— Ой! — закричала Мері, яку хвилював зовсім не Конфуцій, а її любий Тіб.
Але турбуватися не було потреби. Тіб, чаклунський кіт, просто кинув на китайського мопса те, що можна назвати Поглядом, і Конфуцій, що пустив був слину від хвилювання і захоплення і смикнувся вперед, миттєво зупинився, згадавши, що він збирався зайнятися чимось зовсім іншим, і пішов, намагаючись триматися гідно і незалежно, що йому не зовсім вдавалось, тому що він ледве переставляв ноги.
Тіб посміхнувся, перестав стовбурчити вуса, давши зрозуміти Мері; пора розкрити вікно, щоб він міг прогулятися галявиною.
Незабаром після того, як бабуся Шарлота і її компаньйонка поїхали побачити старого, доброго товариша, Мері з бутербродами в кишені пальто вийшла в сад, щоб пошукати Тіба і Зеведея.
Тіба ніде не було видно, але вона відразу ж знайшла Зеведея. Він котив тачку по доріжці між галявиною і стіною будинку.
— Доброго ранку, — сказала Мері. — Вибачте, ви не бачили де-небудь Тіба?
Зеведей похитав головою і продовжував шлях. Мері задріботала поруч з тачкою.
— Знаєте, ми збиралися сьогодні піти і пошукати Гіпа, — стала пояснювати вона, — а Тіб після сніданку пішов, і я не можу його ніде знайти.
— Може, він повернеться, — відповів Зеведей, продовжуючи котити тачку. — Коти зазвичай вертаються.
— А можна я знову допоможу вам?
— Допоможеш ламати квіти? — запитав Зеведей. Однак він цілком привітно глянув на неї з-під полів жахливого капелюха.
— Ні ні! Може, я зможу робити щось легке?
Зеведей поставив тачку, вийняв звідти лопату, граблі та садову мітлу, зроблену з вербових прутів, прив'язаних до міцної палиці.
— Он скільки листя нападало, — сказав він, беручись за мітлу. — Страшно неакуратний місяць цей вересень. Ну ось. Може, ти займешся цим марудним підмітанням — якщо, звичайно, ти тут же не зламаєш мені мітлу.
Потім Зеведей взяв лопату і почав копати клумбу біля стіни будинку.
Мері почала підмітати листя.
Спочатку їй здалося, що це дуже легко, але скоро вона зрозуміла, що боротися з величезною мітлою не тільки важко, а й просто неможливо. Вона намагалася робити великі напівкруглі помахи, але листя тільки завивалося навколо вербових прутів і знову, задоволено, складалось у свій візерунок під деревами. Потім вона помірялася зростом з мітлою, яка виявилася трохи вищою за неї — майже на всю довжину пучка вербових прутів — і спробувала робити короткі прямі помахи, але і це було марно, вона домоглася тільки того, що листя стало розлітатися на всі боки.
А коли їй вдалося, нарешті, зібрати цілу купу листя, звідкись з'явився Тіб, стрибнув у неї всередину, крутнувся двічі, підкинув лапами оберемок сухого листя в повітря, три рази крутнувся і розкидав все в різні боки хвостом, вигнутим гачком.
— Ой, Тібе! — сердито закричала Мері. — Навіть не думай, що я після цього буду з тобою гратись. Міг би почекати, доки я закінчу роботу!
Вона продовжувала замітати, і нарешті в тачці з'явилася величезна купа листя. Мері покотила тачку туди, де зник Тіб, у напрямку до купи компосту в городі.
Вона насилу давала раду тачці, але якось довезла свій вантаж, і вже зібралася вирушати у зворотню подорож, як помітила щось серед гілок і сміття, приготованих для багаття.
Це була маленька мітелка.
Мері підбігла до купи і потягнула за маленьку ручку. Вона була якраз їй до пари, легка і зручна, з прив'язаними до неї чудовими березовими лозинами. Зрадівши, Мері поклала її на тачку і покотила назад, на галявину.
— Зеведею, подивися, що я знайшла! — закричала вона, але старого садівника як завжди було не видно, як і Тіба.
Як тільки Мері подумала про це, на верхівці липи, потріскуючи і гойдаючись у гілках з'явився маленький чорний котик, що легко балансував на запаморочливій висоті.
— Обережніше, Тібе! — закричала Мері, але вгледівши, як він легко і невимушено рухається, знову зайнялася своєю справою, і купа листя покірно росла під помахами маленької мітли.
День, хоч і похмурий, був задушливим, і небо, вкрите провислими хмарами, низько схилялося над обважнілими листям дерев. Знову і знову, шарудячи в нерухомому повітрі, листки з лип, дубів і буків, що віджили свій вік, злітало донизу, вкриваючи галявину іржаво-червоним, вохристим візерунком. Десь пронизливо заспівала малинівка.
Ще навантажить одну тачку і покличе Тіба. Вони разом підуть до лісу і з'їдять там бутерброди. Зеведей, напевно, вже пішов обідати. Його знову ніде не було видно.
Вона перервала роботу і стала, спершись на мітлу. День і справді виявився теплим. Вона відкинула волосся, що впали на очі, і тут помітила в траві щось бузкове. Одна квіточка з усього суцвіття «летюча-вночі» лежала там. Напевно, вона загубила її вчора, коли несла свою знахідку додому.