— А нам то що? — відказав месьє Одинак зневажливо.
Вони обмінялися іронічними посмішками.
— А ким ви хотіли стати, коли були хлопчиком, месьє… мм… Джордан?
— Коли був хлопчиком? Ви хочете сказати вчора? — Макс зухвало засміявся, потім глибоко замислився.
— Я хотів стати чоловіком, якого мій батько сприймав би всерйоз. А також тлумачем снів, які так чи інак цьому заважають, — додав він.
Месьє Одинак відкашлявся:
— Прокладіть-но для нас курс на Авіньйон, месьє. Знайдіть гарний шлях каналом на Південь, такий, що, можливо, подарує нам… важливі сни, — месьє Одинак вказав на стос карт. На них була зображена густа мережа судноплавних каналів блакитного кольору, пристаней для яхт, шлюзів.
Джордан кинув на нього запитальний погляд, і месьє Одинак сказав, не відводячи погляду від води:
— Санарі каже, що потрібно їхати на південь по воді, щоб знайти відповіді на свої сни. Він також стверджує, що там знову можна віднайти себе, але тільки якщо заблукати по дорозі, зовсім заблукати. Через кохання. Через поривання. Через страх. Там, на півдні, вони прислухаються до моря і розуміють, що сміх і плач звучать однаково, і що душа іноді повинна поплакати, аби бути щасливою.
Птах пробудився в його грудях, обережно розпростав крила, вражено усвідомлюючи, що він ще живий. Він рвався назовні. Хотів вирватися з його грудей разом із його серцем і полинути в небо.
— Я йду, — стиха проказав месьє Одинак. — Я йду, Манон.
На моєму шляху в життя, між Авіньйоном і Ліоном
30 липня 1986 року
Це просто якесь диво, що вони всі не піднялися на потяг разом зі мною. І так достатньо дратувало, що вони (мої батьки, тітка «жінкам-не-потрібні-чоловіки» Джулія, мої двоюрідні сестри «я-така-товста» Дафна і «я-завжди-так-заморююсь» Ніколет) спустилися до нас додому зі своїх пагорбів, пропахлих чебрецем, і приїхали зі мною в Авіньйон, аби переконатися, що я таки сіла у швидкий потяг з Марселя до Парижа. Думаю, що їм усім просто хотілося приїхати до справжнього міста, знову сходити в кіно й купити декілька платівок Принца.
Люк не поїхав зі мною. Він боявся, що я залишусь, якщо він буде на станції. Так воно й сталося б: я на відстані можу сказати про його самопочуття просто по тому, як він стоїть чи сидить, як тримає плечі й голову. Він типовий південний француз до самих кісток. Його душа — це полум’я й вино. Він ніколи не буває холоднокровним і байдужим, не може робити щось без почуття. Кажуть, що в Парижі люди апатичні майже до всього.
Я стою біля вікна швидкого потяга та відчуваю себе юною і дорослою водночас. Уперше я по-справжньому прощаюсь із землею, де народилася. І вперше я реально бачу її, віддаляючись усе далі й далі. Залите світлом небо, перегукування цикад серед столітніх дерев, вітри, що міряються силою з кожним мигдалевим листочком. Спека, наче лихоманка. Бринить та іскриться золотом повітря, коли сонце сідає і підфарбовує круті гори й села, що видерлися на них, рожевими й медовими відтінками. А земля й далі плодоносить і не перестає обдаровувати своїм багатством. Вона змушує розмарин і чебрець проростати крізь каміння, вишні — майже вириватися зі шкірки, а набрякле насіння липи пахнути сміхом дівчат, коли до них у тінь платанів приходять хлопці з урожайних полів. Річки виблискують, мов тонкі бірюзові нитки, що заплутались між крутими скелями, а далі на півдні іскриться море такої пронизливої синяви, ніби цяточки на шкірці чорних оливок, коли хтось кохається під одним із тих дерев…
Тут земля постійно тисне на людей. Вона безжально підступає все ближче. Колючки. Скелі. Запах. Тато каже, що Прованс створив людей із дерев, блискучих скель і джерел та й назвав їх французами. Вони дерев’яні й гнучкі, кам’яні й міцні. Вони говорять із глибин своєї натури й закипають швидко, немов горщик з водою на розпеченій плиті.
Я вже чую, як слабне жар, нижчає небо і втрачає свої кобальтові прожилки… Бачу, як обриси цієї землі м’якшають і розмиваються, що далі на північ ми їдемо. Холодна, цинічна північ! Чи здатна ти відчути любов?
Мама, природно, боїться, що в Парижі зі мною може щось трапитися. Ні, вона, певна річ, не думає, що мене розірве на шматки гранатою Ліванської революційної кліки де-небудь в універмазі «Галері Лафайєт» або на Єлисейських полях. Скоріше якийсь чоловік. Або, не доведи Господи, жінка. Одна з тих інтелектуалок із бульвару Сен-Жермен, яка має в голові все, що завгодно, але ні грама почуття. І яка може прищепити мені смак до богемного життя художників у їхніх холодних квартирах, що продуваються наскрізь протягами. Адже саме там осідають зрештою жінки, яким залишається лиш полоскати малярні пензлики для обдарованих джентльменів.
Мабуть, мама переживає, що я зустрінуся з чимось, зовсім не схожим на Боньйо, на його атлаські кедри, лози верментіно і рожевуваті сутінки, і що може поставити під удар усе моє подальше життя. Я чула, як вона вчора вночі плакала з відчаю в літній кухні. Вона хвилюється за мене.
Подейкують, що парижани жорстоко конкурують за все, а чоловіки принаджують жінок своєю холодністю. Будь-яка жінка хоче впіймати собі чоловіка й перетворити його крижаний опір у пристрасть. Кожна жінка, особливо з Півдня. Це так говорить Дафна, а я вважаю, що вона божевільна. Очевидно, дієти викликають галюцинації.
Тато — це незворушний провансалець. Та ще й який! Що можуть тобі дати люди з міста? Ось що він каже. Я люблю його, особливо коли в нього черговий п’ятихвилинний напад гуманізму й він уважає Прованс колискою французької національної культури. Він бурмоче свої оксітанські вислови й радіє з того, що кожен фермер, садівник і городник, вирощуючи свої оливки й помідори, уже впродовж чотирьохсот років розмовляє мовою художників, філософів, музикантів і молоді. Не те, що парижани, котрі думають, що творчими і космополітичними можна стати, хіба закінчивши якісь там навчальні курси…
О, тату! Платон з лопатою — і така нетерпимість до нетерпимості.
Мені не вистачатиме пряності його подиху й тепла його обіймів. І його голосу — гуркоту грому на обрії.
Знаю, що сумуватиму за горами і містралем, який розчісує та миє виноградники… Я взяла із собою торбинку землі й букетик трав. А також кісточку нектарина, облизану до блиску, і гладенький камінець, який я кладу під язик, коли мені хочеться напитися води з джерел батьківщини так само, як Паньоль.
Чи сумуватиму я за Люком? Він завжди був поряд. Я ще ніколи не скучала за ним і мені буде цікаво це спробувати. Не знаю, про що таке говорить двоюрідна сестра «я-така-товста» Дафна, навмисне пропускаючи слова: «Це так, ніби чоловік встромив свій якір тобі в груди, у живіт, між ніг. І коли його немає поряд, то ланцюги тягнуть і сіпають». Це звучало жахливо, але вона усміхалася.
І як це можна закохатися в такого чоловіка? І що, я теж повинна встромляти в нього якісь колючки чи, може, простіше забути? Дафна, певно, вичитала це в отих гидких романах.
Я розумію все про людей, але не відаю нічого про чоловіків. Як це, коли чоловік разом із жінкою? Чи знає він у двадцять, як саме кохатиме її в шістдесят? Адже він точно знає, що думатиме, робитиме і як житиме в шістдесят з погляду кар’єри.
Я повернусь за рік, і ми з Люком поберемося, як птахи. А потім робитимемо вино й виховуватимемо дітей, рік за роком. Цьогоріч я вільна і в майбутньому також. Люк не ставитиме запитань, якщо час від часу я приходитиму додому пізно, а також якщо потім, у майбутньому, поїду в Париж чи деінде сама. Це був його подарунок мені на заручини: вільний шлюб. Ось він який.
Тато не зрозумів би його — свобода від вірності заради кохання? «Дощ не може напоїти всю землю», — сказав би він. Кохання — це дощ, чоловік — земля. А хто ж тоді ми, жінки? «Ви облагороджуєте чоловіка, і він розквітає у ваших руках. Ось у чому сила жінок».
Я ще не знаю, чи хочу від Люка дощ у подарунок. Він великий, а я, мабуть, замала для нього.
А чи хочу я відповісти взаємністю? Люк сказав, що не наполягає на цьому і не ставить умов.
Я дочка високого стрункого дерева.