Усвідомлення цього переповнило його страшенним соромом.
Він уявляв, як вона, відправивши йому лист, година за годиною впродовж тижнів чекала, коли з-за рогу будинку з’явиться машина і Жан постукає в її двері.
Минуло літо, осінь розмалювала морозними візерунками опале листя, зима оголила дерева.
А він так і не приїхав.
Чоловік закрив обличчя руками, хоча йому хотілося дати ляпаса самому собі.
А тепер надто пізно.
Тремтливими неслухняними пальцями месьє Одинак склав крихкий лист, що дивом усе ще випромінював її запах, і вклав його в конверт. Потім із похмурою зосередженістю застебнув сорочку, навпомацки взувся. Привів волосся до ладу, дивлячись у темну шибку, ніби в дзеркало.
Вистрибни ти, ідіоте. Це вирішить усі проблеми.
Він підняв очі й побачив Катрін, яка стояла, спершись об одвірок.
— Я був її… — почав він, указуючи на лист.
— Вона була моя… — месьє Одинак не міг дібрати слів. — Але все вийшло зовсім не так.
Хіба можна дібрати слова для цього?
— Кохання? — запитала Катрін через хвилю.
Він кивнув.
Точно. Це було саме те слово.
— Це добре.
— Надто пізно.
Це все руйнує. Руйнує мене.
— Виходить так, що вона…
Скажи це.
— … кинула мене через кохання. Так, заради кохання. Кинула мене.
— Ви знову зустрінетесь? — запитала Катрін.
— Ні. Вона померла. Манон давно померла.
Він заплющив очі, аби не зустрітися поглядом із Катрін, не бачити, що він ранить її.
— А я кохав її. Так кохав, що перестав жити, коли вона пішла. Вона померла, а я тільки й думав, як жорстоко вона повелася зі мною. Я був ідіотом. І пробач мені, Катрін, ним і залишився. Навіть не можу дібрати слів. Краще піду, щоб не ображати тебе ще більше, добре?
— Звичайно йди. І ти мене зовсім не ображаєш. Це життя, і нам давно вже не чотирнадцять років. Ми стаємо дивакуватими, коли нам нікого любити. Старі почуття завжди зринають на певний час при появі нових. Є в людей така особливість, — прошепотіла Катрін спокійно й стримано.
Вона дивилася на кухонний стіл, з якого все почалося.
— Я б хотіла, щоб мій чоловік покинув мене заради кохання. Бо це найкраща причина.
Месьє Одинак сковано підійшов до Катрін і незграбно її обійняв, хоча все, як і раніше, здавалося неймовірно приголомшливим.
13
Месьє Одинак зробив сто віджимань, поки закипала кавоварка. Ковтнувши кави, він змусив себе двісті разів присісти аж до ниття у м’язах.
Прийняв контрастний душ і поголився. Кілька разів глибоко порізався. Почекав, поки перестане йти кров, випрасував і одягнув білу сорочку, зав’язав краватку. Він запхав у кишеню штанів кілька банкнот і перекинув піджак через руку.
Виходячи з дому, Жан Одинак не дивився на двері Катрін. Його тіло розпачливо жадало її обіймів.
І що далі? Я втішаю себе, вона заспокоює себе. Зрештою ми схожі на два використані рушники.
Він забрав замовлення на книги, що сусіди повкидали в його поштову скриньку. Вийшов із будинку і привітався з Тьєррі, який стирав росу зі столиків кав’ярні.
Месьє Одинак їв сирний омлет, не помічаючи і не відчуваючи його смаку, бо був дуже зайнятий вранішньою газетою.
— Як справи? — запитав Тьєррі і поклав руку йому на плече.
Цей жест був такий жартівливий та дружній, що месьє Одинак насилу втримався, щоб не схопити Тьєррі за барки й не трусонути.
Як вона вмерла? Від чого? Чи дуже їй боліло? Чи кликала мене? Чи дивилася вона щодня на двері? Чого я був таким надутим егоїстом?
Чому все вийшло саме так? Якої кари я заслуговую? Може, краще накласти на себе руки, щоб хоч якийсь толк з мене був?
Месьє Одинак утупився в книжкові огляди й читав їх із несамовитою зосередженістю, стараючись не пропустити жодного слова, думки чи уривка інформації. Він щось підкреслював, писав короткі замітки й забував, що читав.
Починав знову…
Чоловік навіть не підняв голови, коли Тьєррі сказав:
— Там якась машина. Вона простояла тут півночі. Може, у ній хтось спить? Хтось вистежує того письменника?
— Макса Джордана?
Той хлопчисько не міг, щоб не утнути якоїсь дурниці.
Він швидко вислизнув з-за столу, коли Тьєррі пішов до машини.
Коли смерть постукала, вона злякалася. Вона хотіла, щоб я її захистив. Але мене не було поруч. Я, бачте, був дуже зайнятий — жалів себе.
Месьє Одинакові стало зле.
Манон. Її руки.
Її лист був наповнений життям, її запахом та її почерком. Як я сумую за нею.
Я ненавиджу себе. Я ненавиджу її!
Чому вона дозволила собі померти? Тут щось не так. Вона, мабуть, не померла і зараз десь живе.
Він побіг до вбиральні і його знудило.
Месьє Одинак підмів трап і відніс книжки, які впродовж останніх кількох днів відмовився продавати, назад на полиці, де вони зайняли свої попередні місця. Заправив новий рулончик паперу в касовий апарат. Він не знав, чим би йому ще зайнятися.
Якщо я витримаю сьогоднішній день, то переживу й решту свого життя.
Він обслужив якогось італійця, котрий запитав:
— Я нещодавно бачив книгу з вороном в окулярах на обкладинці. Її вже переклали?
Месьє Одинак сфотографувався з подружжям туристів, прийняв із Сирії замовлення на декілька книг, які містили критику Ісламу, продав компресійні панчохи пані з Іспанії та наповнив їжею мисочки Кафки і Ліндґрен.
Поки коти мандрували по баржі, месьє Одинак погортав каталог канцтоварів з рекламою серветок під столове приладдя, на яких були надруковані найзнаменитіші оповідання із шести слів від Хемінгуея до Муракамі. Поряд — сільнички і перечниці у вигляді голів Шіллера, Гете, Колет, Бальзака і Вірджинії Вулф, з яких сіль, перець чи цукор висипалися крізь отвори в зображеному волоссі.
Який у цьому сенс?
«Неймовірний нелітературний бестселер: нові закладки для кожної книгарні. З ексклюзивною пропозицією — культові книготримачі для відділу поезії зі „Щаблями“ Гессе».
А що? Непогана ідея. Напхати повно туалетного паперу з надрукованим на ньому кримінальним чтивом. А полицю прикрасити цитатою зі «Щаблів» Гессе: «Чарівна сила в починанні кожнім». Точно. Те, що треба!
Книгар дививсь у вікно на Сену, на мерехтливі хвилі, на вигин неба.
Це справді прекрасно.
Чи сердилась Манон, що їй довелося покинути мене ось так? Бо я — це я, й іншого вибору не було? Наприклад, поговорити зі мною. Попросити про допомогу. Розказати мені правду.
— Невже я такий, що не заслуговую на це? То що ж я тоді за людина? — закричав він.
Жан Одинак вхопив закритий каталог, скрутив його в дудку й запхав у задню кишеню своїх сірих штанів.
Здавалося, що впродовж двадцяти одного року його життя йшло саме до цього моменту. Лиш тепер йому стало зрозуміло, що він має робити й що мав зробити від самого початку навіть без листа Манон.
Внизу, у машинному відділенні, месьє Одинак відчинив свій надзвичайно охайний ящик для інструментів, вийняв викрутку із живленням від батареї, засунув насадку в кишеню сорочки й попрямував до трапа. Там він поклав каталог на металеву планку, вставив насадку в інструмент і почав один за одним відкручувати великі гвинти, що кріпили трап до нижньої частини набережної.
Наостанок він від’єднав трубу, яка вела до цистерни з прісною водою для гавані, витяг роз’єм із розподільного щита пристані й віддав кінці, якими «Літературна аптека» була прив’язана до берега впродовж останніх двадцяти років.