— Достатньо одного слова, щоб ранити жінку, кількох секунд, одного тупого випадкового пуку. Та щоб повернути її довіру, потрібні роки. А іноді це не вдається ніколи.
Дивно, якими товстошкірими стають люди, котрих кохають, а це не вписується в їхні плани. Кохання настільки їх дратує, що вони змінюють замки або тікають без попередження.
— Але коли нас люблять коні, Жане, то ми заслуговуємо на це так само мало, як і тоді, коли нас люблять жінки. Вони вищі істоти, якщо порівняти з нами, чоловіками. Коли вони кохають нас, то стають милостивими. Однак, на жаль, ми дуже рідко даємо їм привід для кохання. Я навчився цього у твоєї матері, і це правда. Як не крути — а таки правда.
Ось чому це так боляче. Коли жінки перестають кохати, чоловіки потрапляють у порожнечу, зроблену власноруч.
— Жане, жінки здатні кохати набагато інтелігентніше, тонше, ніж ми, чоловіки! Вони ніколи не кохають чоловіка за його тіло, навіть якщо можуть ним насолоджуватися — та ще й як, — Хоакін із насолодою зітхнув. — Жінки кохають тебе за твій характер, силу, розум. Чи за те, що можеш захистити дитину. Або ж ти гарна людина, благородна, достойна. Вони ніколи не кохають нас так тупо, як ми їх. І не за те, що в тебе якісь особливо прекрасні щиколотки або тобі так личить костюм, що партнери по бізнесу просто помирають від заздрощів, коли вони тебе їм представляють. Такі жінки теж існують, однак лиш як повчальний приклад для інших.
Мені подобаються щиколотки Катрін. Чи хоче вона мене комусь представити? Чи достатньо я… інтелігентний для цього? Або благородний? Чи є в мені що-небудь, що цінують жінки?
— Коні обожнюють тебе всього цілком.
— Коні? Які коні? — запитав месьє Одинак, роздратувавшись. Він слухав краєм вуха.
Вони завернули за ріг і тепер стояли позаду гравців у петанк, біля Уркського каналу.
Хоакіна зустріли рукостисканнями, а Жану гравці в буль стримано кивали.
Він дивився, як його батько ступив на поле для кидка, пригнувсь і махав правою рукою, як маятником.
Веселе барило з ручкою. Мені пощастило з батьком. Він завжди любив мене, навіть якщо не був ідеальним.
Залізо б’є залізо: Хоакін Одинак вправно вибив один із булів команди супротивника.
Приглушені оплески.
Я міг бачити, чути, плакати й ніколи не зупинятися. Чому я був таким дурним, що в мене зовсім не лишилося друзів? Я боявся, що одного разу вони мене покинуть, як мій найкращий друг Віджая? Чи боявся, що вони сміятимуться з мене, бо не втримав Манон?
Він подивився на батька й хотів сказати: «Ти подобався Манон. Пам’ятаєш Манон?» Та батько уже говорив до нього:
— Скажи своїй мамі, Жане… ні, ні. Скажи їй, що кращої за неї немає нікого — нікого.
Тінь жалю промайнула по обличчю Хоакіна через те, що навіть кохання не змогло зупинити жінку, яка весь час намагалася приструнчити свого чоловіка, бо він діймав її до печінок.
10
Катрін оглянула червону кефаль, свіжу зелень і вершки від круторогих нормандських корів, потім взяла молоду картоплю, сир та вказала на запашні груші й вино.
— Із цієї купи можна щось сотворити?
— Так. Але по черзі, не з усього зразу, — сказав він.
— Насправді я з нетерпінням чекала цього весь день, — зізналася вона. — Але й трохи боялася. А ви?
— А я — навпаки, — відказав він. — Насправді я боявся, але й трохи чекав. Я повинен попросити пробачення.
— Ні, не повинні. Щось мучило вас у той момент, чи ж варто вдавати, що це не так?
Промовляючи це, вона кинула йому один зі своїх кухонних рушників у блакитно-сіру клітинку, щоб він начепив його замість фартуха. На ній була блакитна літня сукня, за червоний пояс, замість фартуха, заправлений рушник. Сьогодні він побачив, що її біляве волосся взялося сивиною на скронях, а в очах більше не було збентеження й страху.
Скоро шибки запітніли, газове полум’я шипіло під каструлями й сковорідками. Біле вино, цибуля-шалот і вершковий соус тушкувалися, а у великій пательні в оливковій олії рум’янилася картопля, посипана розмарином і сіллю.
Вони невимушено перемовлялися, немов були давно знайомі й певний час не бачилися. Вони розмовляли про Карлу Бруні, про те, як морські коники-чоловіки носять своє потомство в кишені на животі, про моду, продаж солі з ароматизаторами. І звичайно ж пліткували про сусідів.
Так вони перестрибували з однієї теми на іншу і, стоячи поряд, готували вечерю. Месьє Одинакові здавалося, що з кожним реченням між ним і Катрін народжувалася спорідненість душ.
Він і далі готував соус, а Катрін шматочок за шматочком тушкувала в ньому рибу. Вони їли просто зі сковорідок, стоячи, бо в Катрін не було другого стільця.
Вона налила вино: легке золоте Тапі із Гасконі. І він випив його, обережно ковтаючи.
Найдивовижнішим на цьому побаченні, першому від 1992 року, було те, що він почувався абсолютно захищеним, заледве увійшовши до квартири Катрін. Усі думки, які постійно пригнічували його, зникли на її території, наче невидимий поріг не пускав їх.
— А чим ви зараз займаєтесь? — запитав месьє Одинак в якийсь момент, коли вони обговорили всі світові проблеми.
— Я? Пошуком, — відповіла вона.
Вона взяла шматочок багета.
— Я шукаю себе. Перед… перед тим, що сталось, я була для свого чоловіка помічником, секретаркою, радником із особистих питань і прихильником. Зараз я згадую, на що була здатна до зустрічі з ним. Точніше, намагаюся зрозуміти, чи ще здатна на це. Тому моє заняття — спроби.
Вона почала відколупувати м’якуш від скоринки і катати його між тонкими пальцями.
Книгар читав Катрін, як роман. Вона дозволила йому погортати свої сторінки й проглянути її історію.
— Нині, у сорок вісім, я почуваюся так само, наче у вісім. Я ненавиділа, коли мене ігнорували, і водночас ніяковіла, коли хтось виявляв до мене щиру увагу. До того ж, помітити мене повинні були «правильні» люди. Дівчинка з блискучим волоссям із заможної сім’ї, з якою я хотіла подружитися; добрий учитель, котрий був уражений тим, як скромно я приховувала свої незвичайні таланти. І моя мати. Авжеж, моя мати, — Катрін замовкла. Її руки й далі місили шматочок багета.
— Я завжди хотіла, щоб мене помітили найсамозакоханіші егоцентристи. До інших мені було байдуже — до мого любого татка; до Ольги з першого поверху, яка дуже пітніла, — хоча вони були набагато кращі. Та мені було ніяково, коли мене любили гарні люди. От дурна. І була так само несповна розуму під час свого заміжжя. Я хотіла, щоб мій пришелепуватий чоловік помітив мене, і ні на кого не звертала уваги. Але я готова це змінити. Передайте мені перець, будь ласка.
Вона виліпила із м’якуша своїми тонкими пальцями морського коника, якому тепер приліпляла дві насінини перцю замість очей, перед тим як дати його месьє Одинакові.
— Я була скульптором. Колись. Мені сорок вісім, і я все починаю з нуля. Не пам’ятаю, скільки років тому спала зі своїм чоловіком. Я була віддана, дурна і настільки самотня, що можу просто зжерти того, хто буде прихильний до мене. Або вб’ю, бо не винесу цього.
Месьє Одинак був ошелешений тим, що перебуває наодинці з такою жінкою.
Він заворожено розглядав обличчя і голову Катрін, ніби йому дозволили залізти всередину і досхочу роздивлятися навколо.
У Катрін були проколені вуха, однак сережок вона не носила. («Його нова подружка носить ті, з рубінами. Позорище: я б їх швиргонула йому до ніг».) Іноді вона торкалася горла, наче шукала щось, може, намисто, яке також належить тепер іншій жінці.
— А чим ви зараз займаєтесь? — запитала вона.
Він розповів їй про «Літературну аптеку».
— Баржа з черевом низької посадки, кухнею, двома спальними місцями, ванною і вісьмома тисячами книжок. Це світ поза межами нашого світу. — А також арештована пригода, як і в кожного пришвартованого корабля. Але цього він не промовив.
— А король у цьому світі — Месьє Одинак, літературний фармацевт, який виписує рецепти від любовної туги.