила:
— Можна я допоможу їх підв'язувати?
Хризантеми знову захиталися, і до неї підкотився моток мотузки.
Вона підняла його і нерішуче ступила вперед. Моторошний старий капелюх Зеведея несподівано з'явився за кілька клумб віддалік, за величезними червоними даліями; він стояв спиною до Мері, і його руки діловито шаруділи чимось в листі.
Мері знову глянула на моток мотузки, вирішила, що це і є запрошення допомогти, про-бралась повз маргариток і великих, палаючих червоним далій і опинилася у ряду хризантем.
Вона почала повільно, старанно прив'язувати мотузочки до підпор, потім обертати їх навколо стебел, намагаючись не пошкодити листя. Старий Зеведей знову зник, але немов його добра стара знайома, з кипарисової огорожі злетіла вільшанка і сіла на стебло далії, зиркаючи на Мері такими ж блискучими старечими очима.
Промінь сонця повільно повз різнобарвними смужками квітів і тьмяним листям. Плющ, що вився стінами Садиби, був схожий на дорогу шовкову завісу, а високі димарі, що ловили останні літні сонячні промені, виблискували на тлі свинцево-темного неба.
Раптом Мері, занадто сильно затягнувши мотузку, зламала стебло хризантеми.
Це була висока квітка, можливо, навіть найвища і найпрекрасніша, і тріск зламаного стебла голосно пролунав навколо. Величезна бурштиново-золотава голівка квітки сумно повисла, і втрачаючи пелюстки, впала на землю.
Мері завмерла у відчаї.
Так само раптово, як перед тим зник, старий Зеведей з'явився поруч з нею, з огидою і гнівом оглядаючи жалюгідні рештки своєї найкращої квітки.
— Я вже мав засвоїти, — з гіркотою вимовив він, і голос його, як і він сам, відповідав духові саду, високий, скрипучий, але дивовижно музичний, немов вітер, що свище на даху. — Я вже мав засвоїти. Діти і собаки — це не для саду. Ну, ти і постаралася.
— Вибачте, — сумно пробурмотіла Мері, простягнула йому залишок мотузки і засмучено повернулася, щоб піти.
Прямо попереду виявився розрив в кипарисовій огорожі і плетена хвіртка, що виводила з саду на лісову стежку. Туди вона і попрямувала, без будь-якої мети, і поки йшла крізь тінистий підлісок, нечутно ступаючи сирим килимом коричневих і жовтих листків, самотність тиснула на неї все більше. Молоденький дубок простягав над доріжкою пригорщі жолудів, останні бліді листочки тремтіли на ньому, готуючись впасти. У розгалуженні букового кореня, немов у чашці, блищала чорна вода, в якій плавав пух насіння чортополоху. Нагорі, ніби крокви, стирчали помаранчеві віяла великих деревних наростів, а білі поганки тулились в сирих куточках посеред моху, бруду і прілих гілок.
Все було мокрим і гнилим, як і має бути на початку осені.
Мері зупинилася, і мовчанка вмираючого лісу важко повисла навколо. У цій мовчанці стукіт жолудя, який випав із свого капелюшка на мох, змусив її підстрибнути.
Раптово посеред стежки з'явився чорний кіт, чистенький, спокійний і граціозний, немов танцюрист.
Він був геть чорний, від вух до кінчика хвоста, лапки у нього були чорні, вусики чорні, і аристократичні брови стояли дибки над зеленими очима.
Він став посеред стежки і подивився на Мері. Потім відкрив рота і м'явкнув, демонструючи при цьому рожевий трикутничок язичка і білосніжні зубки.
«Схоже, він каже щось надто звичайне, — вирішила Мері. — "Як ся маєте?" або "чудова погода, чи не так?"» — Але кіт виразно очікував відповіді, і тому вона вимовила:
— Як поживаєте? Мене звуть Мері Сміт. А вас?
Кіт не відповідав. Звичайно, він був зайнятий більш важливою справою. Він повернувся до Мері спиною, ввічливо задер хвіст і попрямував стежкою далі в ліс. Він вчинив так не для того, щоб її позбутися, навпаки, він запрошував прямувати за ним.
Мері, щаслива, що знайшла компанію там, де найменше цього чекала, пішла за ним, навіть не намагаючись його погладити. Він точно знав, куди йде, і оскільки він був зайнятий важливою справою, поводитись з ним, як зі звичайним котом, означало образити його.