Він прислухався, як вона раз у раз схлипувала, розпачливо намагаючись притлумити ридання, мабуть, руками або кухонним рушником. Може, не варто зараз лізти їй на очі та бентежити? Він вирішив спершу принести вазу й стілець.
Месьє Одинак навшпиньках снував туди-сюди між своєю та її квартирами. Він знав, яким підступним може бути цей помпезний старий будинок, де жахливо скрипів паркет, де були не стіни, а нещодавно встановлені тоненькі перегородки, у яких ховалися вентиляційні канали, які радше слугували мегафонами.
Коли він мудрував над складанням пазлу із 18 000 шматочків у вигляді карти світу в порожній вітальні, звуки життя інших жителів долинали до нього просто крізь стіни будинку.
Суперечка Голдбергів. (Він: «Ти можеш хоч раз..? Чого ти..? Хіба я не..?» Вона: «Ти завжди… Ти ніколи… Я хочу, щоб ти…») Він пам’ятав їх іще молодятами. Тоді вони часто сміялися разом. Потім у них з’явилися діти — і батьки віддалилися одне від одного, як континенти.
Він чув, як інвалідне крісло-каталка Клари Віолет котиться по дерев’яній підлозі, наїжджає на краї килима й пороги. Він пам’ятав цю піаністку юною дівчиною, яка ще могла танцювати.
Він чув, як Че і молодий Кофі куховарили. Че щось перемішував у горщиках. Чоловік був сліпим від народження, але запевняв, що може бачити світ за допомогою запахів, які лишають за собою людські почуття й думки. Че міг відчути, чи в кімнаті кохали, чи просто жили, чи лаялися.
Щонеділі месьє Одинак також чув, як мадам Бомм разом з усім клубом вдів хіхікали, мов дівчиська, з непристойних книжок, які він крадькома тицьнув їм поза спинами їхніх нудних, лицемірних родичів.
Фрагменти життя, підслухані в будинку номер 27 на вулиці Монтаньяр, нагадували морські хвилі, що з плюскотом набігають на берег тихого острова месьє Одинака.
Він слухав упродовж двадцяти років. Він вивчив своїх сусідів так добре, що часом дивувався, наскільки мало вони знали про нього самого (хоча це його цілком влаштовувало). Вони навіть не підозрювали, що всі його меблі — це ліжко, стілець та вішалка для одягу. Ні дрібничок, ні музики, ні картин чи альбомів зі світлинами, ні дивана з двома кріслами, ні посуду (тільки найнеобхідніший для себе). Не знали вони також того, що такий аскетизм він обрав для себе добровільно. Дві кімнати, які він досі займав, були такі порожні, що коли він кашляв, то ними аж луна йшла. Єдине, що було у вітальні, це величезна картинка-загадка, пазл на підлозі. Його спальня була «умебльована» матрацом, дошкою для прасування, настільною лампою та вішаком для одягу на коліщатах, де зберігалися три однакові набори вбрання: сірі штани, біла сорочка, коричневий светр із трикутним вирізом. На кухні в нього були електрична кавоварка, банка з кавою і поличка з продуктами, розкладеними в алфавітному порядку. Може, й добре, що ніхто цього не бачив.
Та все ж він відчував десь глибоко в душі зачаєну ніжність, прихильність до мешканців будинку номер 27 на вулиці Монтаньяр. Він чомусь почувався краще, коли знав, що в них усе гаразд. І йому хотілося хоч трохи їм допомогти. Засобом допомоги слугували книги. Таким чином він ховався в тіні, був маленькою загримованою фігуркою на задньому плані, а життя грало на авансцені.
Проте новий квартирант із третього поверху, Максиміліан Джордан, не давав спокою месьє Одинаку. Джордан носив спеціальні вушні вкладки, зверху — звукозахисні навушники, а в холодні дні ще й плетену шапку. Відтоді, як перший роман приніс шалений успіх його молодому авторові, він переховувався від прихильників, що ладні були пожертвувати своїми правицями, аби лишень оселитися поряд із ним. Між тим, Джордан викликав у месьє Одинака особливий інтерес.
Поки месьє Одинак у коридорі прилаштовував стілець біля кухонного столу, а вазу — зверху, плач затих.
Натомість почувся скрип паркету, так, немов хтось обережно прокрадався, стараючись, щоб той паркет не скрипнув.
Він вдивлявсь у прямокутник матового скла. Потім двічі постукав, дуже тихо.
Обличчя присунулося ближче. Розмитий, яскравий овал.
— Хто там? — прошепотів овал.
— Я приніс вам стілець і стіл.
Овал мовчав.
Мушу розмовляти дуже тихо. Вона так довго плакала, що, мабуть, геть висохла і може розсипатися, якщо говорити надто голосно.
— А ще вазу. Для квітів. Наприклад, для червоних квітів. Вони б чудово виглядали на білому столі.
Він майже притулився щокою до скла.
Прошепотів:
— Можу ще дати вам книгу.
Світло на сходах погасло.
— А яку книгу? — пошепки запитав овал.
— Заспокійливу.
— Мені треба ще трішки поплакати. Інакше я потону. Ви розумієте?
— Звичайно. Іноді плаваєш у невиплаканих сльозах і можна потонути в них, якщо тримати їх усередині.
А я на дні моря сліз.
— Я принесу вам книгу для плачу.
— Коли?
— Завтра. Пообіцяйте мені, що поїсте щось і вип’єте, перш ніж будете плакати далі.
Він не розумів, чого це раптом він дозволяє собі такі вільності. Мабуть, справа у дверях між ними.
Скло запітніло від її дихання.
— Так, — промовила вона. — Так.
Коли світло на сходах знову засвітилось, овал відсахнувся.
Месьє Одинак на якусь мить доторкнувся до скла, де секунду тому було її обличчя.
А якщо їй буде потрібно ще щось — комод, ніж для картоплі, я просто куплю це, а тоді скажу, що воно в мене є.
Він зайшов до порожньої квартири й повернув замок. Двері, що вели в кімнату за книжковим стелажем, були досі відчинені. Що довше месьє Одинак дивився в кімнату, то більше здавалося, що з підлоги постає літо 1992 року. Кіт стрибнув із дивана м’якими, оксамитовими лапками і потягся. Сонячне світло пестило оголену спину. Спина повернулась і перетворилась на… Вона усміхнулася месьє Одинаку, підвелася з дивана, на якому читала лежачи, і пішла до нього, оголена, тримаючи книжку в руці.
— Ну, ти нарешті готовий? — запитала…
Месьє Одинак грюкнув дверима.
Ні.
3
— Ні, — повторив месьє Одинак наступного ранку. — Краще я не продаватиму вам цю книгу.
Він обережно витяг «Ніч» із рук жінки. Із великої кількості романів на цій баржі-книгарні, посудині, пришвартованій на Сені, яку він назвав «Літературна аптека», вона якимось дивом узяла й вибрала нашумілий бестселер Максиміліана «Макса» Джордана, володаря звукозахисних навушників із третього поверху на вулиці Монтаньяр.
Спантеличена покупчиня запитально поглянула на книгаря.
— Це ж чому?
— Макс Джордан вам не підходить.
— Макс Джордан мені не підходить?
— Саме так. Це не ваш тип.
— Мій тип. Авжеж. Вибачте, та хочу вам нагадати, що я прийшла на вашу книжкову баржу по книгу. А не по чоловіка, любий пане.
— З усією повагою до вас, те, що ви читаєте, за великим рахунком, важливіше, ніж той, за кого ви вийдете заміж, люба пані.
Вона подивилася на нього крізь вузькі щілинки очей.
— Дайте мені книгу, візьміть гроші і будемо вважати цей день чудовим.
— День і справді чудовий. А завтра починається літо. Та ви ж не збираєтесь купувати цю книгу, еге ж? Тільки не в мене. Можу я запропонувати вам кілька інших?
— Аякже, сплавите мені якусь стару, вкриту мохом класику, яку вам лінь викинути за борт, де вона потруїть усю рибу, — жінка намагалася говорити тихо, та її голос починав дзвеніти.
— Книги — не яйця. Якщо книга трохи постаріла, це не означає, що вона зіпсувалася, — месьє Одинак уже був готовий зірватися на крик. — Стара, то й що? Старість — не хвороба. Усе старіє, навіть книги. Та хіба ви чи будь-хто, стаєте менш цінними або менш важливими лише тому, що прожили трохи довше?
— Маячня якась. Ви все перекручуєте, бо не хочете, щоб я купила цю дурнувату «Ніч».
Покупниця, чи радше не покупниця, жбурнула гаманець у розкішну наплічну сумку й щосили сіпала застряглу застібку-блискавку.
Месьє Одинак відчув, як усередині в нього клекоче хвиля шалених почуттів, гніву, напруги. Та причина була не в цій жінці. Але він уже не міг себе стримати. Він побіг за нею, бо вона сердито попрямувала геть уздовж черева баржі-книгарні, і гукнув їй услід, у сутінки між довгими книжковими полицями: