Потім Одинак прошепотів Джордану на вухо:
— Ваш батько безсердечний невіглас.
Макс одсахнувся, та Одинак тримав його залізною хваткою. Він говорив тихо, наче довіряв юнакові якусь таємницю:
— Він заслуговує на те, щоб уявляти, ніби люди пліткують про нього. Насправді, вони швидше вели мову про вас, і дивувалися, як у такої людини, як ваш батько, може бути такий чудовий, незвичайний син — можливо, його найбільше досягнення в житті.
Макс судорожно ковтнув.
Він прошепотів у відповідь тонким голосом:
— Моя мати сказала, що він не мав нічого поганого на думці, просто він не міг виразити свою любов. Щоразу, коли він лаяв чи бив мене, він, виявляється, виказував мені свою велику любов.
Тепер Одинак міцно тримав свого юного супутника за плечі, дивився йому прямо в очі й промовляв із притиском:
— Месьє Джордан. Максе. Ваша мати говорила вам неправду, бо їй хотілося заспокоїти вас. Але це смішно — вважати образу любов’ю. Знаєте, що казала моя мати?
— Не грайся з тими замазурами.
— О, ні. Вона ніколи не була зарозумілою. Вона казала, що дуже багато жінок є співучасниками жорстоких і байдужих чоловіків. Вони брешуть цим чоловікам. Вони брешуть своїм власним дітям. Бо їхні батьки ставились до них так само. Ці жінки завжди плекають слабку надію, що за жорстокістю ховається любов, щоб не збожеволіти від душевного болю. Правда в тому, Максе, що там немає любові.
Макс витер сльозу в куточку ока.
— Деякі татусі не можуть любити своїх дітей. Вони їм набридають. Або вони їм нецікаві. Або заважають. Їх дратують діти, бо, виявилося, що вони виросли не такими, як від них чекали. Вони дратуються, бо жінки хотіли дітьми заповнити шлюб, коли вже нічим було його заповнювати, хотіли видушити хоч краплю любові зі шлюбу, в якому нею й не пахло. І такі татусі зриваються на дітях. Що б ті діти не робили, їхні татусі будуть прискіпуватись і лаяти їх.
— Будь ласка, досить.
— А діти, ніжні, маленькі, нещасні діти, — продовжував Одинак м’якше, бо він був глибоко зворушений внутрішнім сум’яттям Макса, — стараються з усіх сил, щоб їх любили. З усіх сил. Вони картають себе, вважаючи, що чимось завинили, і тому не заслуговують на любов своїх татусів. Але, Максе, — тут Одинак підняв за підборіддя обличчя Джордана, — справа не в них. Ви якраз і пишете про це у своєму чудовому романі. Не можна захотіти полюбити. Не можна когось змусити полюбити себе. І тут немає ніяких секретних рецептів, просто любов. Ми під її владою: ми нічого не можемо вдіяти.
Тепер Макс плакав, нестримно ридаючи. Він опустився на коліна і обійняв месьє Одинака за ноги.
— Ну, ну, — пробурмотів той. — Усе добре. Хочете трохи постернувати?
Макс учепився в його холошу.
— Ні! Я хочу курити! Я хочу пити! Я хочу нарешті знайти себе! Я хочу писати! Я хочу зрозуміти, хто любить мене, а хто ні. Я хочу взнати, чи боляче любити, я хочу цілувати жінок, я хочу …
— Так, Максе. Шшш. Все добре. Ми пришвартуємося, знайдемо щось покурити і випити, і тому подібне з жінками. Розберемось із тим подібним.
Одинак допоміг юнакові підвестися. Макс притулився до нього, зволожуючи його випрасувану сорочку сльозами і слиною.
— Може бути зле! — схлипнув він.
— Авжеж, може. Але, будь ласка, хай зле буде у воду, а не на підлогу, месьє, інакше вам знову доведеться прибирати.
Схлипування Макса Джордана перебив сміх. Він плакав і сміявся, поки Одинак підтримував його.
Книжкова баржа здригнулася, пролунав сильний гуркіт — корма врізалася в берег, швиргонувши чоловіків спершу на фортеп’яно, а потім на підлогу. З полиць дощем посипалися книжки.
Макс видав «хмпф», коли товстеленний том упав йому на живіт.
— …ийміть своє коліно з мого о-ота, — попросив Одинак.
Потім він визирнув у вікно і йому не сподобалось те, що він там побачив.
— Нас несе течія!
18
Одинак хвацько відвів баржу, яку течія віднесла вбік, подалі від берега. При цьому, на жаль, корму Lulu занесло, і довга баржа стала впоперек річки, як корок у пляшці, між кораблями, що сигналили, мов навіжені, і дорогу яким вона перегородила. Британська туристична річкова яхта, одна з тих дуже довгих плавучих будинків завширшки два метри, ледь не врізалась у живіт Lulu.
— Щури сухопутні! Лахмітники! Тупорилі вугри! — кричали британці зі свого темно-зеленого плавучого будинку.
— Монархісти! Атеїсти! Пасочки для печива! — вигукував у відповідь Макс голосом, що тремтів від недавнього плачу, ще й висякався кілька разів, щоб добавити ваги своїм словам.
Коли Одинак розвернув «Літературну Аптеку» так, що вона вже не стирчала впоперек річки, а стояла носом у правильному напрямку, вони почули оплески. Плескали три жінки в смугастих майках на орендованому плавучому будинку.
— Гей, ви, книжкові парамедики! Так тримати!
Одинак потяг за ручку й привітав дам трьома гудками. Жінки помахали їм, безтурботно обганяючи книжкову баржу.
— Ідіть за тими жінками, мій капітане. Потім треба буде звернути праворуч на Сен-Мамес. Чи то пак, штірборт, як вони кажуть, — коментував Макс. Він сховав очі, червоні від сліз, за блискучими сонячними окулярами мадам Бомм. — Коли ми туди дістанемось, то знайдемо відділення мого банку й зможемо щось купити. Миші такі голодні, що вішаються у вашому алфавітному серванті.
— Сьогодні неділя.
— О! Тоді слід чекати нових випадків мишачого самогубства.
Між ними була мовчазна згода робити вигляд, наче тієї хвилини відчаю ніколи не було.
Чим далі день хилився до ночі, тим більше балакучих птахів літало навкруги — сірих гусей, качок і куликів, які повертались до своїх домівок у піщаних обмілинах і по берегах ріки. Одинак був зачарований тисячами відтінків зеленого кольору. І все це весь час ховалося тут, і було так близько біля Парижа.
Чоловіки наближалися до Сен-Мамеса.
— Нічого собі, — пробурмотів Одинак. — Та й народу ж тут.
Гавань для малих суден була туго напхана човнами зі спортивними вимпелами яких завгодно національних кольорів і розмірів. Море людей сиділо, жуючи, на своїх посудинах, і всі, як один, пасли очима здоровенну книжкову баржу.
Одинакові хотілося дати звідси дьору.
Макс Джордан вивчав карту.
— Звідси можна подорожувати в будь-якому напрямку: на північ — до Скандинавії, на південь — до Середземного моря, на захід і вгору — до Німеччини.
Він обвів поглядом гавань.
— Це наче заїхати заднім ходом на стоянку єдиної в місті кав’ярні в розпал літа, на очах у всіх, — навіть королеви балу з її нареченим і його бандою.
— Дякую, якось відразу полегшало.
Одинак потихеньку, на найнижчій швидкості, заводив Lulu до гавані.
Усе, що йому було потрібно, це вільне місце. Дуже велике вільне місце.
І він таки знайшов його. У самому кінці гавані, де був пришвартований лише один човен. Темно-зелений британський плавучий будинок.
Йому вдалося з другої спроби, і вони лиш легенько черкнули по англійському човну, ну, трошечки штовхнули.
Із кабіни вискочив розлючений чоловік, розмахуючи напівпорожнім келихом. Друга половина вина красувалася на його купальному халаті. Поряд із картоплею. І соусом.
— Що, в біса, ми вам зробили, щоб ви нас так таранили? — проревів він.
— Вибачте, — крикнув Одинак. — Ми … умм … ви, часом, не любите читати?
Макс захопив книжку про морські вузли на причал. Там він спробував пришвартувати човен, зав’язуючи кормові швартови й носові шпринги кругом швартової тумби, як було показано на малюнках у книзі. Він довго морочився, відмовившись од допомоги.
Тим часом, Одинак вибрав кілька романів англійською мовою й запропонував їх британцеві. Той погортав їх і жваво потис Одинакові руку.
— Що ви йому дали? — прошепотів Макс.
— Трохи літературного заспокійливого з бібліотеки емоцій помірної інтенсивності, — пробурмотів Одинак у відповідь. — Ніщо так не охолоджує гнів, як добра книга жахів, де кров просто струменить із кожної сторінки.