— А без мітли я не знаю дороги, — похмуро озвалася Мері.— І крім того, ти не повинен так чинити. Це недобре, Пітере. Або ми вибираємося разом, або зовсім нічого не будемо робити.
Вона задумалася, розминаючи в пальцях лист папороті. Потім поглянула на нього. Дивно було б подумати, що це та ж сама сором'язлива і скромна Мері Сміт, яка соромилась навіть розмовляти: — І не думай, що я не помітила, що ти вже двічі намагався врятувати мені життя, Пітере, і ризикував при цьому своїм. Але, або разом, або ніяк.
— Добре, — з полегшенням промовив Пітер.
«Він, — подумала Мері, — напевно ніколи в житті не був сором'язливим».
— Давай придумаємо щось інше. Як щодо Великого Заклинання? Чи немає в книжці чогось, що може допомогти?
— Ні, я вже думала, там немає. Є тільки саме це заклинання, але воно просто руйнує ту магію, яка вже є. Це позбавить магічної сили і нашу мітлу. І якби навіть я полетіла і залишила книгу захищати тебе, ти не зможеш знайти дорогу додому, та й разом нам її не знайти. — Вона повернула голову і кинула погляд на освітлену зірками галявину в кінці стежки. — Мені здається, що ми в якійсь іншій країні, не схожій на нашу, і справа тут не тільки в відстані.
— Послухай, — почав Пітер, — не треба так хвилюватися. Все буде гаразд, не сумнівайся. Ми щось вигадаємо. У будь-якому разі, я б нервував, якби мені довелося використати твоє Велике Заклинання. Просто уяви, раптом я це зробив, коли твоя мітла була б ще в повітрі. Приємно тобі буде впасти з висоти в двісті метрів? Ну, давай думати, що робити.
— Перш за все, дати мітлі відпочити, і, можливо, позалицятися до неї трошки. Схоже, їй це до вподоби. — Мері спішилася і стала гладити мітлу рукою, забрудненою в летючу-вночі.
Так, мітлі це подобалося. Вона стала тертися об руку Мері, замуркотіла…
Ні, звичайно, вона не муркотіла. Мері різко повернула голову. Це Тіб раптово замурчав біля її вуха. Він підняв голову і настовбурчив вуха; з глибини лісу, хтось, або щось — наближалося до них.
Розділ XIII
Пташки летять
— ХТОСЬ наближається, — різко сказав Пітер. — Давай швидше. По звуку схоже, що хтось рубає дерева, щоб сполохати нас, поки інший…
— Ні, — відповіла Мері. — Тіб нявкає. І подивись: маленька мітла не рухається. Замри і слухай.
Вони чекали, завмерши, намагаючись що-небудь роздивитись у лісовій темряві. Гомін ставав голоснішим. Рухався не хтось один. Крізь густий підлісок до них тихо наближалася натовп людей або якихось інших створінь. Папороть заколихалась, скидаючи росу. Ліс пахнув різноманітними запахами; тут були модрини, квіти ожини і жимолості, гіркуватий аромат плюща. Кущі розсунулися, і в тьмяному світлі зірок з росою на рогах і лискучою шкірою з'явився великий, прекрасний олень. 3а ним несміливо ступало ціле стадо плямистих оленів.
Тіб видав дивний, булькаючий десь глибоко в горлі, звук. Востаннє Мері чула цей звук в жахливій кімнаті за лабораторією. Сірий кіт, що сидів на плечі Пітера тихенько нявкнув і почав мурчати.
— Це ті олені, які були зачаровані! — схвильовано вигукнула Мері. — Я їх звільнила з допомогою Великого Заклинання. Може, вони прийшли, щоб нам допомогти!
Олень ступив вперед і повернув до неї свою чудову голову. Він двічі пирхнув, один раз на неї, другий раз на Тіба на її плечі, потім глянув на Пітера і насторожив вуха.
— Пітер — мій друг, — швидко сказала Мері. — Він прийшов, щоб звільнити Гіпа.
Величезний олень рушив вперед, щоб обнюхати Пітера, потім повернувся, стрибнув до живоплоту на узліссі, завмер там, високо піднявши голову, і подивився на них через плече.
— Я його пам'ятаю, — пояснила Мері. — Він був такий нещасний, весь в ранах. Мадам сміялася з нього. Я впевнена, що він прийшов допомогти нам. Але як? Що він може зробити?
— Він хоче, щоб ми рухалися цим шляхом, — зрозумів Пітер. — Йдемо.
Але Мері відскочила назад.
— Як же ми підемо? Послухай, адже ці двоє все ще над нашими головами.
Всі олені оточили їх щільним натовпом. Пітер розсміявся, вказуючи на підкинуті голови і блискучі, вологі очі.
— Це конвой, — голос його лунав задоволено і спокійно. — Хіба не розумієш? Якщо ми виберемося з лісу і залишимося в середині цього натовпу, Мадам і Доктор до нас напевно не дістануться, навіть якщо і побачать. Так вони нас і не розгледять серед всіх цих тіней. Підемо. Це наш шанс.
— Ти й справді так думаєш… — з сумнівом в голосі почала Мері, але її перервала маленька мітла. Про мітлу не можна сказати, що вона задерла голову і почала рити копитом землю, але вона робила щось подібне. Вона забилася у Мері в руках, схвильована, намагалась змусити їх рушити в дорогу.