Мері спочатку ввічливо запротестувала, але міс Марджібенкс як відрізала:
— Звичайно, це так! Це абсолютно зрозуміло, моя люба, цілком зрозуміло; цей будинок — не для дітей. Особливо, коли дитина належить лише собі — хоча вся твоя сім'я без сумніву знайшла б чим тут зайнятися… досліджувати всілякі закутки тощо, — вона доброзичливо кивнула Мері.
— Як шкода, що вікарій зараз на канікулах. У тебе був би відмінний товариш для ігор…
Сад такий прекрасний і спускається прямо до річки.
Мері здалося дивним (вона згадала милого, сивого, старого пастора на ранковій недільній службі), що міс Марджібенкс може уявити його підходящим товаришем для десятирічної дівчинки. Ймовірно, міс Марджібенкс мало знала дітей, і при цьому так старалася бути доброю, що Мері промовчала. Потім вона раптом згадала, що Зеведей розповідав про двох котів на стіні парафіяльного будинку. Може бути, Тіб і Гіп звідти, а сюди прийшли в пошуках їжі? Може бути, Гіп ще в лісі, самотній і голодний? Вона глянула на Тіба і побачила, що він перестав вмиватися і уважно спостерігає за нею, немов читає її думки.
— А парафіяльний будинок зараз порожній? — запитала вона.
— Ні, ні, — відповіла міс Марджібенкс. — Зовсім ні. Старий містер Спенсер — ти його бачила в неділю — живе там, поки вікарій з родиною у відпустці. Розумієш, бідний вікарій не може виїхати у відпустку і залишити парафію. Він повинен знайти когось, хто буде служити за нього.
— А, зрозуміло, — з усього сказаного Мері звернула увагу лиш на одне. — Він має дітей?
— Одного сина, Пітера. Приблизно твоїх років, я вважаю. Як шкода, — повторила міс Марджібенкс, — що вони поїхали.
— Коли вони повернуться?
— Не можу тобі сказати, люба. Можливо, дізнаюся сьогодні. Якщо дізнаюся, повідомлю тебе. — Вона закінчила пити чай і почала складати серветку. — Сьогодні ми з твоєю бабусею обіцяли зустрітись із старим другом. З старим, давнім другом, — додала вона, щоб все стало зрозумілим. — Це надовго, тому сьогодні, боюсь, ти будеш зовсім сама.
— Все буде добре, — сказала Мері. — Я пограю з Тібом, допоможу в саду і все таке.
Міс Марджібенкс махнула рукою:
— Завтра ми вигадаємо для тебе що-небудь. Поїдемо кудись… можливо, на пікнік? — Вона з сумнівом глянула на сіре осіннє небо.
Але Мері із захопленням сприйняла цю пропозицію.
— Можна, можливо? Можна мені зробити це сьогодні, ну будь ласка, міс Мардж… Маршбенкс? Можна мені піти в ліс і взяти з собою другий сніданок? Сьогодні немає сонця, але зате тепло. Будь ласка, можна?
Міс Марджібенкс задумалася на хвилину.
— Чому б і ні, — врешті мовила вона. — Хоч зараз і вересень, але тепло і навіть душно. Звичайно можна, дитино. Я скажу місіс Мак-Леод, і вона дасть тобі бутербродів. Тільки не заходь далеко і не загубись…
— Я не загублюсь, — відповіла Мері, — але мені б хотілося досліджувати ліс.
Вона раптом згадала про бузкову квітку, летючу-вночі, яка стояв в спальні в склянці для зубної щітки. Може, міс Марджібенкс знає її справжню назву.
— Я знайшла… — почала вона, але тут в кімнату увійшла бабуся Шарлота, і кінець фрази завис у повітрі.
— Як ти живеш, дитино? — поцікавилась бабуся Шарлота, ніжно цілуючи її.
Мері пробурмотіла щось, що означало «не гірше, ніж вчора».
— Ти добре спала? — запитала бабуся Шарлота спокійним, рівним голосом.
— Дуже добре, дякую, бабуся Шарлото. Я прокидалася тільки…
— Від чого ти прокидалася? — втрутилася міс Марджібенкс.
Мері здивував її тон.
— Від шуму — я думаю, Котячої бійки, — відповіла Мері, і міс Марджібенкс знову сіла із задоволеним виглядом. — А ще був жахливий грім, — додала Мері.
— Біб? — перепитала бабуся Шарлота. — У твоєму ліжку? Це непорядок, дорога моя. Напевно, інший матрац…
— Це не біб, бабусю Шарлото, а грім! — голосно сказала Мері.
— Так, люба, я розумію. Немає нічого гіршого… — заявила бабуся Шарлота.
В цю хвилину подальші пояснення були перервані появою в кімнаті засапаного вовняного клубка — немолодого і, як ми вже могли переконатися, дуже симпатичного пса — Конфуція.
Одночасно, в ту саму мить, Конфуцій побачив Тіба, а Тіб — Конфуція.
— Ай! — закричала бабуся Шарлота, безуспішно намагаючись схопити Конфуція.
— Ай-яй-яй! — закричала міс Марджібенкс, намагаючись якомога швидше піднятись із крісла, але у неї, як на зло, все виходило дуже повільно.