— Гаразд. Нехай. — погодився месьє Одинак. Він переступив низький паркан, швидко зайшов у поле за ним і згодом прибіг з оберемком польових квітів.
— Ось тут іще й з іншим ухилом.
Три жінки в бретонських майках із джерсі — Анке, Корінна та Іда — виявилися німкенями віком за сорок, любительками книг. Їхня французька була досить поверхова, а в подорож річкою вони вирушили, аби «забути», як висловилася Корінна.
— Правда? Забути що? Часом не чоловіків? — поцікавився Макс.
— Не всіх чоловіків. Одного конкретного чоловіка, — уточнила Іда. Її рот на веснянкуватому обличчі, як у кінозірок двадцятих років, відкрився від сміху, але тільки на кілька секунд. Очі під імбирними кучерями наповнилися сумом і надією.
Анке помішувала прованське різотто. Із маленького камбуза розходилися пахощі грибів. Чоловіки сиділи з Ідою та Корінною на кормовій палубі Балу, смакуючи червоне вино із трилітрового короба та з пляшки місцевого Оксеруа з мінеральним присмаком.
Жан зізнався, що розуміє німецьку мову, головну мову кожного книгаря. Тож їхня розмова нагадувала смішну плутанину: він відповідав французькою, а запитання ставив барвистим поєднанням звуків, які віддалено нагадували німецьку мову.
У месьє Одинака було таке відчуття, наче він пройшов воротами страху і з подивом побачив, що за ними не зяюча прірва, а інші двері, яскраво освітлені коридори і затишні кімнати. Він відкинув голову назад. Побачене вгорі зворушило його до глибини душі: небо. Його не затуляли будинки, телеграфні стовпи й ліхтарі. Воно було густо всіяне скупченнями мерехтливих зірок усіх розмірів і ступенів яскравості. Світло лилося так щедро, що здавалося, ніби метеорний дощ пролився на небосхил. Парижани ніколи не побачать такого видовища, не виїхавши за місто.
А ще тут був Чумацький Шлях. Месьє Одинак вперше побачив цю вкриту зоряним пилом завісу ще хлопчиком, закутаним у теплу куртку і ковдру, посеред лугу, зарослого жабником, біля узбережжя Бретані. Він годинами розглядав синьо-чорне нічне небо, поки його батьки вкотре намагалися врятувати свій шлюб на бретонському святі fest-noz в Понт-Авені. Коли падала чергова зірка, Жан Одинак загадував бажання, щоб Лірабель Берньє і Хоакін Одинак знову сміялися разом, а не одне з одного, щоб вони танцювали гавот під звуки волинки, скрипки й банданеона, а не стояли з кам’яними обличчями й схрещеними руками на краю танцмайданчика.
В юності він пильно вглядався в глибини космосу, із захопленням спостерігаючи, як обертається небо. Він почувався в безпеці, затишно влаштувавшись у самому центрі тієї нескінченної літньої ночі. За ті кілька годин Жан Одинак осягнув таємниці й замисли життя. Він примирився із собою, усе було так, як і мало бути. Він узнав, що нічого не закінчується, усе в житті перетворюється на щось інше, і він не зможе зробити нічого поганого.
Уже дорослим чоловіком месьє Одинак тільки одного разу відчував з такою силою: з Манон.
Вони з Манон розшукали подібні зорі, усе далі й далі віддаляючись від міст і заглиблюючись у найтемніший куточок Провансу. У горах навколо Со вони надибали забуті садиби, які заховалися в карстових воронках і скелястих ущелинах, зарослих кущами чебрецю. Лише там літнє нічне небо набувало повної ясності й глибини.
— Ти знаєш, що ми всі діти зірок? — запитала Манон, щільно притуливши теплі губи до його вуха, щоб не порушувати гірську тишу.
— Коли мільярди років тому зірки вибухнули, залізо й срібло, золото й вуглець дощем посипалися вниз. І залізо того зоряного пилу тепер у нас — у наших мітохондріях. Матері передають зірки і своє залізо своїм дітям. Хто знає, Жане, може, ми з тобою створені з пилу однієї й тієї самої зірки. Можливо, ми впізнали одне одного за її світлом. Ми шукали одне одного. Ми — шукачі зірок.
Він подивився вгору і подумав, невже й досі можна побачити світло мертвої зірки, яка й донині живе в них.
Вони з Манон вибрали одну мерехтливу точку на небі — зірку, що далі світила, хоча сама, можливо, вже давно зникла.
— Смерть нічого не означає. Ми назавжди залишимось тим, чим були колись одне для одного.
Небесні перлини відображались у річці Йона. Зірки танцювали на річковій гладіні, кожна колихалася окремо і ніжно доторкалася до іншої тільки тоді, коли хвильки зустрічались, і потім на мить дві точки світла зливалися в одну.
Жан більше не міг знайти їхню зірку.
Месьє Одинак зауважив, що Іда спостерігає за ним. Їхні погляди зустрілися — вони були не чоловіком і жінкою, а двома мандрівниками, кожен зі своєю метою.
Месьє Одинак помічав спалахи болю в її очах, бачив, що ця рудоволоса жінка боролася за своє нове майбутнє, відчуваючи, що це буде майбутнє другого сорту. Її покинули. Або ж вона пішла сама, не чекаючи, поки від неї відмовляться. Присутність людини, котра захопила всю її увагу і завдяки якій вона, мабуть, могла б по-іншому подивитися на ті чи ті речі, притлумлювала її усмішку, неначе вуаль.
Ми намагаємося зупинити час. Зберігаємо старі версії людей, які покинули нас. Але під своєю шкірою, під шаром зморщок, досвіду і сміху, ми також є старими версіями самих себе. Заглянь під тоненьку шкірку — і побачиш власну версію: колишню дитину, колишню кохану, колишню дочку.
Іда не шукала заспокоєння в цій подорожі річками. Вона прагнула віднайти себе, своє місце в цьому новому, незнайомому та все ж другосортному майбутньому. Сама.
— А ви? — читав він на її обличчі. — А ви, незнайомцю?
Месьє Одинак знав лиш те, що бажав знайти Манон і попросити прощення за своє марнославство і дурний вчинок.
Відтак Іда стиха промовила:
— Насправді я не жадаю бути вільною. Не хочу будувати нове життя, мені було й так добре. Можливо, я не кохала свого чоловіка так, як кохають у книгах. Але й це було непогано. Непогано — це досить добре. Достатньо, щоб залишити все так, як є. Аби не обманювати. Щоб ні за чим не шкодувати. Ні, я не шкодую за маленьким коханням свого життя.
Анке і Корінна з ніжністю дивилися на свою подругу. Корінна спитала:
— То це відповідь на моє вчорашнє запитання про те, чому ти не покинула його давним-давно, якщо він не був твоїм великим коханням?
Маленьке кохання. Велике кохання. Хіба це не жахливо, що кохання буває різних розмірів?
Жан, вагаючись, дивився на Іду, яка не шкодувала за своїм попереднім життям, та все ж запитав:
— А… що він думав про ваше спільне життя?
— Йому перестало вистачати нашого маленького кохання через двадцять п’ять років. І він знайшов своє велике кохання. Вона на сімнадцять років молодша за мене і дуже гнучка: може фарбувати нігті на ногах, тримаючи пензлик у зубах.
Корінна й Анке приснули зо сміху, за ними й Іда.
Потім вони грали в карти. Опівночі якась радіостанція почала передавати свінг: у виконанні секстету Бенні Гудмана веселе «Для мене ти прекрасна», мрійливе «Кейп-Код», а потім у виконанні Луї Армстронга меланхолійне «У нас безодня часу».
Макс Джордан танцював з Ідою — радше ледве човгав ногами. Корінна й Анке танцювали разом. Жан прилип до стільця.
Востаннє він чув ці пісні, коли Манон ще була жива.
Яка жахлива думка: «Вона ще була жива».
Іда помітила, що месьє Одинак насилу зберігає спокій, щось прошепотіла Максу й відійшла від нього.
— Нумо, — запросила вона Жана, розкривши йому обійми назустріч. Він був радий, що йому не доведеться самому протистояти знайомим мелодіям і спогадам, які вони пробуджували.
Він і досі був збентежений тим, що Манон уже немає, а пісні, книги й саме життя продовжуються собі.
Як це може бути?
Як усе це може просто… продовжуватися!
Як він боявся смерті — і життя. Усіх отих днів без Манон, що чекали попереду.
Кожна пісня викликала в уяві образ Манон, як вона іде, лежить або читає, танцює на самоті, танцює для нього. Він бачив, як вона спить, мріє чи краде свій улюблений сир з його тарілки.