З моєї деревини зроблений корабель, але він не має ні якоря, ні прапора. Я ставлю вітрило і для тіні, і для світла. П’ю вітер і забуваю всі порти. До біса свободу, подаровану чи захоплену. Якщо є сумнів, завжди терпи один.
О, я мушу відмітити ще одну річ, перш ніж моя внутрішня Маріанна зірве свою туніку й далі гуркотітиме про свободу. Я справді познайомилася з чоловіком, який бачив, що я плачу і пишу свій дорожній щоденник. У купе потяга. Він угледів мої сльози, тож я сховала їх і дитяче почуття «я-хочу-додому», що переповнило мене, щойно моя маленька долина залишилася позаду…
Він запитав, чи дуже я сумую за домом.
— Може, я сумую за любов’ю? — натомість спитала я.
— Туга за домом — це те саме, що й туга за любов’ю, тільки гірше.
Він зависокий для француза. Книгар. Його зуби білі, а очі зелені. Це зелень трав. Вони такого ж кольору, як кедр під вікном моєї спальні в Боньйо. Червоні, наче виноград, вуста, волосся густе й пружне, мов паростки розмарину.
Його звуть Жан. Він переобладнує фламандську робочу баржу — хоче там продавати (посадити, розвести, завести) книги. Як він каже, «паперові човники для душі». Жан пояснив, що хоче перетворити цю баржу на літературну аптеку, pharmacie littéraire, щоб лікувати почуття, для яких не існує жодних ліків.
Наприклад, туга за домом. На його думку, існує багато різновидів туги за домом: бажання захисту, ностальгія за сім’єю, страх розлуки або жадання любові.
«Бажання мати щось гарне, щоб полюбити: місце, особу, окреме ліжко».
Він говорив так, що це не здавалося дурницею. І звучало логічно.
Жан пообіцяв дати мені книги, що полегшать тугу за домом. Він так це говорив, наче йшлося про напівмагічну, але таки офіційну форму медицини.
Цей чоловік був схожий на білого ворона, розумного, сильного, що ширяє високо над реальністю. Він наче великий гордий птах, який наглядає за світом.
Ні, я висловилася не зовсім точно. Жан не пообіцяв дати мені книги — сказав, що не зносить обіцянок. Він просто запропонував.
— Я можу допомогти вам. Якщо хочете ще поплакати, або перестати, чи посміятися, щоб менше плакати, я допоможу вам.
Мені схотілося поцілувати його, аби побачити, чи може він ще щось, окрім говорити й розбиратися в різних речах. Чи може він також відчувати й вірити.
І наскільки високо він може злетіти, цей білий ворон, який бачить мене наскрізь.
15
— Я голодний, — сказав Макс.
— У нас достатньо питної води? — запитав Макс.
— Я хочу постернувати! — зажадав Макс.
— А у нас немає вудочок на борту? — збуджено спитав Макс.
— Без телефона і кредитних карточок я почуваюся, наче кастрований. А ви? — зітхнув Макс.
— Ні. Ви можете зайнятись прибиранням, — відповів месьє Одинак. — Це медитація в русі.
— Прибиранням? Справді? Дивіться, сюди пливуть ще декілька шведських моряків, — сказав письменник. — Вони завжди крейсують серединою річки, наче це вони її відкрили. Англійці інші. У них такий вигляд, ніби вони тут самі, а решта мусять стояти по берегах, аплодувати і махати прапорцями. Ви ж знаєте Трафальгар. Це, мабуть, і досі терзає французів.
Він опустив бінокль.
— А в нас ззаду є національний прапор?
— На кормі, Максе. Задня частина корабля називається кормою.
Що далі торували вони свій шлях по звивистій Сені, то схвильованішим ставав Макс і спокійнішим Жан Одинак.
Річка велично петляла лісами і парками. Береги були вкриті бундючними, хаотично розкиданими маєтками, що натякали на старі гроші та сімейні таємниці.
— Загляньте в ящик біля інструментів, там має бути національний прапор і французький триколірний вимпел, — проінструктував месьє Одинак Макса. — І дістаньте там кілки й гумовий молоток. Вони знадобляться для швартування, якщо ми не знайдемо гавань.
— А, зрозуміло. Але звідки ж мені знати, як швартуватися?
— Гм… Це описано в книзі про відпочинок у будинку на воді.
— І риболовля теж?
— Це в розділі «Як городянам вижити в провінції».
— А де відро для прибирання? Теж у книзі? — Макс реготнув і знову натяг навушники на вуха.
Месьє Одинак запримітив попереду групу каноїстів і дав попереджувальний гудок. Звук був глибокий і гучний, пройшов крізь груди й живіт, якраз під пупом, а потім іще глибше.
— Ох, — прошепотів месьє Одинак.
Він знову сіпнув ручку гудка.
Тільки людина могла таке придумати.
Різкий звук і його вібрації нагадали відчуття дотику до шкіри Катрін. Як її шкіра огорнула дельтоподібні м’язи верхньої частини плеча. М’яка, тепла, гладенька. І округла. Від згадки про Катрін у нього на мить запаморочилась голова.
Пестити жінок, правити човном, а потім взяти й дременути.
Здавалося, мільярди клітин прокинулися в ньому, сонно блимаючи, потяглися і скзали: «Гей! Нам цього не вистачає! Ще, будь ласка. І давай, ворушись!»
Штірборд праворуч, порт ліворуч, канал позначається кольоровими буйками: його руки все пам’ятали і тримали курс між ними. А жінки розумні, бо не опираються почуттям і роздумам, а кохають безмежно — він це відчував нутром.
І остерігайся вирів на підході до шлюзу.
Остерігайся жінок, які завжди хочуть бути слабкими. Вони так просто не відпустять чоловіка через якусь там слабкість.
Але останнє слово за капітаном.
Або за його жінкою.
Знайти нові місця для стоянки? Припаркувати цю штуковину було не важче, ніж приборкати свої нічні думки.
Ну, добре! Цього вечора він, якщо поталанить, пристане до якої-небудь підходящої довгої причальної стіни, обережно орудуючи стерном. А далі?
Може, краще пошукати набережну.
Або так і пливтиму до скону.
Кілька жінок дивилися на нього з акуратного, доглянутого садочка на березі. Одна з них махала йому рукою.
Нечасто сюди заходила робоча баржа, або фламандське вантажне судно, предок Lulu. Його незворушний капітан, вивернувшись і задерши ноги, одним пальцем міг утримувати великий, піддатливий штурвал.
А потім ні з того ні з сього цивілізація закінчилася. За Мельоном вони пірнули в зелень літа.
Яке ж тут повітря! Таке запашне, свіже і чисте.
Однак було дещо, зовсім не схоже на Париж. Не вистачало чогось дуже особливого, до чого месьє Одинак так звик, що його відсутність давалася взнаки легким запамороченням і дзвоном у вухах.
Величезне полегшення охопило його, коли зрозумів, що то було.
Тут немає шуму автомобілів, ревіння метро, гудіння кондиціонерів. Ніякого хурчання і гуркоту мільйонів машин і трансмісій, ліфтів і ескалаторів. Не чути маневрів вантажівок, гальмування поїздів, стукоту підборів по гравію і камінню. Ні басовитої музики шантрапи із сусідніх будинків, ані торохтіння скейтбордів і чахкання скутерів.
Це була тиша недільного дня, яку месьє Одинак уперше відчув сповна, коли батьки одного разу взяли його із собою провідати родичів у Бретані. Там, десь між Понт-Авеном і Кердруком, він раптом зачув цю тишу як сутність життя, що ховається від городян на краю світу у Фіністері. Париж здався йому гігантською машиною, яка стукала й грюкала щосили, створюючи ілюзорний світ. Вона присипляла людей створеними в лабораторіях запахами, що імітували природні, заколисувала їх звуками, штучним світлом, фальшивим киснем — як у вподобаних у дитинстві книжках Е. М. Форстера. Коли вигадані Форстером «машини» якось зламались, люди, які раніше спілкувалися тільки за допомогою комп’ютерних моніторів, померли від раптової тиші, справжнього сонячного світла та інтенсивності власних невідфільтрованих почуттів. Вони померли від переповнення життям.
Так само месьє Одинак почувався й зараз, оглушений надпотужною чутливістю, якої він ніколи не зазнавав у місті.
Як боляче легеням, коли він глибоко вдихає! Як гострішає його слух у цьому незнайомому безмежжі спокою. Як відновлюється його зір при спогляданні природних форм.
Аромат річки, шовкове повітря, височінь відкритого простору над його головою. Востаннє він відчував такий спокій і свободу, коли вони з Манон верхи проїхали через увесь Камарг наприкінці одного пастельно-блакитного літа. Дні стояли тоді сяючі й розпечені, неначе кухонна плита. Але вже ночами трави на луках і гаї біля заболочених озер напивалися росами. Повітря насичувалося ароматами осені й сіллю солоних озерець. Пахло багаттями циганів і сінті, які жили в літніх таборах, захованих серед пасовищ турів, колоній фламінго і старих, закинутих садків.