Жан і Манон на двох сухорлявих білих конях, що бігли вільно і впевнено, їхали верхи до пустельних обмілин посеред загублених озер та вздовж тоненьких звивистих стежин, які ховалися в лісі. Тільки ці коні, аборигени Камарга, здатні пастися, опускаючи свої морди під воду, і орієнтуватися в безкрайній, заболоченій порожнечі.
Який пустельний безмір, спокій і тиша далеко навкруги.
— Ти пам’ятаєш, Жане? Ти і я. Адам і Єва на краю світу.
Голос Манон, неймовірно насичений сміхом. Наповнений сміхом шоколад, що тане.
Здавалося, вони знайшли незнаний світ за межами свого, куди за останні дві тисячі років не добралася жодна людина, що з маніакальною впертістю прагне перетворити будь-яку дику місцевість у міста, вулиці й супермаркети.
Ані високих дерев, ані пагорбів, ані будинків. Лише небо, а під ним єдиний кордон — власний череп. Вони бачили табуни диких коней. Чаплі й дикі гуси різко згинались, вихоплюючи рибу з води, змії ганялися за зеленими ящірками. Вони чули всі молитви тисяч мандрівників, котрих Рона переносила від свого витоку з-під льодовика вниз до широкої дельти, легко й безшумно протікаючи між рокитником, вербами та низькорослими деревами.
Ранки були такі свіжі, чисті й незаймані, аж йому відбирало мову від вдячності за те, що живе. Щодня він купався в Середземному морі при світлі згасаючого сонця. Голим гасав по тонкому білому піску на обмілинах, вигукуючи щось дике й первозданне, почувався одним цілим із бездонністю природи, переповненої силою.
Манон із дитячим захопленням спостерігала, як він пірнав, намагаючись схопити рибу, і навіть спромігся піймати кількох. Вони почали позбуватися цивілізованості. Жан завів бороду, а волосся Манон вільно спадало їй на груди, коли вона, оголена, скакала на своїй добродушній, розумній конячині з маленькими вушками. Вони засмагли, мов два запечені каштани. Жан насолоджувався різким солодко-кислим присмаком нальоту на її шкірі, коли вони кохалися вечорами в ще теплому піску біля багаття, у якому потріскував, згораючи, плавник. Він смакував сіль моря, сіль її поту, сіль лук дельти, де річка і море зливались, ніби коханці.
Коли Жан діставався чорного пушку між її стегнами, то зустрічав гіпнотичний аромат жіночності й життя. Від Манон пахло кобилою, на якій вона їздила дуже вправно, майже злившись із нею, — це були пахощі свободи. Її огортав аромат суміші східних прянощів і солодощів, квітів та меду. Вона пахла жінкою!
Вона невпинно шепотіла й видихала його ім’я. Огортала літери потоком дихання, поєднаного з жагою.
— Жан! Жан!
У ті ночі він був чоловіком більше, ніж досі. Вона повністю розкрилася для нього, вбираючи в себе його вуста, його сутність, його всього. І в її розплющених очах, які утримували його погляд, завжди відображався місяць — спочатку серпик, потім половина і, нарешті, повне червоне коло.
У подорожі по Камаргу вони провели половину місячного кола. Здичавіли й перетворилися на Адама і Єву в хатині з очерету. Вони були біженцями й дослідниками. Жан ніколи не запитував, кого Манон довелося обманювати, щоб снити їхні сни там, на краю світу, серед турів, фламінго й коней.
Уночі тільки дихання Манон порушувало абсолютну тишу під зоряним небом. Солодке, розмірене, глибоке дихання Манон.
Це було дихання всесвіту.
І лише тепер, коли месьє Одинак відпустив цей образ Манон, яка спала й дихала на дикому далекому південному кордоні, — відпустив так повільно, як запускають на воду паперовий кораблик, — він помітив, що увесь час дивився вперед широко розплющеними очима, не моргаючи, і згадував свою кохану, не розбиваючи собі серця.
16
— О, та зніміть ви, будь ласка, оті навушники, Джордане. Послухайте, яка тиша.
— Ш-ш-ш! Не так голосно! І не називайте мене Джорданом — ліпше я візьму собі псевдонім.
— Чудово. І який?
— Тепер я Жан, Жан Одинак.
— При всій повазі: це я Жан Одинак.
— Еге ж, блискуче, правда? Може, називатимемо один одного по імені?
— Ні.
Джордан штовхнув навушники назад, потім принюхався.
— Пахне риб’ячою ікрою.
— Ви що, нюхаєте вухами?
— А якщо я впаду в риб’ячу ікру і мене з’їсть орда недорозвинених сомів?
— Месьє Джордан, більшість людей падають за борт тільки при спробі помочитися через поручні в нетверезому стані. Користуйтеся вбиральнею і тоді точно виживете. До того ж соми не їдять людей.
— Та ну? Де це написано? Іще в якійсь книзі? Ви ж не гірше за мене знаєте: те, що люди пишуть у книгах, це лише та правда, яку вони бачать у себе перед носом. Я маю на увазі, що земля була плоска і теліпалась у космосі, мов забутий піднос у їдальні. — Макс Джордан потягся, у животі в нього голосно й докірливо забурчало. — Не завадило би поїсти.
— У холодильнику можна знайти…
— … Загалом корм для котів. Серце й курка — ні, красно дякую.
— Там ще є консервована біла квасоля.
Їм і справді слід було терміново поповнити запаси, але як? У касі месьє Одинака валявся дріб’язок, Джорданові кредитки поглинула Сена. Натомість води в баках достатньо для вбиральні, раковини і душової. Ще залишилося два ящики мінеральної води. Але на весь шлях до півдня цього теж не вистачить.
Месьє Одинак зітхнув. Лише декілька хвилин тому він уявляв себе піратом, а тепер був юнгою.
— А що я викопав! — тріумфально вигукнув Джордан, коли виліз із набитого книгами черева Lulu. Хлопець притяг у рульову рубку стос книг. Під пахвою в нього стирчав довгий картонний футляр. — Оце ось збірник тестів із судноводіння з усіма дорожніми знаками — мрія будь-якого європейського зануди-бюрократа, — він кинув книгу біля штурвала.
— Ще є книга про морські вузли. Я її візьму. А тепер подивіться ось на це: задній… вибачте, кормовий вимпел, а також — увага! — прапор!
Він гордо підняв картонний футляр і витряс із нього великий скручений прапор.
Це був чорно-золотий птах із розпростертими крилами. Якщо придивитися, то можна було розпізнати стилізовану книгу, корінець якої був тілом птаха, а обкладинка і сторінки — крилами. У паперового птаха була голова орла, а на одному оці — пов’язка, неначе в пірата. Він був вишитий на тканині темно-червоного кольору.
— Ну? Це наш прапор, чи що?
Жан Одинак відчув гострий біль зліва від грудини. Він зігнувся навпіл.
— Що сталося? — стривожено запитав Макс Джордан. — У вас серцевий напад? Якщо так, то, будь ласка, не просіть мене почитати в книжці, як вставляється катетер!
Месьє Одинак мимоволі засміявся.
— Усе добре, — він важко дихав. — Це просто… з несподіванки. Зараз минеться.
Жан робив ковтальні рухи, щоб протистояти болю.
Він погладив тонкі нитки, тканину і дзьоб птаха-книги, а потім — його єдине око.
Манон вишила цей прапор на відкриття баржі-книгарні, одночасно шиючи свою прованську весільну ковдру. Її пальці й очі пестили тканину — цю тканину.
Манон. Невже це єдине, що в мене залишилося від тебе?
— Чому ти виходиш заміж за цього винороба?
— Його звуть Люк і він мій найкращий друг.
— Віджая теж мій найкращий друг, однак я не збираюся одружуватися з ним.
— Я люблю Люка. У шлюбі з ним буде чудово. З Люком я почуваюся собою, без жодних зобов’язань.
— Ти можеш одружитися зі мною, і це теж буде чудово.
Манон опустила шиття. Око птаха було вишите наполовину.
— Я вже була частиною життєвого плану Люка, а ти в той час навіть і гадки не мав, що ми зустрінемося в потязі.