Мері здивовано втупилася на нього.
— Тільки раз на сім років?
— Ага. Але ж і рідкісний він.
— А для чого… для чого люди використовували його? — запитала Мері.
Старий Зеведей похитав головою і знову зайнявся відром.
— Сила і влада — але які, сказати не можу. Ходили чутки, що в ньому є магія.
— Магія?
— Це все казки, сільські казки, — мовив Зеведей. — А квітка, вона ж є в книгах, схожа така, з довжелезним ім'ям, за розміром твоєї руки, і все по-іноземному. Але через те, що вона цвіте раз на сім років, та ще й тоді, коли всі інші квіти вже повмирали, неосвічений люд назвав її чарівною. Говорили, що в давнину відьми шукали її у відрогах Чорних Гір, в тих місцях, де раніше жили люди, а тепер немає нічого, крім ставків, повних води.
Ці слова звучали дивно в такій чистій і звичайній коморі, наповненій яскравими пачками прального порошку і купами алюмінієвих каструльок на полицях, освітленій блідими променями сонця, що спадали на вимиту підлогу.
Мері дивилася на квіти, що висіли гроном на міцному стеблі, від легкого подиху повітря лілові голівки гойдалися, а золоті язички ворушились в срібних чашечках.
— Чарівна квітка… — вона ніжно доторкнулась до ріжок вказівним пальцем. — Ну ось, Зеведей, золото сходить… Так як же вона називається?
— Я ж тобі сказав, — відповідав старий, — книжкової назви я не знаю, та й люди вже не шукають цю квітку, як раніше, але коли я був ще хлопчаком, у неї було безліч імен — язичок дракона, відьмині дзвіночки, відьмина мітла, Тибів корінь…
— Тибів корінь! — закричала Мері. — Ось він, кіт! Тіб! Він знайшов його для мене!
— Схоже, що він відьомський кіт, — погодився Зеведей. — У нього і вигляд такого. Тому я і назвав його Тібом. Може, його ім'я просто Черниш, Вуглик або Гуталін.
— Він схожий на Тіба, — твердо заявила Мері. — Я впевнена, що він — чарівний кіт. Він же знайшов для мене чарівну квітку — тібів корінь.
— Є ще одне ім'я для нього, — сказав Зеведей. — Я називаю його летить-вночі.
— Чому?
Але замість того, щоб відповісти на її запитання, старий почав місити вариво з такою силою, що вона запитала:
— А що у відрі, Зеведею?
— Висівки для курей, — відрізав він. — Паскудні Крикухи. Гидкі, кволі, підлі Крикухи, ці кури. Ненавиджу курей.
І, підхопивши відро, вийшов з комори.
Мері глянула йому вслід, потім повернулась до Тіба. Але комора була порожня, і коли вона вибігла чорним ходом на подвір'я, там теж було порожньо.
Маленький чорний кіт зник.
Пізно ввечері, коли Мері вже лежала в ліжку, і давно спала, сталася дивна річ.
Вона раптово прокинулася, тепла зі сну, ліниво перевернулась на інший бік, і опинившись обличчям до вікна, щось почула.
Далеко, над деревами лунав свист, ніби завивання вітру.
«От смішно, — подумала вона. — Тільки це — не просто вітер. Видно, гроза насувається. Шкода, коли я завтра піду з Тібом…»
Шум пролунав знову, голосніше, ближче.
Пронизливий рев вітру, свист, плющ зметнувся уздовж стіни будинку, неначе його потягли велетенські пальці, забряжчали шибки у вікні.
Мері заціпеніла і ніби примерзла до ліжка.
Глухий удар і здавлений крик — здавалося, той, хто кричав прикусив собі язика.
Тиша.
Коли Мері, вся вкрита гусячою шкірою, поволі сіла в ліжку, втупившись у темряву, пролунав слабкий скрегіт.
Завмерши від страху, вона сиділа нерухомо, потім повільно простягла руку до нічного столика, щоб запалити світло.
Вона намацала вимикач, глибоко зітхнула і натисла на нього. Чорне небо за вікном стало ще чорніше. Але щось таке ж чорне, немов нічне небо, рухалося по карнизу. Щось стукало і скребло у вікно. Блиснули два ока…
Мері видихнула з величезним полегшенням, вистрибнула з ліжка і кинулася до вікна.
— Тібе! Тібе! О, Тібе, як же ти мене налякав!
Вона відкрила стулку вікна, і маленький чорний кіт стрибнув до кімнати. Не звертаючи уваги на Мері, він прокрався на середину килима і зупинився — хвіст тремтить, шерсть дибки, очі як фари. Мері схилилася над ним.
— Тібе, що трапилося? Що сталося?
Тіб не звертав на неї уваги. Шерсть його ще стирчала в усі боки, як на камінній щітці, зелені очі не відривалися від вікна. Мері вимкнула світло, підійшла знову до вікна і стала вдивлятись у темний сад.