«Нація, у культури якої за плечима менше, ніж тисяча років, у якої немає ні міфів, ані забобонів, ані колективних спогадів, цінностей чи почуття сорому, а просто псевдо-християнська мораль завойовника, паршива вівця, аморальне збройне лоббі, нестримний гендерний расизм»: такими словами в статті, опублікованій у Нью-Йорк Таймс, він відшмагав США перш ніж покинути країну.
Та все ж найцікавішим було те, що П. Д. Олсон був одним з одинадцяти письменників у переліку Жана Одинака, кого він вважав можливими авторами книги Санарі «Вогні Півдня». П. Д. жив у Сепуа — селі на каналі, якраз по цей бік Монтаржі.
— І що ми робитимемо? Постукаємо у двері й скажемо: «Привіт, П. Д., друзяко, це ти написав „Вогні Півдня“»?
— Авжеж. А що ще?
Макс пирхнув.
— Ну, будь-яка нормальна людина написала б електронний лист, — зауважив він.
Жан Одинак ледве стримався, щоб не сказати щось на кшталт: «Нам доводилося ходити до школи вгору туди й назад, і все одно тоді було краще, ніж тепер».
Замість гавані в Сепуа були два металеві кільця, зарослі травою, до яких вони міцно прив’язали «Літературну аптеку».
Трохи згодом власник берегової молодіжної турбази — засмаглий чоловік із бичачим загривком — вказав їм на старий будинок священика, де жив П. Д. Олсон.
Вони постукали у двері, і їм відчинила жінка, яка ніби зійшла з полотен Пітера Брейгеля. Пласке обличчя, волосся наче грубий льон на веретені, на простій сірій блузі — білий мереживний комір. Вона не сказала ні «Привіт!», ані «Що вам треба?», ні навіть «Ми не купуємо у лоточників». Вона просто відчинила двері й чекала в тиші — кам’яній тиші.
— Добридень, мадам. Чи не могли б ми побачити месьє Олсона, — запитав месьє Одинак після паузи.
— Він на нас не чекає, — додав Макс.
— Ми приїхали човном із Парижа. На жаль, у нас немає телефону.
— І грошей зовсім немає.
Месьє Одинак стусонув Макса ліктем під ребра.
— Та ми не за цим прийшли.
— Він удома?
— Я книгар, і ми якось зустрічалися на книжковому ярмарку. У Франкфурті, у тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятому.
— А я тлумач снів. І автор. Макс Джордан. Дуже приємно познайомитися. У вас часом не лишилося якихось недоїдків у каструльці відучора? У нас на човні немає нічого, крім банки білої квасолі і «Віскаса».
— Можете просити будь-що, панове, але не буде вам ані прощення, ні каструльки, — почувся голос. — Маргарета оглухла відтоді, як її наречений стрибнув із дзвіниці. Вона хотіла його врятувати, але потрапила на полуденний дзвін. Вона читає по губах лише добре знайомих людей. Трясця тій церкві! Навалює купу нещасть на кожного, хто ще не втратив надію.
Перед ними стояв горезвісний критик Америки П. Д. Олсон, низькорослий вікінг у грубих брезентових штанях, сорочці без коміра й смугастому жилеті.
— Месьє Олсон, ми мусимо попросити вибачення за те, що так напали на вас, але маємо до вас нагальне запитання…
— Так, так. Звичайно, у Парижі все дуже нагальне, але тут зовсім по-іншому. Тут час укорочує власний одяг. Тут вороги людства стараються марно. Спочатку трішки вип’ємо й познайомимося, — запросив він своїх двох відвідувачів.
— Вороги людства? — прошепотів собі під ніс Макс. Він почав тривожитися, що вони наскочили на божевільного.
— Вас вважають легендою, — спробував він підтримати розмову, коли Олсон узяв капелюх із вішака і вони попрямували поряд із ним до тютюн-бару.
— Не називайте мене легендою, юначе. Це звучить так, наче я труп.
Макс промовчав, і Жан Одинак вирішив наслідувати його приклад.
Вони йшли селом, Олсон — попереду. Його хода виказувала перенесений у минулому інсульт. Він говорив:
— Подивіться навколо! Люди тут боролися за свою батьківщину впродовж століть! Он там — бачите, як були посаджені дерева, як вкриті черепицею дахи? Бачите, як головні шляхи обминають це село за версту? Усе це — частина стратегії, яка розроблялася століттями. Тут ніхто не думає про теперішнє.
Він привітався з чоловіком, котрий проторохтів повз них на Рено, у кабіні якого на місці пасажира сиділа коза.
— Тут вони працюють і думають про майбутнє, завжди про тих, хто прийде їм на зміну. І їхні нащадки чинять так само. Ця земля буде знищена тільки тоді, коли одне покоління перестане думати про наступне і спробує змінити все тепер.
Вони зайшли до тютюн-бару. Усередині по прикріпленому на штанзі телевізору транслювали кінні перегони. Олсон замовив три невеликі склянки червоного вина.
— Ставка, глушина і трохи випивки. Що ще треба чоловікові? — сказав він із задоволенням.
— І все ж, маємо до вас запитання… — почав було Макс.
— Легше, синку, — сказав Олсон. Від тебе тхне попурі, і вигляд маєш, наче діджей з отими навушниками. Але я тебе знаю — ти щось там таке написав. Небезпечну правду. Непоганий початок, — він чокнувся з Джорданом.
Макс засяяв од гордощів. Месьє Одинак відчув укол ревнощів.
— А ви? Ви літературний аптекар? — запитав Олсон, повернувшись до нього. — І проти яких болячок ви прописуєте мої книги?
— Проти синдрому «чоловіка на пенсії», — відповів месьє Одинак із більшим притиском, ніж збирався.
Олсон утупився в нього.
— Ага. І як це діє?
— Коли після виходу на пенсію чоловік потрапляє під п’яту жінки настільки, що вона ладна вбити його, вона читає ваші книги і відчуває, що ладна вбити вже вас. Ваші книги діють, ніби громовідвід.
Макс оторопів. Олсон пропік месьє Одинака поглядом і вибухнув реготом.
— Боже, все повторюється! Мій батько завжди намагавсь утрутитися в материні справи й покритикувати її. Навіщо чистити картоплю перед варінням? Ласкаво прошу додому, люба, я трохи прибрав у холодильнику. Жах. Він був трудоголіком і не мав жодного хобі. Дуже скоро від нудьги і втрати гідності він зовсім закис і ладен був померти, але мати не здавалась. Вона змушувала його возитися з онуками, ходити на курси «Зроби сам», працювати в саду. Гадаю, її зрештою таки посадять за вбивство. — Олсон гмукнув. — Ми, чоловіки, стаємо нестерпними, якщо наша робота — це єдине, що ми робимо добре. — Він допив вино трьома довгими ковтками.
— Гаразд, допивайте, — скомандував він, поклавши шість євро на прилавок. — Ми йдемо.
Оскільки вони сподівалися, що він усе ж дасть відповідь на їхнє запитання, коли зволить вислухати, то залпом випили своє вино і вийшли назирцем за П. Д.
За кілька хвилин вони дісталися до старої школи. Її двір був повен автомобілів із номерними знаками з усього регіону Луари і далі, аж до Орлеана і Шартра.
Олсон упевнено крокував до спортзалу.
Вони увійшли слідом і раптом опинилися в центрі Буенос-Айреса.
Уздовж стіни ліворуч — чоловіки. На стільцях праворуч — жінки. У центрі — танцпол. Попереду, де висіли спортивні кільця для лазіння, — оркестр танго. А в кінці залу, де вони стояли, — барний прилавок, за яким дебелий чолов’яга з накачаними біцепсами й пишними чорними вусами готував і подавав напої.
П. Д. Олсон повернувсь і кинув через плече:
— Танцюйте! Обидва. Потім я відповім на всі ваші запитання.
Через кілька секунд, коли старий упевнено йшов танцполом до молодої жінки з важким «кінським хвостом» і розрізом на спідниці, він повністю змінився, — це вже був стрункий, непідвладний часу тангеро, який міцно притиснув молодицю до себе й граційно кружляв її залом.
Макс ошелешено розглядав цей такий несподіваний світ, а от месьє Одинак відразу зрозумів, куди вони потрапили: він читав про такі місця у Ж. Тоу — таємничі танго мілонги в шкільних холах, спортивних залах або порожніх коморах. Там збираються танцюристи всіх рівнів і національностей, від малого до старого. Деякі долають сотні миль, аби насолодитися цими кількома годинами. Єдине, що їх об’єднує, — це необхідність тримати свою пристрасть до танго в таємниці від ревнивих партнерів і сімей, які сприймають ці розпусні, двозначні, фривольні рухи з відразою й незмінною гримасою гидування. Ніхто й гадки не має, де перебувають тангерос у цей вечірній час. Усі думають, що вони у спортзалах, на курсах, зборах, у магазинах, саунах, десь гуляють на природі або просто сидять удома. А вони танцюють для свого життя, вони танцюють для самого життя.